Днепропетровский национальный исторический музей

Родина Тушканів – кореспонденти Д.І. Яворницького

В епістолярній спадщині відомого українського вченого і громадського діяча академіка Д.І. Яворницького (1855-1940) зберігаються листи членів родини Тушканів. Листи збереглися в значній кількості: 33 листи Павла Федоровича Тушкана, один лист його дружини Юлії Павлівни, два листа їхнього сина Юрія, хресника Д.І. Яворницького, та чотири листа Миколи Федоровича Тушкана – рідного брата Павла Федоровича. Хронологічний період листування 1906-1936 рр. Листи привертають увагу інформацією щодо подій того часу: культур­но-громадського життя нашого краю, творчої діяльності Яворницького, творчих та дружніх стосунків між вченим та родиною Тушканів, їх біографічних відомостей та ін. Розширили наші уявлення щодо цієї теми спогади доньки П.Ф. Тушкана Єлизавети Павлівни, якими поділилася з нами Міхновська Ольга Сергіївна (правнучка П.Ф. Тушкана) – нині доцент Київського Національного університету ім. Т. Шевченка.
Після знайомства П.Ф. Тушкан і Д.І. Яворницький стали друзями на все життя. Їх об’єднали любов до рідної землі, до її історії і культури, обидва реалізували свій талант на ниві науки, хоча походили з селянських родин. З листів та спогадів вдалося встановити, що Павло Федорович Тушкан походив з селянського роду, які проживали у Воронезькій губернії, с. Богучари. Народився він у 1867 році в родині, де було 11 дітей.
Воронезька губернія Російської імперії була заселена українцями. Родина Тушканів розмовляла українською мовою, діти зверталися до батьків на «Ви». Листи один одному писали офіційно російською мовою, але часто переходили на українську. В офіційних документах прізвище писалося також на російський манер «Тушкановъ». В родині зберігаєть­ся документ від 25.04.1892 р. «Удостоверение. Дано сие от Залиманского Волостного Правлення Богучарского уезда, Воронежской губернии, государственному крестьянину Павлу Федоровичу Тушканову, он же Тушкан (первое фамилия, а последнее прозвание)…» [14, 1] Лише згодом, Павло Федорович офіційно за документами почав значитися як Тушкан, а його батько і брат Яків так і залишилися Тушкановими.
П.Ф. Тушкан єдиний серед усіх 11 дітей здобув вищу освіту. Спочат­ку він закінчив Міністерське двокласне училище. При підготовці до подальшого навчання матеріально йому допомагала сестра Олена. Потім він навчався у Воронезькому реальному училищі (середній учбовий заклад з технічним ухилом), заробляючи на життя приватними уроками. Після реального училища переїхав до Москви й вступив до Петровської сільськогосподарської та лісової академії (тепер академія ім. Тімірязєва). В листі від 20.01.1891 р. батько писав: «Любезнейший сын Павлуша!… ты переведен на 3-й курс с пятерками и отмечен из первых, и стипендией награжден, по указанию свыше и вниманию к тебе учащихся при особой любезности директора. Спаси их господи! Не забывай Бога: виновника твоих успехов и награды…» [14, 4]. Павло Федорович Тушкан здобув вищу освіту, ступінь кандидата сільськогосподарських наук, дворянський титул та звання Статського радника. Після закінчен­ня Петровської Академії йому запропонували посаду управляючого маєтком Великого Князя (брата царя), але Павло Федорович відмовився, бо вирішив займатися наукою. Його наукова діяльність в галузі агрономії розпочалася у 1893 р. і тривала все життя. Перші роки трудової діяльності П.Ф. Тушкана пов’язані з Полтавою, а з 1899 р. до 1918 він був завідуючим, потім директором Верхньодніпровської сільськогосподарської школи і сільськогосподарської дослідної станції Катеринославського Губернського Земства [14, 5].
