Днепропетровский национальный исторический музей

До історії написання повісті Д.Яворницького «Наша доля – Божа воля» (за епістолярними джерелами)

Д.Яворницький належить не тільки історичній науці, а й вітчизняній літературі. Його літературна спадщина – оригінальне і самобутнє явище української прози кін. ХІХ – поч.ХХ ст.
Важливим джерелом у вивченні творчої біографії вченого є його епістолярна спадщина, зокрема листування з діячами української та російської літератури, культури, журналістами, видавцями. Листи Д.Яворницького до кореспондентів зосереджені у відділі рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України /ф. № 46, № 72/, Інституті рукопису Центральної наукової бібліотеки ім. В.І.Вернадського АН України /ф. № 1, № 3, № 44/, бібліотеках, архівах, музеях України. Листи до Д.Яворницького зосереджені, в основному, в Дніпропетровському історичному музеї /ф. № 10/.
Листування Д.Яворницького з українським поетом, редактором літературного альманаху „Складка” Кесарем Білиловським (1859-1934), українським письменником Борисом Грінченком (1863-1910), російським вченим, філологом Федором Коршем (1843-1915), українським бібліографом, критиком Михайлом Комаровим (1844-1913), українським вченим, редактором українського історичного часопису „Киевская старина” Володимиром Науменком (1862-1919), видавцем української газети „Рада” Євгеном Чикаленком (1861-1929), мовознавцем Олександром Бородаєм та ін. містить багато фактів щодо початку літературної діяльності вченого та історії написання першого художнього твору — повісті „Наша доля – Божа воля”, а саме: підготовка до друку в альманасі „Складка” та часописі „Киевская старина”, варіантність та вибір назви, редагування мови та стилю, проведення через цензуру, перевидання твору, самооцінка та самокритика самого автора.
Повість „Наша доля – Божа воля” – великий прозовий твір, яким Д.Яворницький започаткував свій прихід в українську літературу. „Д.Яворницького всі досі знали з його важких і цікавих праць історичних про Запорозьку Січ, писаних великоруською мовою; повістю ж, та ще й по-вкраїнському, він обізвався вперше”, — писав Б.Грінченко в рецензії на твір, надрукованій в журналі „Літературно-науковий вісник” [1]. Епіграфом до твору Д.Яворницький взяв приказку із запорозького фольклору — «Спробувати пера та чорнила – яка в йому сила», підкресливши цим свій дебют в художній літературі, пробу пера. Приказка-епіграф збереглася лише в рукописному варіанті твору.
Перший варіант повісті під назвою „Максим Вітряк” був написаний Д.Яворницьким в 1897-1898 рр., коли він працював приват-доцентом в Московському університеті, займався науковою діяльністю і тісно зійшовся з літературно-мистецькими колами міста. Найчастіше він відвідував вечори відомого педагога Д.І.Тихомирова, видавця журналів «Детское чтение» і «Педагогический листок», редакція яких в 90-х рр. була осередком літературного життя Москви. Тут щосуботи збиралися письменники, журналісти, художники, критики, артисти, викладачі університету, серед яких бували В.І.Немирович-Данченко, брати Юлій та Іван Буніни, К.М.Станюкович, В.О.Гіляровський. Московське літературне оточення сприяло тому, що саме у цей час Д.Яворницький паралельно з науковою й викладацькою роботою почав писати великі прозові твори, зокрема повість „Наша доля…” Надрукована вона була в 1901 р. в журналі „Киевская старина” підряд у чотирьох випусках [21] завдяки клопотанням В.Науменка, який швидко зміг провести твір через цензуру. Повість зразу ж здобула популярність серед читачів і була перевидана окремим виданням у Катеринославі в 1905 р..
