Днепропетровский национальный исторический музей

Мелітопольський кореспондент Д.І. Яворницького П.К. Дзякович

В роботі реконструйовано біографії кореспондентів Д. І. Яворницького: Павла Каетановича Дзяковича та членів його сім’ї: батька – Каетана Онуфрієвича Дзяковича, синів Всеволода та В’ячеслава, доньок Юліїї, Міли, Стасі (Констанції ?).
Творча спадщина і життєвий шлях видатного історика Дмитра Івановича Яворницького плідно вивчається вже понад 70 років. Не дивлячись на це, існує ряд джерел, що дозволяють розширити коло пошуків у царині його життя і творчості. До таких джерел необхідно віднести перш за все епістолярну спадщину академіка. Вона відобразила широту дружніх і творчих зв’язків Д. І. Яворницького із багатьма культурними діячами останньої чверті XIX – першої третини XX ст. Умовно цих діячів – кореспондентів Д. І. Яворницького, можна поділити на «зірок» першої величини (наприклад, І.Є. Рєпін, Д.Л. Мордовцев та ін.), творчість, життєвий шлях та характер взаємовідносин яких із Д. І. Яворницьким непогано дослідженні, і тих, хто відноситься до другого, третього кола діячів культури. Як правило, це представники провінційної (регіональної) інтелігенції. Досить часто ми навіть не знаємо біографій цих людей.
Одним із таких кореспондентів Д. І. Яворницького був Павло Каетанович Дзякович – «земський службовець, колекціонер», що «жив і працював у Мелітополі й Царицині»[9, с. 642]. Це майже вся інформація про нього, що з’являлася на сторінках праць, присвячених Д. І. Яворницькому. Сам історик мимохідь згадував про П. К. Дзяковича і зібрану ним колекцію запорозької старовини в своєму творі «По следам запорожцев» [39, с. 255].
Треба зазначити, що П. К. Дзякович є автором першого історичного дослідження минулого Мелітопольського краю, і саме тому він вважається першим істориком Мелітополя. Його працею – «Очерк города Мелитополя и его уезда в географическом отношении», що вийшов в Мелітополі в 1899 р., до нині активно користуються, як достовірним джерелом інформації з історії міста кінця XIX ст., місцеві краєзнавці. Не дивлячись на це в сучасній історіографії, присвяченій історії міста Мелітополя, немає досліджень життєвого шляху і діяльності П. К. Дзяковича. Досі не написана його біографія.
Тому в цій статті ми ставимо собі за мету стисло реконструювати життєвий шлях Павла Каетановича Дзяковича і членів його сім’ї. Зазначимо, що ця інформація стане в пригоді також дослідникам минувшини і музейним працівникам Мелітопольщини, які прагнутимуть реконструювати, відобразити в експозиції (виставці) історію сім’ї П. К. Дзяковича (першого історика міста), суспільне життя Мелітополя кінця XIX – поч. XX ст.
Основу джерельної бази статті складають: листування сім’ї П. К. Дзяковича (самого Павла Каетановича, його дружини Клавдії Павлівни, доньок Юлії, Констанції, сина В’ячеслава) із Дмитром Івановичем Яворницьким (близько 90 листів [10, с. 47 – 48]), що зберігається в фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького, та особова справа батька Павла Дзяковича – Каєтана Онуфрієвича Дзяковича, що зберігається в Державному архіві Автономної Республіки Крим [1]. Справа була розпочата 25 жовтня 1844 р. із прохання Каетана Онуфрієвича Дзяковича зарахувати його до спадкових дворян Таврійської губернії і завершена 13 серпня 1912 р., коли його син П. К. Дзякович повернув родові документи, що підтверджували дворянське походження його роду, до Таврійського дворянського депутатського зібрання, де вони зберігалися. Таким чином, за цими, в першу чергу генеалогічними документами, що мають високий ступінь достовірності, ми можемо простежити історію роду Дзяковичів протягом тривалого проміжку часу. Треба зазначити, що в справі зберігаються не тільки документи XIX ст., які члени роду Дзяковичів надсилали до Таврійського дворянського депутатського зібрання, але й справжні документи XVII ст. польських королів (зокрема, лист Яна-Казимира 1667 р. Георгію Дзяковичу, ротмістру Лідського повіту, лист каштеляна Віленського, гетьмана Велокого князівства Литовського та ін.). Історія роду Дзяковичів (і вищеозначені документи) встигла привернути увагу дослідників історії польських родів на території Таврійської губернії протягом XVIII – поч. XX ст. Зазначені листи (в оригіналі – польською, і в перекладі на російську мову) і відомості про членів роду Дзяковичів (з вказівкою на фонди ДААРК, де можна знайти згадку про них) були опубліковані в 2007 р. кримським дослідником Павлом Володимировичем Коньковим на сторінках польсько-кримського збірника [13, 41 – 45, 109, 110.].
