Днепропетровский национальный исторический музей

Спрага автентичності (модерна доба у культурному просторі Придніпров’я кінця ХІХ — першої половини ХХ ст.)

Миколі Гоголю — предтечі експресіонізму присвячується…виставка з фондів колекцій ДІМ, Дніпропетровського художнього музею, приватних зібрань дніпропетровських краєзнавців Миколи Чабана, Валентина Старостіна, Павла Маменка, Олександра Смакоти
Поспішайте поринути у світ символів дніпропетровського художника Михайла Сапожникова (1890-1937).
Вперше в літературному музеї експонуються його картини: «У затоці» (1908), «Поцілунок смерті» (1914), «Народження Пана» (1918).
«Очевидно, саме відчуття межи, переходу та зміщення культурно-історичних епох посилює прагнення зазирнути в позамежне, зосереджує нашу увагу на релігійному досвіді, на трансцендентних джерелах мистецької творчості. У цьому сенсі порубіжжя ХХ-ХХІ століть багато в чому схоже на кінець ХІХ віку, на попередній, модерністській, fin de siecle». В. Агєєва
Найперше – музика у слові. Бери ж із розмірів такий, Що плине, млистий і легкий, А не тяжить, немов закови. П. Верлен
Як гордо голову здійняла знов Людина! І бога променем своїм краса первинна На плотськім олтарі в тремкий повергла стан, Щаслива від добра, поблідла від страждань, Людина хоче все пройти й пізнати!… А. Рембо
«Уся наша європейська культура…прямує до катастрофи» Ф. Ніцше
«На мою думку, вся естетична насолода, що її створює для нас поет, і є такою перед-насолодою, а справжнє задоволення від поетичного твору бере свій початок у звільненні від напружень в нашій душі. Звичайно такий результат немало спричинений тим, що поет поміщає нас у стан, в якому ми насолоджуємося своїми фантазіями без жодного закиду та сорому…» З. Фройд
Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу, — в ній все було б ясне: і струни, й гуки, і кожна пісня, що на інших струнах бринить, мов голос вітряної ночі, бриніла б на моїй злотистій арфі тим співом, що лунає тільки в снах дітей щасливих. Туга б відкотилась від гуків тих геть-геть удалину, мов білі тумани, пройняті сонцем, що здалека леліють, наче злото, не хмарою, а мрією здаються. І жалі всі, в гармонію з’єднавшись, Озвались би, мов хори в емпіреях…14.09.1900
«Меланхолічним вальсом» без перебільшення таки почалася українська модерна новелістика ХХ століття, почалася, отже року 1898, в атмосфері європейського fin de siecle » Віра Агєєва
«У Європі був один час, на Україні – інший» Ліна Костенко
Як хмари за вітром пливуть над землею,
Так само приходять людські покоління ,
А сонце довічне пантрує за нею,
Шле хмарам і людям тепло і проміння.

М. Чернявський
«Мій друже, я Красу люблю…Як рідну Україну!» М. Вороний
«…бажало б ся творів хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажало б ся творів, де б було хоч трохи філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю… На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага» М. Вороний
«Боротьби генерацій, того дужого, стихійного руху , який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було. Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили, — так, що навіть про зміну поколінь в повнім того слова значінні не можна говорити. Причини ясні. У нас ніхто не знав, не чув в собі бодай інстинктом свого права взяти самому кермо життя з немічних, хоч з досвідчених рук батька, боявся повернути струю життєву в свій бік. У нас занадто все було залежне від правил доброго тону, ніхто ніколи не
підносив безумного клича, бо його зараз зацитькували і грозили, щоб не профанував національних святощів… І тому відразу стало кождому в такій атмосфері душно, грунт був пісний і не міг нічого зродити» Микола Євшан
«… ми своєю девізою обрали: чиста штука, поезія в поезії! Ми хотіли б уникнути творів грубо реалістичних, а замість їх бажаємо хоч трошки філозофії, оповитої в гарну ліричну форму. Світогляд пантеїстичний, метафізичний або хоч злегка й містичний – от та сфера, якої бажаємо ми… Не небо прихилити до землі, а самим піднестись на якийсь час в небо… Микола Вороний.»
