Днепропетровский национальный исторический музей

З рукописних джерел ДІМу: ліричний вірш — роздум Д. Яворницького «Вечірній дзвін»

«Вечерний звон» — один з найпопулярніших старовинних романсів, який посів гідне місце у золотому фонді російської музично культури, не застарів і ось вже більше як півтора століття поповнює коло своїх шанувальників. Автор поетичного тексту російський поет початку XIX століття Іван Козлов (1779 — 1840). Неодноразово вірш було покладено на музику видатними російськими композиторами О. Аляб’євим (1828), М. Глінкою (1839), С. Рахманіновим (1840), А. Гречаніновим (1898) та ін., котрі зуміли досить тонко передати в музиці поетичні інтонації:

Вечерний звон, вечерний звон!
Как много дум наводит он
О юных днях и краю родном,
Где я любил, где отчий дом,
И как я, с ним навек простясь,
Там слушал звон в последний раз!

Уже не зреть мне светлых дней
Весны обманчивой моей!
И сколько нет теперь в живых Тогда веселых, молодых!
И крепок их могильный сон;
Не слышен им вечерний звон.

Лежать и мне в земле сырой!
Напев унывный надо мной
В долине ветер разнесет;
Другой певец по ней пройдет,
И уж не я, а будет он
В раздумье петь вечерний звон!
Однак, не всім відомо, що, не враховуючи дрібних формальних відхилень, вірш І. Козлова в цілому є точним перекладом однієї з «мелодій» ірландського поета-романтика Томаса Мура (1779—1852), англомовного поета початку XIX століття, якому поряд із Байроном віддавали перевагу літератори минулого століття.
Одна із версій походження цього романсу свідчить про те, що автором поетичного тексту був грузинський поет Георгій Мтацмінделі (XI), і вірш зберігався в Афонському монастирі. Якимось чином він потрапив до Т. Мура, який переклав його англійською мовою. Ця версія — легенда, оскільки відсутні документальні підтвердження. Ие має доказів і гіпотеза про те, що Т. Мур переклав вірш І. Козлова. Існує й така думка, що вірш Т. Мура — це переспів вірменської народної пісні.
Окремі вірші Т. Мура із циклу «Ірландські мелодії» з’явилися в російській пресі у 20-х роках — спочатку в прозаїчному перекладі, найчастіше з французької. У 1823 р. з’явився перший поетичний переклад — Івана Козлова, який згодом здобув славу одного з кращих перекладачів Мура. Вірш називався «Молодой певец» (The Minstrel — Boy). Та неперевершеним шедевром Козлова став переклад вірша «Вечерний звон». (Those Evening Bells) із циклу «Песни народов» (national airs), який увійшов до альманаху «Северные цветы на 1828 год». При перекладі I. Козлов вніс зміни у вірш Т. Мура, доповнивши кожну строфу двома рядками. Поет присвятив вірш Тетяні Семенівні Вейдемейєр, перекладачці, знайомій В. Жуковського, О. Пушкіна, близькому другові родини. І у вірші Т. Мура, і у вірші І. Козлова відчувається ідеальне поєднання особистого, інтимного переживання автора із загальним настроєм епохи, який і в Ірландії, і в Росії кінця 1820-х pp. ніс відгомін поразки революційних сил, трагічної долі кращих людей свого часу, встановлення в країні реакції. Все це разом з надзвичайною гармонійністю вірша, музичністю, мабуть, і послугувало його неперехідній славі.
Вірш І. Козлова мав велику популярність і серед українських поетів. Автор слів широко популярної української пісні «Дивлюся на небо…» (музика Л. Александрової) відомий поет-романтик Михайло Петренко (1817—?) зробив переспів поезії «Вечерний звон» українською мовою — «Як в сумерки вечірній дзвін». Вперше вірш було надруковано в альманасі «Сніп» (Харків, 1841) під назвою «Вечірній дзвін», а дещо пізніше (1848 року) передруковано в «Южном русском сборнике» А. Метлинського з деякими текстуальними відмінами і без заголовка:

Як в сумерки вечірній дзвін
Під темний вечір сумно дзвоне,
Як з вітром в полі плаче він,
А у діброві тяжко стогне,
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А думка все туди летить,
Де вперш почув я дзвін вечірній,
Де вперше так я полюбив
Поля привольні та діброви,
Де вперше світ і радість вздрів
Та карі очі й чорні брови!
Проснеться все в душі тоді,
Вечірній дзвін усе розбуде;
Сльоза проб’є і від нудьги
Душа всі радості забуде.
О! Тяжкий, дзвоне, твій привіт
Тому, хто милого не має;
Душа болить, і меркне світ,
А серце гірше заниває.
У цьому ліричному вірші звучать мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, недолі, втрати коханої людини. Недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання — це вияв характерних рис романтизму у любовній особистісно-психологічній ліриці, де особливо показовою є творчість М. Петренка.
Дуже близький до оригіналу переклад «Вечернего звона» зробив український поет Яків Щоголів (1823—1898) — «Вечірній дзвін» (3 Козлова)»: збережено загальне число строф і в кожній строфі порядок рим, розмір, деякі рядки перекладено літературно слово в слово. Вперше переклад було надруковано у збірці «Ворскло» (Київ, 1883):