Як свідчать документи з фондів ДААРК, предки Павла Каетановича походили із польського дворянського роду Лідського повіту [1, арк. 2]. Ще за його діда Онуфрія Васильовича Дзяковича за Декретом від 4 січня 1799 р. його рід було визнано в дворянських правах. У Онуфрія Васильовича було декілька синів і серед них – Каетан, охрещений у 1818 р. Із формулярного списку Каетана Онуфрієвича Дзяковича 1844 р. ми дізнаємося, що в 1835 р. він вступив вільнослухачем до Імператорської Медико-хірургічної Академії і в 1838 р. був удостоєний звання ветеринарного помічника 1-го відділу. В тому ж році поступив на службу в Таврійську губернію і в 1841 р. за вислугу літ отримав 14 клас по Табелі о рангах. У формулярному списку зазначено, що в 1844 р. йому було 27 років, віросповідання – римо-католицького, одружений на «дочке Ассесора і кавалера Шумакова Вере, которая вероисповедания православного» [1, арк. 7]. У 1844 р. він мешкав за місцем призначення – у Дніпровському повіті [1, арк. 9] Таврійської губернії, місто Олешки (колишнє місце розташування Олешківської січі). Саме там 30 червня 1850 р. у Каетана Онуфрієвича і Віри Іванівни народився син Павло, а 21 червня 1857 р. – Петро [1, арк. 88]. Був у Каетана Онуфрієвича і третій син – Онуфрій Каетанович (в нього були сини – Микола від першого шлюбу, і два сини – Аполлоній (06. 07. 1877 р. н.), Володимир (20. 07. 1880 р. н.) – від дугого шлюбу), [1, арк. 92, 94, 98], але не відомо, коли він народився і чи був він народжений у шлюбі із Вірою Іванівно Шумаковою. Була в Павла Каетановича також сестра – Юлія Каетанівна. Вона закінчила курс Керченського інституту, що дало їй можливість викладати французьку мову в Мелітопольській жіночій гімназії з 1881 по 1883 рр. [2, с. 47]. У цьому ж навчальному закладі викладав з 1879 по 1900 рр. [2, с. 47] її майбутній чоловік Петро Васильович Гордієвський [10]. З 1898 р. він також був почесним викладачем Мелітопольського реального училища [3, с. 33].
У 1899 р. в своїй праці з історії Мелітополя Павло Каетанович Дзякович зазначав, що він переїхав до Мелітополя (треба розуміти, разом із сім’єю) в 1864 р. [8, 2], тобто у віці 14 років. А в 1868 р. його батько Каетан Онуфрієвич Дзякович вже мав чин надвірного радника і обіймав посаду судді Мелітопольського повіту [1, с. 77]. Завдяки листу П.К. Дзяковича до Д. І. Яворницького від 14 листопада 1896 р., в якому він сам виклав деякі факти службового характеру із своєї біографії, ми можемо реконструювати його біографію. З цього листа нам відомо, що Павло Каетанович закінчив курси в Одеському Юнкерському училищі і в серпні 1868 р. вступив на військову службу. 1 вересня 1869 р. він вступив у Юнкерське Училище, яке закінчив у травні 1870 р. і в березні 1871 р. отримав офіцерське звання (був ад’ютантом). В листопаді 1873 р. П.К. Дзякович вийшов у відставку для зайняття посади Судового Пристава Мелітопольського мирового з’їзду, яку і обіймав до 8 серпня 1890 р. З цієї посади він вийшов у відставку для зайняття посади у міському самоуправлінні Мелітополя, був членом міської управи [15].