З листа до Д.І. Яворницького.
«Искусства, воплощающие в своих произведениях ритм, являются священными звеньями, соединяющими нас со вселенной. Символистические произведения, построенные на ритме, это звуки великой, лучезарной животворящей симфонии, Космоса и, как бы эти звуки не были глухи и неясны, они приоткрывают завесу реальности и приобщают нас к пламенеющему творческой силой Началу всех начал. Произведения, в которых запечатлен ритм в символах, есть форма религиозного общения с сотворившим и вечно творящим., это гимны ничтожного – Великому, конечного – Вечному и ограниченного – Безграничному; Создание таких произведений представляет служение, так вдохновенно исчерпывающе выраженное в песнопении: тебе поем, тебя благославим…»
М. Сапожников. О символистическом творчестве в искусстве // Аргонавты. 1918.
Спали хмурые бульвари, не шуршали тротуари. Ветер ловкий и проворный Рыскал всюду, как шакал. Были заперты все двери. Спали люди, спали звери… Но упорно кто-то вздорный В одиночестве шагал.
Из под черной трехуголки Взор во тьму вонзал он колкий, И как-будто что-то ведал, Но не видел ничего. Поджидал, искал кого-то… На лице была забота… С кем-то тихо вел беседу… Было жутко и мертво.
На часах церковных башен Миг полночный был означен, Но неведомой рукою Прерван был их мертвый ход… мертвый диск висел над бездной. Был недвижен купол звездный, Над уснувшею рекою Спал воздушный хоровод.
Вдоль безбрежной перспективы Вдруг промчался всадник дивный, Воздымая меч высоко. Развевая алый плащ… Было душно и тоскливо Черный ветер дул с залива, Черный ветер выл и охал. Заглушая чей-то плач.
О. Красносельський. «Мертвый город»
«Нищити гальма українського поступу – усяку хуторянську мжичку та антимашинові настрої — є завдання нашого покоління. Охоплення й прагнення живитись досягненнями мистецтва всього світу – мудрого виткого Сходу з чітким раціоналістично-індустріальним Заходом. Планетарність, а не обмежена і рабська європеїзація. Розмах в історичному часі… — до фантастичних видінь доби електро-атомового вогню. А найперше – визволена од новоутворених штампів воля в конструктивному уживанні прийомів і матеріялу».
«Хай живе прилюдний поцілунок в голу грудь!» В. Поліщук
В кожній пісні солов’я В кожнім шелесті травиці, Чую дивну казку я Про небесні таємниці.
В кожній крапельці роси, В кожній квітоньці у гаю, Бачу творчість я краси, Її серцем відчуваю.
1915 року, по дорозі на фронт Юхим Михайлов писав своєму другу — поету Трохиму Романченко: «Можна дати пейзаж український без тополі, і він буде українським. Треба знати Україну, її небо, повітря, травичку… Художники, поети і письменники на те й потрібні світу — людям, щоб серед їхнього галасу і турбот, котрі не дають їм глянути на красу, якої так шукають і не знаходять, сказати: «Стійте й схаменіться! Ось краса, яку ви хочете бачити»
«Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» В. Винниченко
«Європа чи Просвіта? — Для мистецтва — тільки — Європа» М. Хвильовий
«На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, — на гостроту зору» В. Підмогильний
«Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерти співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах і, навіть, свиням кажу я:
– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все-ж таки крутиться… Зустріньте ж сонце вартими сонця»
Б. Тенета. Гармонія і свинушник
«Неординарною є жанрова специфіка романів “Честь”, “Всюду страсти роковые”, “Хильда”. Вони відносяться до жанру короткого роману, який не набув поширення в українській літературі, але мав місце у творчості М.Могилянського. На рівні проблематики автор порушив питання честі (“Честь”), вседозволеності й некерованості (“Всюду страсти роковые”), непевності буття, тривоги за завтрашній день (“Хильда”). Романістика М.Могилянського перебуває в контексті української інтелектуальної прози – передусім Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Петрова, Б. Антоненка-Давидовича, – розвиток якої в нашій літературі з різних причин переривався»
«Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем українською культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича – його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію.
Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинность її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенцйних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю, Сартра…
Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву – це іронія»
«Портретні зображення в Гоголя витримані в тонах гротеску, речової містики, матеріального зовнішнього ірреалізму, ірреалізованої речі. Його портрети – матеріальні й предметні; це портрети уособлених убрань, опечених осіб. У своїх мистецьких способах Гоголь відбиває суспільно-виробничу тенденцію «оречення» людини. Як Карлейль, як Гофман, як Бальзак, як інші романтики того часу, Гоголь замість людини дає не особу, а вбрання, не обличчя, а річ, геометричну формулу, стереометричну постать; замість людини Гоголь малює куб, квадрат і фарбує цей куб в нейтральний колір. Він ізолює предмет зображення, спрощує його, примітивізує, одбирає в ньому деталі, схематизує й зводить їх на чисту форму, обертаючи в такий спосіб людину на манекен, автомат, механістичну конструкцію»В. Петров. Петербурзькі повісті М. Гоголя.
З історії питання
У складній переходовій добі ХХ ст., добі постмодернізму, коли так загострилося непорозуміння між індивідуумом та суспільством, коли для багатьох втрачено чіткі світоглядні орієнтири, а відтак постає ще більш кричущою суперечливість між матеріальним і духовним, раціональним та ірраціональним у самій людині, дисгармонія внутрішня (особистісна) і зовнішня (колективістична) порушують, гублять критерії відчуття краси і гармонійності, без чого втрачається сенс життя й тоді виникає спрага автентичності. Спрага повернення до людини, оновлення її світобачення – перетворення хаосу на гармонію. Саме цього прагнула молода література початку століття, так звана модерністська культура fin de siecle.
Літературне життя в Україні початку ХХ ст. – благодатна творча стихія, яка аж до 30-х років розвивалася безперервно в розмаїтих течіях і напрямах, поки їй не було завдано ледве не смертельного удару в умовах сталінського культу.
Ґенерація літераторів, що увійшли до українського письменства у 80 – 90-і рр. ХІХ ст., уже в кінці століття почали виводити українську літературу на загальноєвропейський рівень, сприяючи зародженню неоромантизму, що протиставляв себе тоді панівному описовому реалізму й натуралізму, включав імпресіонізм, символізм і експресіонізм.
Довгий час штучно ізольована від світового духовного процесу, борсаючись у хуторянських масштабах,
приречена на безнадійне відставання, історичними обставинами загнана в глухий кут еволюції та безперспективності, українська культура зазвучала могутнім творчим багатоголоссям.
Покоління Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Миколи Вороного та інших уже в кінці ХІХ століття різко повернуло корабля української літератури в загальноєвропейське річище, при цьому не втрачаючи питомих національних ознак. Воно заперечило «народницький напрям» та «тенденційну поезію» й почало фактично витворювати явище, що одержало назву неоромантизм.
Символом неоромантизму (модернізму) в українській літературі стали «Маніфест» та літературний альманах «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) Миколи Вороного й уся його поетична творчість, що сигналізувало входження української літератури в нову епоху європейської духовної спільності, яка в різних країнах одержала різні найменування – символізму, неоромантизму, модерну.
У рамках літературного авангарду традиційно виділяють стильові варіанти: експресіонізм, футуризм, імажинізм, сюрреалізм, конструктивізм.
В модернізмі можна вирізнити три етапи чи періоди: ранній – це 1900-1910 роки; далі пореволюційні й повоєнні двадцяті – коротка, сконденсована доба, яка увібрала в себе так багато й була ґвалтовно обірвана позамистецькими засобами. Ю. В. Шевельов запропонував завершенням вітчизняного модернізму вважати 13 травня 1933 року, дату самогубства Миколи Хвильового. Модернізм на українському, а вірніше на радянському ґрунті заступив соцреалізм, який нажаль всім більш відомий і сприятливий…
У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини та мистецтва, прагнення до роз’єднання часу й простору,
осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися в творчості Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Пруста, У. Фолкнера та ін.
