Днепропетровский национальный исторический музей

Славетний запорозький отаман

У пантеоні української слави особливе місце займає постать кошового війська Запорозького Івана Дмитровича Сірка. В пантеоні, зрозуміла річ, мисленному, бо справжнього пантеону у нас немає, та й якби він був, просто нікого покласти туди з наших військових та політичних діячів. Вороги України винищували не лише їх самих, а й розруйновували їхні могили. Мабуть, тільки одна Сіркова могила й лишилася, хоч кілька разів за наказом царя та його посіпак і її витоптували кінськими копитами. Але вона зводилася знову. Щоправда, і в недавні часи не знайшлося кілька машин каміння, щоб забрукувати берег водосховища біля неї, і її довелося перенести далі в степ, перезаховати останки кошового в безіменному кургані. Власне, вже це промовисто свідчить про ставлення нашого радянського офіціозу до української історії та українських державних і військових діячів. Українська історія прирікалася на забуття або ж немислимо перебріхувалася, лики українських лицарів запльовані або перемальовані новітніми малярами.
Щоправда, Іван Дмитрович Сірко мовби й не був забутим (бо тоді довелося б «забути» І.Ю. Рєпіна, на картині якого — «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» — зображений кошовий. Сама картина була створена за допомогою кваліфікованих порад Д.І. Яворницького), одначе й згадувалося його прізвище лише принагідно, побіжно, одним-двома нейтральними, невиразними словами, як і сама Запорозька Січ, з історії котрої історики виписували не сторінки її слави, не те, що саме Запорозька Січ врятувала Україну і всю Європу від турецько-татарської експансії, не отой її республіканський демократизм, про який писав Карл Маркс, а тільки дошукувалися там класового розшарування. А саме без цього демократизму, за якого кошовий обирався щорічно, а двічі на рік складав перед радою повну звітність за свою діяльність, за якого ніхто не міг узяти у власне користування жодного сажня землі з безмежних просторів, якими володіло військо Запорозьке, без цього не можна до кінця зрозуміти військову та господарську діяльність будь-якого кошового, і зокрема Івана Сірка.
Кошові здебільшого протримувалися один рік, та й по тому. Тільки Іван Сірко обирався багато разів і навіть одного разу вісім разів підряд — такими були його авторитет серед козаків і віра в його відданість товариству та його розум і відвагу. «Іван Сірко являв собою колосальну особистість серед усіх низових козаків…в усі часи історичного існування Запорожжя»,— так писав про нього Д.І. Яворницький.
Діяльність Івана Сірка випала на чи не найтяжчий час в історії України, коли потужні супротивні вітри дули з усіх боків на її обшири, коли, підперті чужоземними полками, всілякі авантюрні отамани й отаманці вели збройні ватаги проти власних братів, а справжні лицарі, вірні народу та Україні, були поставлені в такі умови, за яких зробити щось посутнє для рідної землі не могли. Скільки тих чорних вихорів пролетіло в той час понад нашою землею, скільки крові пролилося в її ковилу та на її перелоги! Виговський, Сомко, Брюховецький, Юрій Хмельницький, Тетеря, Суховієнко, Дорошенко і багато інших достойних і не достойних мужів долучалися до української справи, але жоден не звершив свій замір.
З багатьма із них вступав Іван Сірко в дружні стосунки. А коли дізнавався, що колишній приятель або запродується іноземцям, або ж обстоює лише власні інтереси, ставав з ним на герць. Уболівав душею, катувався, підносився духом на найвищий гребінь, бо був одним з найбільших патріотів рідної землі, одним з найславетніших її звитяжців.
А тут ще найчорніша туча з півдня — татари й турки, на той час стосильно дужі, можливо, дужчі, ніж будь-коли, вони заповзялися поневолити народ український, і то чи не. найбільша заслуга Івана Сірка в тому, що він захистив рідний край від загарбників. Недарма ж турки й татари називали його «семиголовим драконом», «урус-шайтаном».
У тяжкій боротьбі, в кривавих січах з ворогом загинули обидва сини кошового — Петро й Роман, у бойових лавах слідом за Іваном Сірком ішли його зяті, родичі, односельці з рідної Мерефи, що на Харківщині. Сам він ступав попереду лави і плив на передньому думбасі. або стерні, які народ назвав1 чайками, через Чорне море до Стамбула. Був величним, безстрашним козаком, розважливим полководцем. П’ятдесят п’ять великих битв провів вік і всі виграв. Брав участь у визволенні французької фортеці Дюнкерк, захопленої іспанцями; водив козаків на Правобережжя на допомогу селянам, які боролися проти шляхетської Польщі, на Буджак, де громив татарські орди, на Крим через Перекоп та Сиваш.