Цікаво зазначити, що знайомство Павла Каетановича Дзяковича із Дмитром Івановичем Яворницьким відбулося у важкий для першого час. Сам П.К. Дзякович так писав про їх зустріч: «12 червня 1896 р. на пароплаві «Могучій» «їхав із Києва певний Російський Дон-Кіхот. … На тому ж пароплаві тоді ж їхав і певний добрий чоловік, звернувший свою увагу на Дон-Кіхота» і між ними зав’язались добрі відносини» [16]. Дон-Кіхотом П. К. Дзякович вважав себе (як це видно із його листів) через чесність і непоступливість у справах міського самоврядування. Його основними противниками виступали члени сім’ї Євгена Володимировича Рикова, голови Мелітопольської земської управи і одночасно предводителя дворянства, які обіймали, за словами П. К. Дзяковича, ключові посади в міському самоврядуванні [17]. Саме конфліктні відносини із Є.В. Риковим призвели до виходу П.К. Дзяковича із міської управи і з січня 1900 р. він залишився без роботи [18]. Завдяки допомозі і протекції Д. І. Яворницького приблизно у 1901 р. П.К. Дзякович отримав роботу в акцизному відомстві міста Царицина Саратовської губернії, куди за ним переїхала і сім’я. Але через несприятливі кліматичні умови члени сім’ї постійно хворіли, і П. К. Дзякович у листах до Д. І. Яворницького прохав допомогти перевестися в Херсонську, Таврійську або Катеринославську губернії. Але ці плани йому не вдалося реалізувати.
Павла Каетановича Дзяковича об’єднували із Д.І. Яворницьким різноманітні творчі відносини. Так, у 1896–1897 рр. він на прохання Дмитра Івановича склав розвідку про проходження Муравського шляху по території тодішнього Мелітопольського повіту і визначив шлях, яким просувався по цій території посол до Криму московського царя Олексія Михайловича Василій Тяпкін у 1687 р. Відповідне дослідження він надіслав Д.І. Яворницькому [19].
У 1898 р. він організував для Дмитра Івановича проведення двох лекцій на тему запорозької та загальної археології у Мелітополі. У фондах ДНІМ навіть збереглись дві афіші, що сповіщали про ці події [20]. Зі слів П.К. Дзяковича, лекції Д.І. Яворницького викликали справжнє захоплення і ентузіазм у вивченні козацької минувшини у представників місцевої інтелігенції [21].
Певний вплив Д.І. Яворницький мав на П. К. Дзяковича як письменника. В листуванні часто згадуються назви різних оповідань, що належали перу Павла Каетановича. Як правило, сюжет цих оповідань будувався навколо запорозької старовини або судової практики другої половини XIX ст. Тобто сюжет відповідав або захопленням П. К. Дзяковича, або його особистому досвіду судді. У листах зустрічаються наступні назви оповідань: «Хорунжий Донько», «Юнкерское озеро», «Сычить!», «Заштатний дьяк» та ін. Деякі з них він безуспішно намагався опублікувати у «Київській Старовині» та інших журналах, про що і прохав допомоги Д.І. Яворницького [37]. Він публікувався у газеті «Крым» під псевдонімом «Октава». Так, Павло Каетанович надіслав Д. І. Яворницькому дві вирізки із цієї газети за 1898 р. зі своїм віршем «Странники» та байкою «Вельможный козел» [22]. Павло Каетанович писав Д. І. Яворницькому, що за свої твори він отримав від газети «Кримський вісник» «ядовитое наименование меня Мелитопольским Некрасовым» [23].
Свої стосунки із Дмитром Івановичем Яворницьким Павло Каетанович Дзякович характеризував наступним чином: «Я рад знакомству с Вами не потому, что могу иметь чрез Вас выгоды, а потому что нашел в Вас родного по любви к всему запорожскому. Запорожская старина моя идея фикс!» [24].
Можливо, захоплення історією козацтва певним чином було пов’язано із його українським корінням по матері. Про своє походження П. К. Дзякович так писав Д. І. Яворницькому: «…мое происхождение, по матери, из хохлов… То почему не допустить мысли, что с молоком матери хохлушки можно всосать в себя любовь к Украине, как от матери-польки всосать любовь к Польше!» [25]. В іншому листі він зазначав: «Вы можете ручаться, что я не поляк, а родился православным; да и отец мой был обрусевший поляк, не видавший более 40 лет Польши. Мать же моя чистая хохлушка и по фамилии Чумакова» [26]. Зазначимо, що в офіційних документах прізвище матері Павла Каетановича значилась як Шумакова.