Вечірній дзвін, вечірній дзвін.
Багато дум наводе він
Про рідний край, де я розцвів
І щастя знав і де любив.
І як, прощавшись з ним, один
В останній раз там слухав дзвін!
Як марево весна моя
Пройшла; її не бачу я!
І скільки вже нема в живих
Тоді веселих, молодих!
Вони спочили, як один;
Не чутен їм вечірній дзвін!
Засну і я в землі сирій!
І по долині не моїй
За вітром пісні прогусти:
Там інший лірник буде йти,
І вже не я, а стане він
Співати там вечірній дзвін!
Це вірш-роздум про власну долю, в якій для ліричного героя (ним виступає сам поет) зосереджується увесь світ. Туга за безповоротно втраченим позначена медитативно-елегійною споглядальністю, відтворенням у пам’яті щастивого минулого. Філософське осмислення історичного плину часу, схиляння перед вічними законами природи, своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків, відчутно переплітається з мотивом смерті.
До цього часу лишився неопублікованим переклад вірша І. Козлова, зроблений видатним українським істориком Дмитром Яворницьким (1855—1940). Відомо, що майже увесь поетичний доробок вченого увійшов до збірки «Вечірні зорі» (Катеринослав, 1910. — В. І, II). Пізніше письменник друкував свої вірші у київській газеті «Рада» (1910), журналі «Рідний край» (1913), у катеринославському часописі «Дніпрові хвилі» (1911), журналах «Споживач» (1920), «Кооперативне життя» (1920), але. досить рідко.
Поскільки ні у збірці, ні в періодиці вірш не було надруковано, є підстава вважати його невідомим для читачів. Рукопис «Вечернього дзвону» Д. Яворницького зберігається у фондах Дніпропетровського історичного музею (Ф. 10, Арх. 32190). Автограф не датований. Ймовірно, написаний він був уже після 1910 р. Письменник, безперечно, знав переклади своїх попередників, як російською, так і українською мовами, заслуховувався чарівними звуками романсу. Під їх враженням він зробив свій переклад, певно, з російського варіанту, збільшивши удвічі кількість строф, але зберігши рими, розмір, мелодику вірша. Д. Яворницький знайшов вкрай прості, але яскраві виражальні засоби, які створюють враження скорботного дзвону, що дзвонить, розмірено лунаючи.
У цьому ліричному вірші надзвичайно проникливо передані ті почуття, котрі охоплюють людину, чия молодість і більша частина життя вже позаду: настав час збиратися в далеку дорогу. Початок і кінець, життя і смерть… Спокійно, зважено, осмислено, без тіні розпачу й суєтного песимізму поет говорить: «Уже й на мене час приспів…». Багато невичерпно глибокого смутку в цих словах, а ще більше — життєвої мудрості, філософського осмислення переходу людини з умовного буття в небуття:

Вечерній дзвін,
Вечерній дзвін
Багацько дум
Наводе він
Про молодість,
Щасливі дні,
Що знав я
В рідній стороні.
Як я навіки
Там прощавсь,
Вечерній дзвін
Там роздававсь.
Як сон пройшли
Ті ясні дні,
Що знав я
В рідній стороні
І скільки вже нема
В живих,
Тоді веселих Молодих.
Кріпкий їх сон.
В сирій землі,
Не чуть їм дзвону
У труні.
Уже й на мене
Час приспів.
Роздастця
Похоронний спів,
Засиплють яму
І кінець,
Другий десь найдетця
Співець.
І вже ж не я,
А буде він
Співати про
Вечерній дзвін.
І у вірші Т. Мура, і у віршах І. Козлова, М. Петренка, Я. Щоголіва, Д. Яворницького відчутне ідеальне поєднання інтимного переживання автора з гармонійністю, музичністю поезії, що максимально наближає до себе слухача і спрямовує до філософських роздумів.
Жоден з авторів не поступається перед іншими майстерністю перекладу. Однаково проникливо і непідкупно щиро звучать рядки «Вечернього дзвону» англійською, російською, українською мовами. Але, разом з тим, кожен переклад несе в собі індивідуальні риси своєрідної творчої манери автора.
Ліричний вірш-роздум Д. Яворницького по праву можна поставити в один ряд з класичними перекладами його попередників. В майбутньому він прикрасить експозицію створюваного нині Літературного музею.
Текст вірша Д. Яворницького подається за сучасним правописом із збереженням синтаксичних, лексичних, фонетичних особливостей мови автора.

Примітки:

  1. Энциклопедический словарь Ф. Брокгауз И Эфрон Т. 1а — С-Пб 1890, — С. 597.
  2. Энциклопедический словарь Т-во Бр. Гранат и К0. Т. 2 — Москва, 1912. — С. 394.
  3. Большая советская энциклопедия. Т.2. — Москва, l950. — С. 200—208.
  4. Музыкальный энциклопедический словарь. — Москва, 1990. — С. 29.
  5. Иван Козлов. Стихотворения. — Москва, 1979.
  6. Английская поэзия в русских переводах (XIV—XIX века). Сборник. Сост. М.П. Алексеева… Ha англ. и русск. яз. — Москва, l98l.
  7. Старинные русские романсы. Для голоса и фортепиано. Изд. 2, доп. — Киев, 1988.
  8. Трайнин В.Я. Алябьев. Краткий очерк жизни и творчества. — Ленинград, 1969.
  9. Мур Т. Избранное. / Сост. Л. Володарская (На анг. яз. с параллельным русским текстом. — Москва, 1986.
  10. Щоголів Я. Твори. / Під редакцією проф. М.Ф. Сумцова. — Харків, 1919.
  11. Українські поети-романтики. Поет, твори. / Упоряд. і приміт. М.Л. Гончарука. — Київ, І987.

Василенко Н.Є., старший науковий співробітник ДІМу

Джерело: Музей і майбутнє: Доповіді та повідомлення наукової конфе­ренції до Міжнародного дня музеїв, травень 1997 р. — Дніпропетровськ, 1998. — 106 с.


Hosting Ukraine Creative Commons