Днепропетровский национальный исторический музей

До біографії Д.І. Яворницького

Життя академіка Д.І. Яворницького настільки насичене і багато­гранне, що навіть ті ґрунтовні дослідження з його біографії, які вийшли до сьогодення, не можуть охопити всі періоди життя вченого. Залишається недостатньо висвітленою, зокрема, діяльність Д.І. Яворницького в бурхливі роки революційних перетворень, громадянської вій­ни та початку непу. Це пояснюється відсутністю потужної джерельної бази, розосередженістю інформації цього змісту в періодиці, офіцій­них виданнях державних органів влади, архівах. Співробітникам музею Г.С. Монастирній, С.В. Абросимовій, Л.М. Марковій й та Т.М. Цимляковій вдалося внаслідок евристичної роботи в фондах музею виявити унікаль­ні документи, які невідомі широкому загалу науковців та краєзнавців.
В цей карколомний період Д.І. Яворницький доклав чимало зусиль до збирання та зберігання музейних предметів для наступних поколінь. Так, з утворенням Катеринославської губернської української ради він в травні звернувся до неї з листом щодо вжиття заходів для збережен­ня запорозької старовини. В експозиції зали № 5 представлена довідка цієї ради Д.І. Яворницькому про те, що від нього надійшов такий лист про вжиття заходів [4]. Цей унікальний – і поки що єдиний – документ за­вірений печаткою губернської української ради. Чи були вжиті – і які саме – заходи музею невідомо.
Д.І. Яворницький разом з А.Ф. Кащенком був обраний почесним голо­вою першого Катеринославського губернського українського з’їзду, який відбувся 21-22 травня 1917 р. у Комерційному зібранні на Новодворянській вулиці (нині Дзержинського) [17, 24 травня]. Він активно включився до процесу українізації, ініційованого Центральною радою в 1917 р. І за часів гетьманату продовжував чита­ти лекції українською мовою не тільки на курсах українізації для вчителів (проводилися з 15 липня по 15 серпня 1918 р.), але й на кур­сах «Берлиц» ) [16, 25 квітня]. Діяли вони в будинку Мізка (нині вул. Шевченка, 59) і рекламували всесвітньо відому систему оволодіння іно­земними мовами за 3 місяці. Саме тут для бажаючих швидко опанувати українську мову, ввели ще з кінця квітня і цей курс за платню диференційовану для різних верств населення [16, 25 квітня; 18, 12 липня].
В Українській державі з введенням діловодства на українській мо­ві згідно розпорядження Міністерства шляхів (№ 290 від 17 травня 1918 р.) на великих станціях залізниць створювалися курси по вивчен­ню української мови для залізничників. 26 червня 1918 р. Д.І. Яворницький отримав листа від Головної Ради української залізничної спіл­ки Запорізької залізниці (нині ДП «Придніпровська залізниця») з про­ханням посприяти замінити російські назви станцій українськими з ура­хуванням історичних подій нашого краю [7].
З відкриттям довгоочікуваного університету, але як приватного з російською мовою викладання, Д.І. Яворницький дав згоду на викла­дання курсу історії України і старожитностей Півдня, як сповіщала місцева газета «Придніпровський край» [18; 30 липня]. Один із текстів лекції, прочитаної в Катеринославському універси­теті на початку навчального року у вересні, а також звернення до слу­хачів університету від 25 вересня зберігаються в фондах інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського [13]. Ці документи характеризують Д.І. Яворницького як викладача, пока­зують його критерії до справи викладання курсу історії місцевого краю, фактично початку краєзнавства, вимоги до студентів, особисту позицію з приводу двомовності в університетському викладанні, з надан­ням права мовного вибору студентам під час здачі іспитів. Доречно навести деякі висловлювання з цього звернення, щоб від­чути образність, колоритність мови, притаманної тільки Д.І. Яворницькому: «Цього курсу ніхто із професорів ні в я кому університеті ні­коли не вичитував… і ми з вами будемо орати не по ораному степу, а по степу цілинному. Опріч того скажу Вам, що я буду пильнувати як можна простіше викладати вам мої лекції… українською мовою. Нарешті скажу і те, що на іспиті якого ви правдиво та боїтесь, я буду прий­мати ваш одповіт як на українській, так і на російській мові, бо в такій справі я ніколи не держався вузького погляду” [12]. І хоча Д.І. Яворницький стояв осторонь колізій політичної бороть­би, але вир подій захоплював і його.