Напевно Віра Іванівна мала значний вплив на своїх дітей, що знайшло відбиток у наступному факті його життя. У 1892 р. він разом із сестрою – Юлією Каетанівною Гордієвською (в дівоцтві Дзякович) пожертвував від імені своєї покійної матері церкві св. Кирила і Мефодія при Мелітопольському реальному училищі ікону Спасителя в срібній ризі вартістю 100 карбованців [3, с. 8]. Нагадаймо, що батько Павла Каетановича був поляком та римо-католиком за віросповіданням.
Листування П. К. Дзяковича із Д.І. Яворницьким, що зберігається у фондах ДНІМ, і особиста справа його батька К.О. Дзяковича, що зберігається в ДААРК, дозволяють окреслити деякі риси біографій членів сім’ї Павла Каетановича. Так, нам відомо, що в 1876 р. П. К. Дзякович, тоді губернський секретар, (православного віросповідання) одружився в Архангело-Михайлівській церкві селища Михайлівка Мелітопольського повіту із дочкою надвірного радника Клавдією Павлівною Лугарьовою (православного віросповідання). 11 травня 1877 р. у них народився син Всеволод, 8 липня 1879 р. – син В’ячеслав, 20 грудня 1781 р. – дочка Юлія [1, арк. 104 – 107]. З переписки П. К. Дзяковича із Д. І. Яворницьким відомо, що пізніше в нього народилися ще дочки Міла і Стася (повне ім’я, можливо, Констанція) [26], яких він називав «маленькими дівчатками». Очевидно, різниця між старшими і молодшими дітьми була значною.
Сини Павла Каетановича обрали військову кар’єру. Старший – Всеволод – навчався у Павловському військовому училищі в Петербурзі [28]. Певний час служив в Очаківській кріпосній артилерії [29]. В російсько-японську війну брав участь в Мукденських боях в Маньчжурії, за що отримав «Анну с мечами и бантом» [30]. Після війни залишився в Хабаровську командуючим батареєю в Осадному артилерійському полку [27]. В Російській державній бібліотеці зберігається 4 праці капітана Владивостокського кріпосного артилерійського полку Всеволода Павловича Дзяковича, надруковані у Владивостоці в 1913 р. Факти біографії Всеволода Павловича Дяковича, дають можливість припустити, що саме син П.К. Дзяковича і є автором цих робіт [4; 5; 6; 7]. Після смерті батька Павла Каетановича 29 вересня (за ст. ст.) [1912 р. ?] [31] і з початком громадянської війни родині Дзяковичів стало важко підтримувати родинні зв’язки. Нажаль, після 1918 р. Д.І. Яворницький більше не отримував листів від представників родини Дзяковичів, або, хто знає, якщо ці листи були (що сумнівно), з яких причин, вони не збереглися. Останній лист нами датується приблизно 1918 р. В ньому дружина П. К. Дзяковича – Клавдія Павлівна, пише Яворницькому, що протягом довгого часу нічого не знає про долю синів [32]. Вважаємо за необхідне зазначити, що в мережі Інтернет є відомості про Всеволода Павловича Дзяковича, який у громадянську війну перебував у білих військах Східного фронту. А з червня по грудень 1920 р. був в управлінні міліції і коменданта Російського острова у Владивостоці [40]. Як бачимо, співпадають особисті дані і місце (Владивосток), де служив син Павла Каетановича. Але, звісно, дані мережі Інтернет не є високоякісним джерелом інформації, і тому ці відомості необхідно перевірити, що є завданням окремого дослідження.