Третій етап розвитку українського модернізму пов’язаний уже тільки з еміграційною літературою, насамперед з Мистецьким Українським Рухом, який на рівні декларацій проголосив себе спадкоємцем Харківської Вільної Академії Пролетарської Літератури.
Неокласики виразно протиставляють себе ранньому українському модернізмові Олеся – Вороного – Чупринки – Винниченка. Інтерпретуючи неоромантичну і символістську творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської як явище швидше перед модерністське (точніше, за усталеною на тоді традицією), українська критика пересічно здебільшого ідентифікувала модернізм саме зі згаданою четвіркою та з поетами «Молодої музи». Принаймні Сергій Єфремов у своїй історії літератури відносить творчість Лесі Українки та Михайла Коцюбинського до 80-90-х років і представниками “нового віку”, модерної літератури ХХ століття вважає насамперед Олеся та Винниченка,і Микола Зеров, і Павло Филипович, і Віктор Петров послідовно заперечують естетичні орієнтації модерністів 900-10-х років.”
По першій світовій війні у дискусії про ідентичність української культури почали брати гору переконання в її європейськості або прагненні до її європеїзації. Власне кажучи, всі авторитетні літературні й інтелектуальні кола – крім ортодоксальних комуністів по обидва боки Збруча – обстоювали західну орієнтацію української культури.
Впродовж короткого історичного проміжку (30 років) національного відродження знайшлася когорта майстрів, що зуміла «знайти ту автентичну, їхнім часом і досвідом породжену мову, що тільки й надавалася для розповіді про унікальність саме їхнього перебування у вічно змінливому світі» (В. Агеєва).
Яскравою ілюстрацією до цього є творчість відомих у світі митців-модерністів, життя яких пов’язане з Придніпров’ям: художників та поетів М. Сапожникова, Юхима Михайліва та Галі Мазуренко; поетів-символістів А. Палєя, та О. Красносєльського, поета-авангардиста Валер’яна Поліщука; письменника-екзистенціаліста Валер’яна Підмогильного; представників інтелектуальної (психологічної) течії в літературі «неокласиків» Віктора Петрова (В. Домонтовича) та прозаїка Михайла Могилянського; поетів, перекладачів Аркадія Казку й Василя Мисика; та вихід катеринославських періодичних видань:
символістського журналу мистецтв “Аргонавти” та гроністсько-динамістського збірника “Вир революції”…
Пряме відношення до цих процесів мала творчість цілої когорти письменників, котрі в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. плідно працювали на Катеринославщині. Після себе вони залишили велику, різноманітну і цікаву художню спадщину, вплив якої не міг не позначитися на розвиток загально-літературного процесу в Україні. Серед них Трохим Романченко, Микола Кузьменко, Дмитро Яворницький, Адріан Кащенко, Ольга Кривинюк, Микола Биков, Лідія Сохачевська, Іван Труба, Тетяна Сулима-Бичихина, Любов Біднова, Поліна Яворська, Трохим Митрус, Грицько Кернеренко та інші.
Найяскравішими представниками новітнього неоромантичного напрямку в поезії на Катеринославщині стали Трохим Романченко та Лідія Сохачевська, поетична муза яких зазнала впливу модернізму. В області художнього перекладу творів зарубіжних авторів відзначилися Іван Труба та Ольга Кривинюк.
Катеринослав початку ХХ ст. — один із головних центрів культурно-мистецького життя та просвітницького руху на Східній Україні. Корифеї українського реалістичного театру М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Л. Ліницька часто гастролювали у Катеринославі.
Театральні афіші повідомляли про вистави та концерти за участю відомих російських артистів О. Южина, В. Комісаржевської, К. Варламова, В. Качалова, Л. Собінова, П. Орленєва. Для любителів опери лунав неперевершений голос Ф. Шаляпіна, Марії Браун. Виступали композитори М. Лисенко, С. Рахманінов, О. Скрябін. З розвитком кінематографу відкрилася широка мережа кінотеатрів (“Модерн”, “Колізей”, “Гігант”, “Новоматограф”), у яких демонструвалися перші німі чорно-білі кінострічки з популярними акторами Мозжухіним, Полонським, Вірою Холодною.