Засновником і почесним попечителем цього навчального закладу був Ераст Костянтинович Бродський (1851 – ?) – відомий сільськогосподарський та громадський діяч Придніпров’я [17, 14]. Д.І. Яворницький був добре знайомий з батьком і сином Бродськими, про це свідчить листування вченого з В.Е. та С.Е. Бродськими, а також про це йдеться в листуванні Д.І. Яворницького з П.Ф. Тушканом. Д.І. проводив археологічні розкопки курганів на землях Е.К. Бродського. Створена сільськогосподарська школа була 7.11.1899 року на землях Ераста Бродського, який подарував школі 40 десятин землі. Тому ця місцевість отрима­ла назву Ерастівка. Вона знаходилася за 40 км від залізничної стан­ції Божедарівка. Тому, коли П.Ф. Тушкан запрошував Д.І. Яворницького у гості, то писав в листах: «Як приїдете, Вас будуть ждать коні». (У 1961 р. Ерастівку перейменували на Вишневе, а Божедарівку – на Залізнякове у пам’ять про матроса-більшовика Желєзняка). 3 18.05.1911 р. школа стала називатись Верхньодніпровським сільськогосподарським училищем. Створена в кінці 19 століття Верхньодніпровська сільськогосподарська школа була великим сільськогосподарським центром не лише Катеринославської губернії, але й всього півдня Російської імперії. На основі чудово оснащених лабораторій цього учбо­вого закладу, а також сільськогосподарської дослідної станції та метеорологічної стан­ції II розряду, в перші ж роки радянської влади тут був створений Ерастівський сільськогосподарський технікум-вуз, а згодом – Криворізький сільськогосподарський інститут.
Дата і обставини знайомства Д.І. Яворницького і П.Ф. Тушкана нам встановити не вдалося. Але можна припустити, що це відбулося, коли останній вже завідував Верхньодніпровською сільськогосподарською школою. Обидва вони були і учасниками XІІІ археологічного з’їзду (1905 р.).
Про діяльність, учбовий процес та подальші реорганізації цього учбового закладу відомо зі спогадів та праць його випускника агронома Пеструшко Миколи Порфирійовича: «Несколько раз за время моего пребывания в училище дирекция приглашала к нам известного историка-археолога профессора Д.И. Яворницкого, который всегда приезжал вместе с народным самоучкой-бандуристом Кучугурой-Кучеренко и проводил 2-3-х часовые вечера-воспоминания о прошлом Украины: профессор Яворницкий читал лекцию-выступление о том или ином событии из жизни запорожских казаков, истории их освободительной войны, а затем Кучугура-Кучеренко исполнял на бандуре соответствующую народную думу, песню, сопровождая ее своим сольным пением. Эти вечера с лекциями профессора… (большого, кстати сказать, юмориста), виртуозно-пленительной игры бандуриста и прекрасным его пением (баритон) оставляли неизгладимое впечатление на всю аудиторию слушателей (ученики, преподаватели, работники училища, их семьи). Нельзя не отдать должного директору училища П.Ф. Тушкану за организацию этих вечеров в трудных условиях самодержавия: проведение подобных культурно-просветительных мероприятий было сопряжено с большим риском для их устроителей в смысле возможных будущих политических последствий для них (негласный надзор полиции). В те годы великодержавного российского шовинизма в официальной литературе и научном лексиконе изжиты были совсем даже слова «Украина», «украинский» и др., а вместо них фигурировали «Малороссия», «Новороссийский край» и т.п. А тут на вечере-концерте, слышатся украинские песни, какие-то думы «о вольнолюбивых запорожских казаках», «боровшихся за свободу украинского народа» [14, 7]. Підтверд­жуючи ці слова, маємо додати, що в листі до Д.І. Яворницького від 12.07.1906 р. П.Ф. Тушкан дякує за присилку Кобзаря» [2, 2].
Незважаючи на можливі переслідування, вони були активними просві­тянами. П.Ф. Тушкан приїздив з учнями сільськогосподарського училища до Катеринославського музею, де Дмитро Іванович проводив для них екскурсію, часто бував і в «курені козацького батька», де з великим задоволенням розмовляли про минувшину, обговорювали книжки, планували спільний відпочинок, говорили про майбутнє тощо. В 1913 р. Д.І.Яворницький звернувся до П.Ф. Тушкана з проханням допомогти катеринославським освітянам К.П. Бразі та Т.Р. Ткаченкові влаштуватися у Верхньодніпровському сільськогосподарському училищі. Наступного 1914 р. Павло Федорович намагався влаштувати відомого катеринославського поета Т.М. Романченка. Д.І. Яворницький заохочував до співпраці на ниві українського народознавства всіх своїх друзів та знайомих. З листування очевидно, що П.Ф. Тушкан допомагав у збиранні пам’яток старовини. Так, у 1905-1906 рр. він подарував музею китайські бронзові речі, українські срібні прикраси, кириличні стародруки тощо [15, 49].У 1913 р. повідомляв Д.І. Яворницькому про «старовинний кам’яний хрест». На прохання Яворницького він надсилав йому рідкі українські слова, які записував в тих місцевостях, де бував, таким чином поновлюючи лексичний матеріал вченого [1, 5].