Молодший син Павла Каетановича – В’ячеслав, у 1896 р. закінчив 6 класів основного відділення, а у 1898 р. – додатковий клас Мелітопольського реального училища [3]. Батько мріяв, щоб син поступив до Сільськогосподарського інституту в Москві, про що прохав допомоги Д.І. Яворницького. Навіть через брак коштів, був готовий вдруге заставити будинок заради освіти сина [23]. Як видно із листування П.К. Дзяковича із Д.І. Яворницьким, В’ячеслав після закінчення реального училища, намагався в червні 1898 р. поступити до Київського політехнічного інституту, але не пройшов конкурс (на 300 вакансій було 1000 претендентів) і був змушений вступити до Київського військового училища. Павло Каетанович «скаржився» Д. І. Яворницькому на участь сина: «Бедному человеку выбирать не приходится, а надо хватать хотя какой-нибудь кусок хлеба» [33]. У 1900 р. він закінчив курс в Київському військовому училищі по 1-му розряду. Мабуть, через неможливість перевестися в діючу армію, в артилерію (в якій служив брат) [29], В’ячеслав обрав професію військового викладача. Приблизно з 1907 – 1908 рр. він був викладачем на військових курсах у Нижньому Новгороді [30]. Але професія на приносила йому задоволення. Вже після смерті батька він звернувся із проханням до Д.І. Яворницького допомогти йому знайти роботу, яка була б йому більше до душі. В 1913 р., перебуваючи на посаді викладача кадетського корпусу в м. Вальську, він писав Д. І. Яворницькому, зокрема, наступне: «…Я охотник, художник, немного зоолог, следовательно, мне нужны лес, нужен простор полей, а служба держит меня в стенах корпуса… хочется взять краски, холсты, а начальство приказывает заниматься» [34]. Як видно, молодший син Павла Каетановича був людиною творчою. Певно, саме тому батько подарував йому частину своєї колекції запорозьких старожитностей. Завдяки протекції Д. І. Яворницького В’ячеслав Павлович Дзякович прийняв участь у XII Археологічному з’їзді [35], де експонувалась його колекція. Там були, зокрема, представлені запорозькі рогові порохівниці, «шабля з гербом Вел. Кн. Литовського, знайдена біля р. Конки, в могилі запорожця», кремневі пістолі, рушниця та інші предмети, що були придбані в Мелітопольському та Олександрівськом повітах [12, с. 31]. Також у розділі, присвяченому нумізматиці, була представлена колекція монет, представлена на з’їзді В’ячеславом Павловичем Дзяковичем. Вона складалася із 44 монет, що були знайдені в жіночому похованні, розкопаному в Мелітопольському повіті, і являла собою намисто [11, 6–7]. Можливо припустити, що ця колекція належала його батькові Павлу Каетановичу, який, як це видно із листування, захоплювався нумізматикою і вів із комітетом перемовини про відсилку своєї колекції на з’їзд.
З листа Клавдії Павлівни Дзякович приблизно 1918 р. [32] видно, що її молодша донька Міла (в родині її називали Мілочка) з 1913 року осіла в Тифлісі, звідки був родом її чоловік вірменин за походженням Микола Семенович Отаріанус [36]. Він здобув освіту агронома-інженера у Бельгії (під Брюсселем), загалом прожив 6 років за кордоном у Європі, по якій багато подорожував [37]. Інша дочка П. К. Дзяковича – Стася (Констанція?), вийшла заміж за студента юриста і з часом осіла в Санкт-Петербурзі [36]. Юлія вийшла заміж за інженера Гладовського, з яким була знайома ще по Мелітополю, певний час мешкала в Санкт-Петербурзі [14], а потім у Москві [32].
Отже, нам вдалося стисло реконструювати біографію П. К. Дзяковича та його сім’ї, але через брак місця ціле коло питань залишилося поза нашою увагою. Необхідно зазначити, що листування Д. І. Яворницького із Павлом Каетановичем Дзяковичем є цінним джерелом інформації для дослідження цілого кола питань, зокрема, це літературна та наукова спадщина П. К. Дзяковича (вплив на нього Д. І. Яворницького); творчі та ділові зв’язки Д. І. Яворницького і П. К. Дзяковича та ін. Ці теми ми плануємо розкрити у наступних статтях, присвячених життю і творчості П.К. Дзяковича.

Бібліографічні посилання:

  1. ДААРК. Ф. 49. Оп. 1. Спр. 5600.
  2. Двадцатипятилетие Мелитопольской женской гимназии 1875 – 1900: Ист. записка. Сост. по поручению пед. Сонета преп.. истории и географи Е. А. Курковская и секр. пед. Сонета А. Величковская. – Мелитополь, 1900.
  3. Двадцатипятилетие Мелитопольского реального училища (1879 – 1899 гг.). Историческая записка. Составил по поручению педагогического совета, преподаватель истории и географии П. Л. Иванов. – Мелитополь, 1899.
  4. Дзякович Всеволод Павлович. Краткое описание 6-ти дюймовой полевой мартиры // Сост. Кап. Дзякович Владивосток: 3 Владивосток. Крепост. Арт. Полк, 1913. – 34 с.