У повісті перед читачами постає українське село пореформеної епохи. В центрі уваги автора – трагічна доля сім’ї Максима Вітряка в умовах розкладу патріархальних установ життя під натиском нових суспільно-політичних відносин. Центральною постаттю у творі виступає сам Максим Вітряк – батько родини, невсипущий трудівник і господар, людина доброзичлива, яка понад усе цінує в людях чесність і працелюбність. Він живе спокійним, розміреним життям свого села, шанує людей, любить дружину і дітей, поважає закон і не ремствує на долю. Такими виховує і своїх чотирьох синів і доньку. Зіткнувшись з життєвими випробуваннями, Вітряченки зраджують батьківські настанови і тим самим порушують закони вічності – випробувані життєвою практикою багатьох поколінь традиції народної доброчесності й моралі. Їхнє відступництво – то трагічний шлях до духовного звиродніння, на який штовхає людей руйнівна сила побудованого на псевдо цінностях суспільства. В епіцентрі твору – пошуки шляхів до спасіння людського в людині. Головний герой повісті переживає моральний занепад і виродження своєї родини. Перебуваючи все життя у духовному рабстві, він, як той вітряк, корився долі і жив мораллю „На все Божа воля”. Та сувора дійсність жорстоко руйнує його наміри, нівечить і розкладає молоді душі, призводить їх до загибелі [20]. „Наша доля – Божа воля”, — писав справедливо Б.Грінченко, — се мораль пригноблених невольників”, нездатних ще до активного протесту проти соціального лиха. На його думку, повість в цілому „дуже реальна, дуже правдива і змістом своїм зворушує у читача багато цікавих і важких думок” [1, 35].
А де ж порятунок? Звідки витікають джерела майбутнього? Вони криються в духовних надрах народу і в тій священній землі, ім’я якій – Україна: „Род приходе, род переходе, а земля вовік стїть…” [21,111].
В основу написання повісті покладені живі спостереження, взяті з життя селянина Максима Микитовича Пасішника, земляка Д.Яворницького із села Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії. „…до цього часу я ніколи не писав нічого із того, що зветця белетристикою, і дуже боюсь, чи до ладу воно буде. Боюсь, главна річ, за мову, — фабулу я взяв усю, як єсть, з натури. Був такий чоловік, Максим Максимович, тільки не Вітряк, а Пасішник, і у нього чотири сини і одна дочка. Життя їх було трагічне, — таке саме, як я описав у своєму оповіданні” [16]. „Надсилаю Вам мою рукопись „Максим Микитович Вітряк”. Те, що таменьки розкажетця, було як єсть так з чоловіком, і тут мойого, тільки й скажу Вам, твору дуже мало. Одно тільки й скажу Вам, що цілі листи розмов, які єсть у рукописі, записані більш усього коло могил, як от то у літку копаю їх та веду балачку з копачами”, — писав Д.Яворницький М.Комарову [17].
У Д.Яворницького було декілька варіантів назви повісті – „Максим Вітряк”, „Максим Микитович Вітряк та його діти”, „Максим Микитович Журба”, „Максим Чередник”, про що свідчать листи до К.Білиловського, з яким письменник радився з цього приводу: „…хотілося б мені назвать його не „Вітряком”, а якось інак – „Журбою”, або „Чередником”; хай би він був „Максим Микитович Журба”. „Вітряк” мені не овсі подобаєтця, а „Журба” краще припада до серця. Що ти скажеш на це? Як ти поблагословиш на „Журбу”, то й буде він „Журба” [9].
Не випадково, що саме К.Білиловському Д.Яворницький довірив свою першу повість, бо за його ж порадою взявся за літературну працю вже тоді, коли написав свої основні наукові твори. „Ти сам здорово знаєш, що я тобі вірю, як богові, бо тобі дано і талант критика, і талант поета, і талант філософа і талант ученого чоловіка. І ще ти знаєш, що я через тебе ж таки в останні роки почав писати повісті, залишивши історичні праці”, — читаємо в листі до К.Білиловського [12]. Щирому товаришеві і творчому наставнику Д.Яворницький і присвятив свій перший твір: „Присвячую К.О.Білиловському”.
Надсилаючи варіанти рукописів для вичитування, вчений прохав К.Білиловського робити зауваження стосовно змісту, уважно правити мову та стиль. „…Слухай сюди, друже мій єдиний: якщо тобі доведетця друкувати мого „Вітряка”, то я тебе прошу не перемінять моє правописаніє і друкувать так, як я пишу, а не так, я/к/ пишеш ти: ти пишеш: „воно діється”, я пишу: „воно дієтця”; ти пишеш: „треба довидаться”, я пишу: „треба довидатця”. Так, як я пишу, писав Квітка, писав і Шевченко, пише і Щоголев, так нащо ж його вигадувати новину? Я тебе прошу не перемінять мене у цім, або ти мене так уразиш, що мені гидка і праця моя стане. Така у мене уже натура” [11]. При друкуванні твору умови Д.Яворницького були враховані редактором „Киевской старины”.