Політична діяльність П.Ф. Тушкана в листах не висвітлена. З рудня 1917 р. по серпень 1924 р. листів взагалі немає. Але щодо цього маємо інформацію з родинних спогадів та Бібліографічного словника «Діячі Січеславської «Просвіти», упорядкованого М. Чабаном [16]. А саме: його було обрано до Української Центральної Ради від Катеринославсь­кої губернії. Його виступи зустрічаються у стенограмах багатьох засідань, основною ідеєю яких була автономія України. «У родині П.Ф. Тушкана зберігали народні традиції України і всіляко прищеплювали дітям любов та повагу до рідного народу. Дітям розповідали про козацьке по­ходження роду Бровків, з якого була дружина Павла Федоровича Юлія Платонівна. Павло Федорович гарно грав на кобзі і співав старовинні українські думи. Часті візити кума Дмитра Яворницького також мали великий вплив на дітей», – згадує Єлизавета Павлівна. Яворницький був дуже дотепною людиною. Коли він приносив дітям подарунки, він завжди казав, що це він відібрав в степу у зайця [14, 14]. Вручення подарунка супроводжувалося детективною історією зустрічі з зайцем, що дуже подобалося дітям і запам’яталося на все життя.
У 1920-ті рр. П.Ф. Тушкан очолював підсекцію шкільної сільськогосподарської освіти й секцію рільництва Наркомзему в Харкові. У 1924 р. він в Харківському видавництві «дістав згоду надрукувати» словник Яворницького [12]. Були в оселі Д.І. Яворницького і діти П.Ф. Тушкана: у 1924 р. донь­ка Леля (Єлизавета) перебувала в гостях і подружжя Яворницьких допомагали їй вилікуватися під час несподіваної хвороби. А 1936 р. бу­ла друга донька – Оксана [ 11; 13].
У 1929 П.Ф. Тушкан – професор Полтавського сільськогосподарського політехнікуму. Вітаю­чи Д.І. Яворницького зі званням академіка, пропонував йому скласти проспект-конспект «Історії Запорозьких вольностей» [9]. Багато уваги П.Ф. Тушкан приділяв науковій роботі, досліджував «погоди і врожаї (головне посухи) на Україні». З цією метою користувався «Історією Запорозьких козаків» Д.І. Яворницького, просив його консультацій і порад [8]. У 1934-1936 рр. П.Ф. Тушкан – старший науковий фахівець Всеукраїнсь­кої Академії сільськогосподарських наук, працював над темою «кормові рослини» [1]. Доклав свого таланту П.Ф. Тушкан і в збиранні фольклору, про що згадує в листі до Д..І. Яворницького в 1935 р. [10].
Останній лист, який зберігся в епістолярній спадщині, датований 1936 р., в якому П.Ф. Тушкан пише, що він буде завершувати роботу, бо їздити у відрядження вже не може. Помер П.Ф. Тушкан у лютому 1942 р. у Харкові.
Другим кореспондентом Д.І. Яворницького з родини Тушканів, який привернув нашу увагу, був син Павла Федоровича – Юрій, в хрещенні Геор­гій (6.02.1906 – 11.03.1965), який був хресником Дмитра Івановича. В спогадах його старшої сестри «Юрко був живим, енергійним, рухли­вим хлопцем. Чотирирічному Юркові доручали, з наполягань батька, диви­тися за дворічною Оксаною з педагогічних міркувань… Особливість хлопчика була у тому, що він не брехав і додержувався слова… У нашій сім’ї ніхто, ні при яких обставинах не підвищував голосу. Юрко не боявся розповідати батькам про свої пригоди, бо його не сварили, а говорили з ним. Він любив тварин і завжди товкся на стайні, у корівнику. З семи-восьми років його почали вчити їздити верхи. …З восьми років батько посилав сина працювати до майстерень: столярної, слюсарної, до кузні. “Хрещений батько Юрка, археолог Д.