Не прості, а часом і трагічні були то походи. Так, 1675 року Іван Сірко увірвався в Крим і у вирішальній битві при Сиваші розгромив військо кримського хана й звільнив з неволі понад сім тисяч бранців. Коли козацьке військо поминуло Колончак і Чорну долину та стало на перепочинок, три тисячі звільнених бранців забажали повернутися в Крим. Щойно вони пішли, Сірко наказав молодим козакам сісти на коней і рубати всіх, хто зрадив батьківщину. Потому, як його веління було виконане, кошовий під’їхав, уклонився мертвим тілам, що лежали серед ковили, і сказав: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножуватися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель». А потім вклонився козакам, які виконали наказ, і попросив у них прощення, що обагрив їхні душі кров’ю. Сказав, що вина од Бога на ньому одному, а їм жити й народжувати дітей, котрі мають розповісти своїм дітям, якою страшною ціною виборювали Україну.
Лише великий Шевченко вигукнув подібні слова в хвилини найвищого патріотичного прозріння та болю: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу…за неї душу погублю».
Але не лише битви вимагали від запорозького кошового граничного напруження сил, мужності. Вся політична ситуація була такою, що штовхала провідників до крутих урвищ. Досить згадати стосунки Івана Сірка з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, Чоловік, як казали запорожці, великого клича, наділений неабиякою мужністю, мудрістю, відданістю Україні, Петро Дорошенко був на законних підставах обраний гетьманом. Отримавши гетьманську булаву, він одразу ж зажадав від царського уряду виконання Переяславських, так званих Березневих, статей, укладених Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем, знехтуваних потім царським урядом, боярством. Це вельми не сподобалося цареві й боярам, і вони почали шукати способу усунути Дорошенка.
Як відомо, на той час Україна за Андрусівським договором була розкраяна по Дніпру між Росією та Польщею. Тоді, коли Дорошенко вів тяжкі бої проти шляхти на правому березі Дніпра, на лівому було випхнуто на гетьманський стілець догідного Москві Дем’яна Многогрішного. Почалася виснажлива війна проти Дорошенка, так звані Чигиринські походи російського війська та лівобережних козацьких полків, підвладних лівобережному гетьману — спочатку Многогрішному, а далі Самойловичу. Обложений у Чигирині, Дорошенко багато літ відбивався від них, а також від поляків і врешті-решт прийняв протекторат Туреччини, що зрозуміло, не робить йому честі. Впродовж багатьох літ Сірко дружив з Дорошенком, підтримував його. Коли ж побачив, що братня кров ллється марно, поїхав у Чигирин і вмовив Дорошенка віддати гетьманські клейноди. Сама подорож до Чигирина, зважаючи на вдачу Дорошенка та на розмир, у який перед цим запорожці зайшли з правобережним гетьманом, була небезпечною.
Схоплений пізніше підступно, побував Сірко і в Сибіру й до кінця життя ненавидів як московського царя, так і царат взагалі, й царських прислужників — гетьманів Многогрішного та Самойловича. Одначе це не означає, що він був недружелюбний до російських людей. Саме при Сіркові налагодилися особливо тісні взаємини між Запорожжям і Доном, козаки звершили ряд спільних походів. Сірко збирався також підтримати Степана Разіна, одначе здійснити це не вдалося. А чого вартий засвідчений історичними джерелами випадок, коли «семиголовий дракон», «урус-шайтан» Сірко надав допомогу татарам, у кошах яких лютувала бубонна чума. Він виділив їм вільні, тобто незаражені, запорозькі землі та води і всім, хто звинувачував його у якшанні з татарами, відповідав: «Будьмо людьми». Кажучи сьогоднішніми словами, це був найбільший вияв інтернаціоналізму.
Про все це і про весь життєвий шлях славетного кошового читач довідається з твору Д.І. Яворницького. Фактично — це єдина широка історична праця про життя Івана Дмитровича Сірка. Вона не перевидавалася довгі десятиліття. Юні читачі вперше отримають можливість прочитати книгу «запорозького характерника», як називали Д.І. Яворницького.