Так, 11 листопада 1918 р. під час дводенного страйку у місті до нього приєдналися і студенти вищих навчальних закладів. Але частина їх (412 осіб) з Гірничого інституту та історико-філологічного фа­культету університету вирішила на противагу рішенню студентської Ра­ди не припиняти навчання. Осторонь страйку стали і деякі викладачі, серед них і Д.І. Яворницький, які продовжували читати лекції для нестрайкуючих студентів [18, 14 листопада]. Але у другій по­ловині дня вони були припинені після втручання студентської доброволь­чої дружини.
В 1918 р. Д.І. Яворницький, проживаючий в будинку № 5 на пл. Дворцовій (потім Троцького, нині пров. Шевченка), був законослухняним гро­мадянином і своєчасно сплачував податки. Про це свідчить представ­лений в експозиції зали № 5 окладний лист про збори з нерухомого майна Д.І. Яворницького [5]. Воно було оцінено у 1200 крб. i за нього було сплачено ним за 1918 р. губернського земського збору 51 крб. 96 коп. Прізвища тих домовласників, які ставали злісними неплатниками міських та земських зборів з нерухомого майна, потрапляли на шпальти місцевих газет. А податковому відділу управи і казенній палаті на­давалося право застосовувати до них міри покарання від накладання арешту на прибуток до примусового описування і розпродажу майна.
В листопаді 1918 р. політичне життя у місті вирувало і вражало калейдоскопічною зміною подій. Українців охопило національне підне­сення у зв’язку з прийняттям Універсалу (16 жовтня) про відродження козацтва. Прокотилася хвиля відновлення козацьких громад і форму­вань, почалося створення відділу нової Запорозької Січі, завдяки старанням Юхима Божка, начальника охорони залізничного вузла Катеринослав-Синельникове. В експозиції зали № 5 представлена фотографія з архіву кінофотофонодокументів, на якій зображений отаман Ю. Божко, командуючий 2-ю дивізією (Запорозька Січ) з членами штабу на почат­ку 1919 р. Це в його будинку на вул. Провіантській (тепер Пастера) збиралися однодумці-козаки: Швачка, М. Горобець, Шило, Річ, Чуприна, П. Василюк, Окатий, Бульба, які заприсяглися віддати всі сили для вті­лення ідеї національного відродження [2; 19 березня]. Отаман Божко вважав, що неодмінно потрібні для цієї справи козацькі атрибути. За словами І. Ма­зепи: «Божко і Василюк любили говорити, що для боєвого піднесення українського вояка мав велике значення насамперед зовнішня форма ор­ганізації війська. Нашому дядькові, казали вони, треба вистригти «оселедця», дати шлика й шаровари, підперезати червоним поясом, щоб він почував себе лицарем-оборонцем рідної землі, щоб слухався, для авторитету треба показати йому кошову булаву і прапор, а тоді можна воювати і за рідну землю» [15, 95]. Божко написав гусячим пером ди­ректору музею листа з проханням видати йому Запорізьке Євангеліє та інші реліквії, які вкрай необхідні при організації цього відділу [22]. На жаль, в епістолярній спадщині Д.І. Яворницького, що зберігається в Дніпропетровському історичному музеї, листа Божка не виявлено. Але частина епістолярії вченого протягом часу була втрачена і, можливо, саме в ній і був лист Божка. Не зареєстрований такий лист і в науко­вому (діловодному) архіві музею. Інші джерела вказують на те, що Д.І. Яворницький видав булаву отаману «Січі» ймовірно на час урочистої церемонії оформлення відділу з 3000 тис. осіб [1, 41, 14, 35].
Прецеденти видачі музейних предметів для проведення різних урочистостей мали місце. Так, 1921 р. директора музею прохали вида­ти 31 травня українське блюдо делегації комнезамів для привітання представників Міжнародного Конгресу Комінтерна [8, 27]. Ці видачі спочатку здійснювалися за власним розсудом директора музею, а з лю­того 1922 р. на це потрібен був вже спеціальний дозвіл Головного комітету у справах музеїв, охорони пам’яток, мистецтв, природи (Го-ловмузею) [8, 31].
У січні 1919 р. з відновленням влади Директорії суспільно-по­літичне і культурне життя української громадськості особливо активі­зувалося. Культурно-просвітницька секція штабу республіканських військ розробила рекомендації для вчителів українознавства, в яких пропонувалося створення гуртків, бібліотечок, вивчення на уроках українського національного гімну, патріотичних та відомих українсь­ких пісень, проведення Шевченківських днів, запорізьких вечорів, організація екскурсій на Дніпрові пороги, в музей ім. Поля для ознай­омлення з історією місцевого краю [19, 17 січня].