“Двусмысленная слава и недвусмысленный талант” короля поетів Ігоря Северянина освятили своєю присутністю Катеринослав: «Эго-футуристы в Екатеринославе. Начало европейского тура (Россия, Франция, Италия, Англия). В понедельник, 3 февраля в Зале общественного собрания дан будет поэзо-концерт Игоря Северянина в котором кроме него, лучезарное участие примут: 1) лиропоэт Вадим Баян, поэзы; 2) Первая артистка-футуристка Эсклармонда Орлеанская. Поэзы Игоря Северянина из сборника «Громокипящий Кубок», стихи В. Баяна из сб. «Лирический Поток»; 3) Директор петербургского издательства «Очарованный странник» Виктор Хован, доклад на тему «Распад декаданса и возникновение футуризма». Билеты – в музыкальном магазине В. Неймана». («Южная заря». 1914, 31 января).
На початку 1913 — 1914-му роках, за словами Володимира Маяковского,
Відбувся “первый гала-выход российского футуризма». Дзвін “Пощечины общественному вкусу” лунав багатьма містами імперії, доходячи й до Катеринослава. “Смять мороженницу всяческих канонов, делающих лед из вдохновения», — виголошували молоді диваки у жовтих кофтах, оксамитових штанях, сурдутах, цилиндрах, з моноклями та лорнетками, — “сломать старый язык, бессильный догнать скач жизни”, “сбросить старых великих с парохода современности”.
Катеринославські газети “Приднепровский край”, “Южная заря”, “Русская правда” обурені кидалися на выступи епатуючих публіку футуристів:
«… Неудобнее смазных сапог или грузовика в гостиной… Чтоб писалось туго и читалось туго… Язык должен… если уж напоминать что-нибудь, то скорее всего пилу или отравленную стрелу дикаря…”
«Грандиозный скандал Бурлюка сменил на эстраде Маяковский, — комментировала одно из выступлений футуристов “Русская правда”. — Раздавались редкие одинокие свистки. «Свистеть еще успеете”, — спокойно сказал оратор. И правда — поэт наговорил мещанам немало горьких истин, от которых у них в глазах позеленело. Он закончил в спокойно-грозном тоне, пообещавши:
«Вы еще не раз услышите треск футуристических пощечин”!..
Лекция часто прерывалась на полуслове сидевшими в зале полицейскими…»
Катеринослав уникнув подібного шкандалю, заборонивши на початку 1914 р. приїзд В. Маяковского до міста…
Навесні 1917 р. вождь російського символізму, поет, перекладач, критик Костянтин Бальмонт з успіхом в Комерційному зібранні читав лекцію на тему «Світові генії про кохання» та презентував прихильникам своєї творчості нові поезії.
У Великому театрі (колишньому Зимовому) наприкінці 1917 р. з аншлагом відбулася перша гастроль ще невідомого Олександра Вертинського.
У серпні 1918 р. у Великому, як повідомлювали афіші, мав бути «лише один вечір інтимного читання невиданих творів і казок відомого письменника графа Олексія Толстого. У вечорі брав участь і талановитий драматичний артист Михайло Тарханов.
У Великому театрі катеринославці зустрічали зірок німого кіно Віру Холодну, Осипа Рунича, Петра Чардиніна.
25 листопада 1918 в Театрі співала блискуча Надія Плевицька.
Наприкінці літа 1918-го “Колізей” приймав уславленого Всеволода Мейєрхольда…

Автори концепції, режисери та будівничі експозиції: І. В. Мазуренко, Н. Є. Василенко, старші наукові співробітники музею «Літературне Придніпров’я»

Адреса: пр. К.Маркса, 64 (музей Літературне Придніпров’я)
Часи роботи музею: вівторок, п’ятниця, субота, неділя з 11:00 до 17:30 без перерви; середа з 11:00 до 20:00
Вартість квитків: 2 грн. для школярів, студентів; 4 грн. для дорослих.
Тел. для довідок: (0562) 778-01-00


Hosting Ukraine Creative Commons