Д.Яворницького хвилювало, як складеться доля першого літературного твору, що скаже критика, чи не буде дошкульних зауважень в недостатньому знанні української мови. Давалася взнаки несправедлива критика його історичних студій, зокрема „Истории запорожских козаков”, після чого він полишив фактично наукові дослідження і перейшов на художню творчість. „…чи продививсь ти мойого „Максима Вітряка” і чи багато ти знайшов там проти української мови помилок? Може, та вся моя праця даремна і не коштує щербатого шеляга?.. Пиши, не кривляй душею, бо краще мені тепер же спалити мою працю, ніж друкувати та тоді читати над собою глум та посміх людський…” [7].
Д.Яворницький був надзвичайно вимогливим до себе і самокритично висловлювався з приводу оцінки його літературного хисту: „Я ніколи не думав про себе, що я єсть яка-небудь величина, щоб порівнятись мені чи з Шевченком, чи з Квіткою, чи з Кулішем… Я думав і думаю, що нема безталаннійш від мене чоловіка із тих, що коли-небудь брались за перо. Краще мені було б сидіти де-небудь на пасіці за діда, чим брать на себе званіє „ученого”, або „литерата” [8]. Разом з тим відмічав: „Я сам не поет, але ж маю поетичне чуття і можу одлічить без помилки сміття от жемчугу” [10].
Усе літо 1898 р. вчений працював над повістю, переробивши по-новому: „Не дуже радує мене і „Максим Вітряк”, хоча я над ним працював усе бите літечко і мало чи не всього переробив, придавши йому багато Тарасового духу, якого я набравсь у це літо коло могил. Де його надрукувать, я ще й сам не знаю, — знаю тільки, що в Росії не можна, бо дуже я там [чихвостив] наших попів” [13]. Хвилювало Д.Яворницького й те, як віднесеться цензура до окремих моментів твору, зокрема образу наймолодшого з синів Максима Вітряка, який став штундистом.
К.Білиловський завжди цікавився, як йдуть справи у товариша, високо цінував його художній хист, жваво відгукався з порадами, робив численні зауваження стосовно мови, стилю, затягнутості сюжету, за що Д.Яворницький йому дуже дякував: „Як я тобі прочитав свого „Вітряка” і як ти мені показав і одно, і друге, і третє, чого не достає в моєму оповіданні, то я почув, що мені треба коло нього багато ще попрацювати, бо я і язика свого до діла не знаю, і самого образа Вітряка не овсі зрозумів. І спасибі тобі за це велике!” [14].
Спершу саме у петербурзькому альманасі „Складка”, упорядником і видавцем якого був К.Білиловського, і хотів Д.Яворницький надрукувати свій твір. „Любий мій Кесарю! Як я тобі сперше сказав, так і тепер скажу — ”Максим Вітряк” твій, і як ти хочеш, так і повертайсь з ним. Як хочеш взяти до „Складки”, бери” [9]. Та з певних причин повість була надрукована пізніше в іншому періодичному виданні і під іншою назвою. „На Ваші питання скажу Вам по порядку усе: оповідання моє „Максим Вітряк” я одіслав до „Киевской старины”, і нехай уже за нього воюєтця з цензурою пан Науменко” [15].
Своїм змістом і мовою „Максим Вітряк” вразив Ф.Корша, якому Д.Яворницький сам читав твір у чорновому варіанті. У листі до К.Білиловського від 24.02.1898 р. Д.Яворницький з захопленням пише: „Був оце я на днях у Ф[едора] Євг[еновича] Корша і прочитав йому по чорновим аркушам „Максима Вітряка”. Корш був прямо таки занімів од мого „Вітряка” і сказав мені таке, що будьто він баче нову зорю в українській літературі…” [11].