Саме тоді Д. Яворницького було обрано до ради Катеринославської наукової спілки, за його участю відбувалися збори губернської вченої архівної комісії [19, 11 січня]. А 19 січня 1919 р. о 17 годині в Англійському клубі він провів концерт-лекцію для козаків про істо­рію України і Запорожжя з ілюстрацією «чарівного ліхтаря» та грою кобзаря Феодосія Олексійовича Часника [19, 19 січня]. Він був кремезний «козарлюга» з пишними довгими вусами, завжди виступав у виши­ванці та шароварах, пречудесна людина, з якою зустрівшись вперше не захочеться розлучатися — таким він залишився в пам’яті тих, хто його добре знав [23, 14]. В музеї зберігається цікава колекція музичних інструментів, серед яких за побічними даними є саме та бандура, яку кобзар і подарував для краєзнавчого музею ім. Поля (Е-569). Такі своєрідні лекції або екскурсії Д.І. Яворницького з поєднан­ням кобзарського співу справляли на слухачів незабутнє враження та глибоко западали в душу.
А через деякий час, тобто 18 та 24 червня 1919 р. завідуючий 1-м Катеринославським обласним народним музеєм (так тоді називалася по­сада) провів екскурсії по музею представникам іншої влади: генерал-лейтенантам Добровольчої Армії А.Г. Шкуро та А.І. Денікіну — Головнокомандуючому збройними силами Півдня Росії. Вони відвідали народний музей в перший же день свого перебування у місті. Ось що написав 18 червня 1919 р. кубанський козак А.Г. Шкуро в книзі відвідувачів музею за 1919-1936 рр.: «Большое спасибо дорогому профессору за доставленные чудные минуты, глубоко счастлив, что пришлось прикоснуться к родной запорожской старине» [10, 7 — 8].
Хоча влада у місті калейдоскопічно змінювалась 18 разів, але музей завжди можна було оглянути по домовленості з директором.
При радянській владі музей був відкритий для відвідування з 11 до 17 години згідно розпорядження Катеринославського комі­тету охорони пам’яток старовини та мистецтв при Губнаросвіті [8, 10]. Загальновідомо про охоронну грамоту, яку Д.І. Яворницький зумів отримати від командарма революційно-повстанських військ Н.І. Махна. Але в кінці 90-х років XX ст. при перегляді музейної «прибутково-видатної книги та книги обліку вхідної і вихідної документації за 1917-1924 роки нам вдалося виявити ще два унікальних документи: запис про отримання в жовтні від Н.І.Махна 10 тис. карбованців та ордера від 2 грудня 1919 р. [9, 46; 8, 28].
Про здібності Д.І. Яворницького умовляти співрозмовників, пере­конувати їх, ми знаємо, тому не дивно, що він зумів довести до Нестора Івановича і нагальні проблеми та потреби музею. І той не ва­гаючись видав не тільки 10 тис. крб. «на усиление средств музею», а згодом дав наказ коменданту м. Катеринослава повстанських військ ім. Б. Махно на видачу ордера для отримання через комісію по постачанню паливом 200 пудів дров музею ім. Поля зі складу на Петроградській вулиці (нині Ленінградська). Вони не тільки порозумілися, але й зро­били кроки назустріч один одному на тернистому шляху збереження му­зейних предметів для історії та наступних поколінь.
Не дивлячись на те, що ці раритетні документи були представлені в експозиції зали № 5 в 1998 р., але тільки на цій конференції вони вперше вводяться до наукового обігу.