  5. Дзякович Всеволод Павлович. Описание ракетного станка, светящей 3-х дюйм.1/5 пудовой мортиры, светящего ядра и действий пр.и них // Сост. Кап. Дзякович Владивосток: 3 Владивосток. Крепост. Арт. полк, 1913 – 34 с.
  6. Дзякович Всеволод Павлович. Описание 42 линейной, 6 дм., весом в 120 пуд. Стальних пушек образца 1877 года и платформы с обстрілом в 125 градусов // Сост. Кап. Дзякович и шт. кап. Савченко. Владивосток: 3 Владивосток. Крепост. Арт. Полк, 1913 – 48 с.
  7. Дзякович Всеволод Павлович. 6-ти дм. Крепостная гаубица системы Шнейдера // Сост. шт.-кап. Дзякович Владивосток: 3 Владивосток. Крепост. Арт. Полк, 1913 – 54 с.
  8. Дзякович П. К. Очерк города Мелитополя и его уезда в географическом отношении. — Мелитополь, 1899.
  9. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип. 3: Листи музейних діячів до Д. І. Яворницького. / Укладачі С. В. Абросимова, Н. Є. Василенко, А. І. Перкова та ін.; За аг. Ред. Н. І. Капустіної. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2005.
  10. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Каталог музейної колекції. Видання 2-ге, доповнене /Укладачі: С. В. Абросимова, А. І. Перкова, О. В. Піцик, А. С. Журба. – Д., 1999.
  11. Каталог выставки XII археологического съезда в г. Харькове. Нумизматический отдел. – Х., 1902.
  12. Каталог выставки XII археологического съезда в г. Харькове. Отдел исторических древностей. – Х., 1902.
  13. Поляки в Таврической губернии. По материалам архива Таврического дворянского депутатского собрания. Т 4. // Крымско-польский сборник научных работ (російською та польською мовами). – Симферополь: Универсум, 2007.
  14. Фонди ДНІМ. КП – 81373. Арх.- 18054.
  15. Фонди ДНІМ. КП – 81293. Арх.- 17974.
  16. Фонди ДНІМ. КП – 81299. Арх.- 17980.
  17. Фонди ДНІМ. КП – 81349. Арх.- 18030.
  18. Фонди ДНІМ. КП- 81312. Арх.- 17993;
  19. Фонди ДНІМ. КП- 81350. Арх.- 18031;
  20. Фонди ДНІМ. КП- 38784. Арх.- 796/103; Фонди ДНІМ. КП- 38784. Арх.- 796/96;
  21. Фонди ДНІМ. КП- 81337. Арх.- 18018;
  22. Фонди ДНІМ. КП- 81298. Арх.- 17979;
  23. Фонди ДНІМ. КП- 81353. Арх.- 18034;
  24. Фонди ДНІМ. КП- 81356. Арх.- 18037;
  25. Фонди ДНІМ. КП- 81295. Арх.- 17976;
  26. Фонди ДНІМ. КП- 81303. Арх.- 17984;
  27. Фонди ДНІМ. КП- 81346. Арх.- 18027;
  28. Фонди ДНІМ. КП- 81302. Арх.- 17983;
  29. Фонди ДНІМ. КП- 81370. Арх.- 18051;
  30. Фонди ДНІМ. КП- 81375. Арх.- 18056;
  31. Фонди ДНІМ. КП- 81317. Арх.- 17998;
  32. Фонди ДНІМ. КП- 94311. Арх.- 25519;
  33. Фонди ДНІМ. КП- 81315. Арх.- 17996;
  34. Фонди ДНІМ. КП- 81357. Арх.- 18038;
  35. Фонди ДНІМ. КП- 81330. Арх.- 18011;
  36. Фонди ДНІМ. КП — 81360; Арх.- 18041.
  37. Фонди ДНІМ. КП- 81318; Арх.- 17999.
  38. Фонди ДНІМ. КП- 81311; Арх.- 17992.
  39. Эварницкий Д. И. По следам запорожцев. – СПб., 1898.
  40. http://www.bfrz.ru/data/beloie-dvizgenie-volkov/personalii_ volkov_5/pdf.

І. М. Романюта, с.н.с. Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького.


Hosting Ukraine Creative Commons