Так само, як енергія вогню не зникає безслідно, а перетворюється в енергію тепла та світла, не зникає й енергія таланту та ентузіазму. Вона приносить людям знання, усвідомлення незнищенності того, що створили попередні покоління. То було дуже ясне і примітне вогнище. Історик, письменник, фольклорист, археолог, етнограф, лексикограф Дмитро Іванович Яворницький вніс значний вклад у розвиток української культури. Історичні праці «Історія запорозьких козаків», «Вольності запорозьких козаків», «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків», «Число і порядок запорозьких січей з топографічними нарисами Запорожжя», «Запорожжя у залишках старовини та переказах народу», «Джерела запорозьких козаків», «До історії Степової України», збірник українських народних пісень, книжка поезій «Вечірні зорі», роман та повість «За чужий гріх», «Де люди — там і лихо» — це тільки куций перелік частини робіт академіка Яворницького.
Яворницький — ціла епоха в українській культурі, та й не тільки українській. Це 75 тисяч експонатів унікальної колекції матеріальних пам’яток про Запорожжя, де він провів значну частину свого життя, перекопав, пересіяв власними руками гори землі, перебрів і переплив усі річки, зарічки, протоки, потяги, що їх перепливали і перебредали запорожці; це музей у Дніпропетровську; це дружні зв’язки з Лесею Українкою, І.К. Карпенком-Карим, Марією Заньковецькою, М.В. Лисенком, Л.М. Толстим, І.Ю. Рєпіним, з багатьма українськими радянськими письменниками та культурними діячами.
Переконаний, жоден письменник, який писав чи пише про історичне минуле України, не обминув праць Д.І. Яворницького. У своїй скромній роботі, працюючи над романом «Яса», а ще раніше — над творами «Семен Палій» та «Гайдамаки», я кілька разів перечитав праці відомого вченого. Де ще міг я прочитати про славетні січові водохреща, коли стріляли на льоду одразу кілька десятків тисяч козаків, і туча закривала Дніпро, Січ, Павлюк, Чортомлик (порох був димний), а з тучі ще й ще виривалися сплески вогню; про триста зведених в один оркестр музик — від тулумбаса, зшитого з кількох волових шкур, у який било важенним билом одразу кілька козаків, до клавесинів і скрипок; про важливу зброю запорозького козацтва — лопату, якою гребували шляхтичі й котрої не знали татари; про сувору, але й ніжну душу запорожця, котру міг розчулити до сліз своїм співом кобзар; про високу грамотність тогочасної козацької громади і всього українського населення та про безліч інших речей.
Так, саме в розробку теми Запорозької Січі учений зробив свій найбільший, найвагоміший внесок. Власне, з матеріальної культури Запорожжя, якою ми вельми злегковажили в часи створення Каховського моря, здебільшого лишилося те, що зібрав він зі своїми учнями. Тут варто ще раз сказати, що працювати на цьому терені йому було нелегко, адже ж як до революції, так і пізніше таку працю не те що не заохочували, а всіляко принижували, а то за неї й карали. Не випадково Д.І. Яворницький спочатку (1886 р.) був звільнений з Харківського університету, а 1891 року висланий під нагляд поліції до Ташкента.
Запорозька Січ була найбільшою любов’ю Д.І. Яворницького, а І.Д. Сірко — найулюбленішим героєм. Працював історик на цій ниві плідно, самовіддано, як працюють усі одержимі, талановиті люди, був і лишається найбільшим авторитетом цієї теми. Можливо, є якісь неточності у трактуванні окремих питань діяльності, соціального буття Запорозької Січі, та при цьому варто врахувати тодішню наукову атмосферу, відсутність ґрунтовних наукових розробок з історії Запорозької Січі та історії України взагалі. Він і так зробив неймовірно багато для збереження історичної пам’яті українського народу, піднесення його славного минулого, котрим можна пишатися і з якого можна брати історичні уроки. Праці Д.І. Яворницького глибокі, ґрунтовні, цікаві як для спеціалістів, так і для широкого читача.
Разом з тим хотілося б звернути особливу увагу читачів на те, що видавці «Веселки» не лише перевидають блискучу розвідку видатного українського вченого. Вони органічно доповнюють її фольклорними матеріалами, уривками з літопису Самійла Величка. Певен, що нікого з шанувальників нашого історичного минулого не залишить байдужими оригінальна поема невідомого автора, сучасника Івана Сірка, віднайдена в рукописних архівах Польської академії наук у Кракові сучасним українським істориком Юрієм Мициком і перекладена з давньоукраїнської мови відомим письменником, великим знавцем і пропагандистом історії і культури нашого народу Валерієм Шевчуком. Важко переоцінити значення кожного слова в цих автографах минулого. Вчитайтеся і ви, юні читачі, в ці рядки. Будьте чутливими до історичної спадщини. Пишайтеся історією свого народу, любіть її. Щоб у вас, а потім у ваших дітях і онуках підтверджувалося, що таки козацькому роду нема переводу.


Hosting Ukraine Creative Commons