Д.І. Яворницький особливо переймався господарчими потребами му­зею в цей непередбачуваний період, коли не було фінансування, не вис­тачало пального, а заробітна платня не виплачувалася співробітникам з жовтня 1919 р. 23 січня 1920 р. він написав чорновий варіант допо­відної записки (зберігається в музеї) завідуючому позашкільним під­відділом відділу народної освіти, в якій описував важкий стан музею. А в кінці лютого (29) Д.І. Яворницький отримав офіційне повідомлен­ня Катеринославського відділу народної освіти про те, що музей передається до позашкільного відділу, а завідування покладається на нього (Арх-18242). В чорновому варіанті цієї записки йде мова про те, що в резуль­таті неодноразових збройних сутичок та боїв між різними військовими угрупуваннями будинок музею постраждав від снарядів, був вибитий скляний дах центрального залу, скло в деяких вікнах [8, арк. 23-24]. Цікаво було б дізнатися, в результаті яких саме боїв постраждав цей будинок, якому в цьому році виповнюється 100 років? Як вдалося встановити, вперше незначні ушкодження він міг отри­мати під час збройного протистояння між республіканськими військами, які зайняли приміщення Гірничого інституту та 8-м українським корпу­сом (в Феодосіївських казармах). 6 грудня 1918 р. з 4 годин ранку до 12 продовжувався обстріл району військових дій до вул. Семінар­ської (нині К. Цеткін) [18]. Ймовірно, вдруге будинок постраждав під час чотириденних боїв між більшовицько-махновськими та рес­публіканськими військами з 27 по 30 грудня 1918 р. Ось що згадує П. Феденко, член УСДРП, один з редакторів українських газет «Наше слово», «Наша справа»: «Бої за Катеринослав йшли з перемінним успіхом У тих боях більшовики своєю артилерією з лівого берега Дніпра бом­били місто і кілька разів вдиралися найдовшою вулицею — Катерино­славським проспектом — аж до музею ім. Поля. [21, 48] Навіть мешканці міста, які вже давно звикла до перестрілок, були дуже налякані таким артилерійським обстрілом між двома ворогуючими сторонами». А з 26 липня (8 серпня) 1920 р. музей був зачинений з приводу пошкодження величезним градом того ж скляного залу, як згадував один з юних мешканців – А. Стародубов, який прийшов саме в той день огляну­та музей. [19, 18]
З закінченням громадянської війни було піднято спочатку питання про створення комісії по виявленню жертв інтервенції і наданню їм до­помоги відповідно понесеним збиткам. В 1923 — 1924 рр. зі створенням катеринославського відділення товариства допомоги жертвам інтервенції директор музею увійшов до виконкому бюро цього відділення, до складу Всеукраїнського комітету допомоги вченим разом з професо­ром Л.В. Писаржевським від м. Катеринослава [11, 294 — 295].
Д.І. Яворницький був членам комісії по перейменуванню міста, ство­реної Губвиконкомом. 4 серпня 1923 р. на засіданні комісії його кан­дидатуру було запропоновано в журі по проведенню конкурсу по перейме­нуванню міста [3]. В фондах музею зберігається текст телефоно­грами № 124 від 13 грудня 1923 р. від голови губвиконкому Самохвалова, в якій його було запрошено на чергове засідання означеної комісії [6]. В1924 р. Одеська комісія з краєзнавства при Українській Акаде­мії наук обрала його дійсним членом археологічної секції [12, 6 лютого]. В тому ж році був обраний членом-кореспондентом Академії Наук. Детальний пошук та аналіз історичних джерел, що зможуть проли­ти додаткове світло на участь Д.І. Яворницького у процесах цього пе­ріоду, продовжується.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. Збірник. — Детройт, 1973.
  2. Голос України (Київ). – 1994. 3. ДАДО — Ф. 1. — Оп.1. — Спр.1489.
  3. ДІМ, Арх.-955 62/60.
  4. ДІМ, КП-10977, Арх-32229.
  5. ДІМ, Арх-24840.
  6. ДІМ, Арх-32-193.
  7. ДІМ — Ф. 1. — Оп. 1, од. зб. 1.
  8. ДІМ — Ф. 1. — Оп. 1, од. зб. 2.
  9. ДІМ — Ф. 1. — Оп. 1, од. зб. З.
  10. Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1923, № 7.
  11. Звезда (Екатеринослав). – 1924.
  12. Інститут рукопису НБ УВ.- Ф. 1. — Спр.22042
  13. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1917 р.// Короткий воєнно-історичний огляд. — Львів, 1921.
  14. Мазепа І.П. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. — Д.- Ч.1.
  15. Народне життя (Катеринослав). – 1918.
  16. Придніпровський край (Катеринослав). – 1917.
  17. Придніпровський край (Катеринослав). – 1918.
  18. Республіканець (Катеринослав). – 1918.
  19. Стародубов А.Ф. Записки очевидца: Дневник в 2-х книгах. – Д., 2001. — Кн.1.
  20. Феденко П. Ісаак Мазепа – борець за волю України. — Лондон, 1954.
  21. Червона калина. — Львів, 1929, № 3 – 4.
  22. Шаповал І. Взяв би я бандуру. — Д., 1991.

Автор: Цимлякова Т.М. — с.н.с. ДІМ


Hosting Ukraine Creative Commons