Творчими задумами Д.Яворницький ділився і з М.Комаровим, якому надсилав в Одесу рукопис, прохаючи прослідкувати за мовою, радився відносно змалювання образу сина-штундиста: „Язика я набирався більш коло могил, як копав їх то в Катеринославщині, то в Херсонщиі. А все ж таки хотілось би мені, щоб моє оповідання, вперше чим побаче світ, побувало у руках таких людей, що знають добре українську мову. Чи не взяли б Ви на себе вагу прочитати мою рукопись? Я б дуже подякував Вам за те, якби сказали мені щиру правду про мою працю” [16]. „Самому мені багато чого не подобаєтця, і я уже кілька разів рвав мого „Вітряка” на шматки… Більш усього не подобаєтця мені та глава, де Павлусь Вітряченко (штундиста) виявляє злодійства наших попів (ХVІІ), — в ній нема художества, а зате єсть щира правда, і через те мені шкода її викинути” [17]. Вчений дав багато корисних порад, вказавши, разом з тим, і на ряд хиб: занадто великі описи природи, етнографічний елемент, що заважає зосередитись на розвиткові „драматичної акції”; варто було б скоротити останню главу про сина-штундиста, що дасть цензурі підставу для заборони. Назву твору він радив уточнити „Максим Вітряк та його діти”, бо доля дітей становить суть змісту повісті. Одеська громада високо оцінила літературну спробу вченого-історика і запропонувала, при потребі, видати твір.
О.Бородай радив Д.Яворницькому перечитати романи Панаса Мирного „Хіба ревуть воли…” та „Повія”, високо оцінив мову повісті, щиро підтримав письменника-початківця і радив й надалі йти великим шляхом літературної праці: „…нема Вам чого сумувати про те, що мова Вашого „Максима Вітряка” на Ваш погляд не досяга своєю красою до мови Мирного… Ви схопили дух народного генія, і хіба се дрібниця? Отже ще трохи попрацювати Вам, як звичайно працює кожний значний письменник над своїм стилем, і Ви дойдете у своїх творах до такої краси народної мови і образів, що й в сні ще кому а чи марилося!.. На вас, Ваш талант ми покладаємо велику надію!” [5].
Захопила повість і Б.Грінченка, який чекав її надрукування в „Киевской старине”, цікавився, чи пропустила цензура твір до друку, а згодом написав з Чернігова: „Наша доля – Божа воля” я вже прочитав з великою цікавістю, і думаю, що своїм змістом, і мовою (дуже гарною) сей твір мусить взяти на себе ввагу нашої публіки” [6]. Письменник написав дві схвальні рецензії на перший літературний твір Д.Яворницького в „ЛНВ” [1] та „Волыне” (1901.№№ 4, 7, 42).
Значно пізніше, Є.Чикаленко, підкреслюючи особливо виняткове значення історичної белетристики у відродженні національної свідомості народу, звертався до вченого з проханням написати невеликий прозовий твір для київської газети „Рада”, і, разом з тим, відмітив його літературний хист в написанні повісті: „ Ви фаховий історик, спеціально знаєте краще всіх історію Запоріжжя. У Вас неабиякий белетристичний талант, чому б Вам не взятись за якусь велику повість з запорозького життя? Ваша „Наша доля, Божа воля” та й „За чужий гріх” свідчать, що Ви можете писати цікаво” [18].
Боляче вразила письменника-початківця рецензія в газеті „Русские ведомости” за 1902 р., в якій повість була названа як річ „нехудожественна”. На певний час Д.Яворницький припинив літературну працю і тільки за порадою В.Науменка повернувся до закінчення нового твору – автобіографічного роману „За чужий гріх”, який вийшов у Катеринославі в 1906 р.
Проба пера була вдалою і з часом вилилась у цілу низку епічних та поетичних творів. Протягом 1900- 1920-х рр. літературні твори Д.Яворницького виходили окремими виданнями в Катеринославі, друкувалися в київських та місцевих періодичних виданнях „Рада”, „Рідний край”, „Екатеринославские губернские ведомости», «Летописи екатеринославской ученой архивной комиссии», „Дніпрових хвилях”, „Споживачі”, „Кооперативному житті”, українському декламаторі „Розвага” [3], пропонувалися для вивчення в школі і були вміщені в читанці Івана Труби „Стежка додому” [22].
У творчому доробку Яворницького-письменника, крім названих вже творів, з’явилися повісті „Христос у серці чоловіка” (1905), „У бурсу! У бурсу! У бурсу!” (1908), „Де люде, там і лихо” (1911), „Поміж панами” (1911), оповідання, новели, нариси „Русальчине озеро”, „Драний хутір”, „Три несподівані стрічі”, „Як жило славне запорозьке низове військо”, поетична збірка „Вечірні зорі” (1911).
Появу літературних творів Д.Яворницького вітали Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, М.Сумцов, Є.Чикаленко, Олена Пчілка, І.Рєпін, П.Єфремов, Д.Дорошенко, відзначаючи їх реалістичність та правдивість, сатирично-гумористичне спрямування, багатство та колоритність мови, вказуючи й на ряд погрішностей. У статті „Письменник-кольорист” П.Єфремов вперше подав загальну характеристику прози Д.Яворницького, його індивідуального художнього стилю. Критик уважно підмітив, що Яворницького-вченого талановитио доповнює Яворницький-письменник [4]. Якщо у своїх наукових працях Д.Яворницький „реставрує” з археологічних та документальних джерел „одшуміле, заспокоєне, одстояне, але активне творче життя предків”, то у художніх творах він змальовує „різноманітність та колоритність типів, сцен, зустрічів, пригод, переживань і вражень” нащадків „по мужской или женской линии” запорожців, більшість з яких позбавлена в реальних умовах суспільно-політичного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст. духовних сил і творчих здібностей побудувати міцні підвалини майбутнього для своїх же нащадків.
Трагізм своїх героїв Д.Яворницький пояснює як розплату за відступництво нащадків від моральних і духовних устоїв предків. У нього соціокультурний і морально-етичний імператив предків є своєрідним моральним кодексом, заснованим на загальнолюдських, християнських, гуманістичних цінностях, оберегом землі, на якій живуть його герої, а разом з тим сам Д.Яворницький і його сучасники [19].

Джерела та література:

  1. Вільхівський. Наша доля – Божа воля // Літературно-науковий вісник. 1901. Т.15. — С. 76.
  2. Гринченко Б. Несколько дополнений к статье И.Франка об украинской литературе // Киевская старина. 1902. Т. 76 (март). — С. 173.
  3. Еварницький Д. Безталання // Розвага. Український декламатор. Т. 2. Київ, 1908. — С. 182.
  4. Єфремов П. Письменник-кольорист: До українського літературного руху на Катеринославщині // Записки історико-філологічного відділу УАН. Київ, 1927. — С. 213 – 230.
  5. Лист О.Бородая до Д.Яворницького від 3.02.1899. // Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького.Вип.2.Листи діячів культури до Д.І.Яворницького / Упоряд.: С.В.Абросимова, Н.Є. Василенко, А.І.Перкова та ін. – Дніпропетровськ, 1999. — С. 103-104.
  6. Лист Б.Грінченка до Д.Яворницького від 24.04.1901. // Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького.Вип.2. – С.127.
  7. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 10.02.1898.// ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72. № 163.
  8. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 27.02.1898. // ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72. № 165.
  9. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 8.03.1898.// ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72.№ 138.
  10. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 3.07.1896. // ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72.№ 141.
  11. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 24.02.1898. //ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72. № 164.
  12. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 22.02.1906. //ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72. № 174.
  13. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 6-7.10.1898.//ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72. № 171.
  14. Лист Д.Яворницького до К.Білиловського від 18.11.1897. – ВР ІЛ НАНУ. — Ф. 72.№ 157.
  15. Лист Д.Яворницького до Б.Грінченка від 23.04.1900.// ІР НБУВ.Ф.ІІІ.№ 40211.
  16. Лист Д.Яворницького до М.Комарова від 18.09.1898.// ОДНБ.ВР.Ф.28.К.10.Од.зб.489.
  17. Лист Д.Яворницького до М.Комарова від 22.04.1899. // ОДНБ.ВР.Ф.28.К.10.Од.зб.489.
  18. Лист Є.Чикаленка до Д.Яворницького від 30.12.1908 р. //Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького.Вип.2. — С. 604-605.
  19. Скупейко Л. Художня проза Д.І.Яворницького // Київська старовина. – 1996, № 1. – С.19-20.
  20. Шубравська М.М. Д.І.Яворницький (Літературний портрет) //Радянське літературознавство. –1963, № 6.
  21. Яворницький. Д. Наша доля – Божа воля // Киевская старина. 1901. № 1. — С. 81 – 114; № 2. С. 234 – 282; № 3. С .426 – 460.; № 4. С. 50 – 56.
  22. Яворницький Д. Петро Вітряченко. У кн: Шкільна хрестоматія. Стежка додому. Упорядник І.Труба. Ч.Ш. – Катеринослав, 1918. – С. 132.

Автор: Василенко Н.Є. — с.н.с. ДІМ


Hosting Ukraine Creative Commons