І. Яворницький, – згадує Єлизавета Павлівна, – часто бував у нас в Ерастівці. Одного разу він, як завжди, привіз цукерки «від зайця», а Юрко свої не хоче брати. «Чому ти цукерок не хочеш?» – «А навіщо Ви кістки з могил викопуєте?» (по селу ходило багато різних фантастичних чуток про розкопки степових могил: гунів, половців, печенігів і невідомих, які робив Дмитро Іванович у степах поміщика Бродського). Мамі стало незручно і вона, зупиняючи Юрка, висловила невдоволення його поведінкою. «Не турбуйтеся, Юлія Платонівна, ми з ним поговоримо», – сказав Дмитро Іванович і пішов з Юрком до вітальні. Вони довго-довго розмовляли. Хлопець щось вперто заперечував, а Дмитро Іванович спокійно відповідав. Розмова закінчи­лась тим, що обоє вийшли з кімнати веселі”, – згадувала Юлія Платонівна [14, 14]. З листа від 5.01.1917 р. довідуємось, що «Юра гімназист 1 кл. в пансіоні», був з класом в музеї», бачив Дмитра Івановича, але підійти не насмілився, – писав Павло Федорович. Це була Катеринославська 1 клас. чоловіча гімназія. Закінчив гімназію Юрко в Судаку, куди родина Тушканів переїхала у 1918 р. Події у Судаку в 20-х роках XX ст. він згодом опише у книжці «Первый выстрел». У 14 років Юрко на підводі возив партизан у гори. Коли Крим звільнили, він записався у загін, який ловив білогвардійців, що ховалися в лісах. Навесні 1921 р. Юрко став секретарем комсомольського осередку в Судаку [14, 16]. Після закінчення громадянської війни Юрко закінчив Уманський сільськогосподарський технікум, а потім, за порадою батька, Харківський інститут зернових культур (пізніше ХІСГ). Закінчив його у 1929 р., отримавши диплом аг­ронома-організатора [14, 21]. Юрій ставився до хрещеного батька з великою шанобою, був уважним, люблячим хрестиком. Про це свідчить його лист від 5.07.1929 р., в якому він вітає Дмитра Івановича з обранням «на Академіка Всеукраїнсь­кої Академії наук», бажаючи довгого життя і продуктивної праці [3]. Від 1933 р. Юрій жив і працював у Москві. Лаборант, потім асистент сільськогосподарської академії ім. Тімірязєва, потім працював у Всесоюзній Академії сільськогосподарських наук ім. Леніна. В цьому ж році він одружився з Чорних Катериною Олек­сіївною. Дітей у них не було.
Юрій був учасником наукової експедиції на Високогірний комплекс сільськогосподарської дослідної станції на Памірі, куди приїхав восени 1933 р., як вид­но з листів його батька до Д.І. Яворницького. Звідти він написав лис­та Дмитру Івановичу, турбуючись про нього, що давно не мав вістей з України, розповідаючи і про небезпечність і про «насолоду», які дають гори [4]. Це останній лист Юрія до Дмитра Івановича, але спогади членів родини та інші джерела дозволили прослідкувати подальший життєвий шлях хрещеника Д.І. Яворницького. Після повернення з експедиції до Москви з 1937 р. він написав свою першу книжку-повість «Голубой берег» у співавторстві з М. Лоскутовим, яка була присвячена проблемам високогірного землеробства. Так було зроблено перший крок в літературу. Своє подальше життя він повністю присвятив письменництву. З 1938 р. він мандрував Середньою Азією, після чого написав роман «Джура», який приніс йому популярність, i був екранізований. За спогадами членів родини, під час другої світової війни Ю.П. Тушкан пішов добровольцем на фронт, мав тяжку контузію. Кінець війни для нього був на р. Ельбі, він був начальником оперативного відділу штаба 52-ї армії 2-го Українського фронту. Деякий час він займався пошука­ми німецької ракетної зброї. Цей період життя було описано в книжці «Охотники за «ФАУ» (1961 р.). 3а мужність і відвагу хрещеника Д. І. Яворницького було нагороджено орденом «Червоної зірки» (23.12.1943), двома орденами Великої Вітчизняної війни І та II ступеня (квітень та червень 1945 р.),медалями «За боевые заслуги» (жовтень 1943 р.) та «За Победу над Германией» (1945 р.). Деякий час він обіймав посаду коменданта та начальника гарнізону у містах Черкаси та Бельці.
З 1948 по 1964 р. він багато подорожував по СРСР (Памір, Кавказ, Крим, російська північ), побував за кордоном (Ліван, Єгипет, Бельгія, Франція, Італія, Греція, Туреччина, СЩА). В цей час написав книги «Разведчики зеленой страны» (1959 р.), «Черный смерч» (1954 р.); «Птицы летят на север», «0хотники за «ФАУ» (1961 р.); «Друзья и враги Анатолия Русакова» (1964 р.). Останній свій роман «Первый выстрел» він підготував до друку і раптово помер 11.03.1965 р., коли віз його до друку, на 59 році життя (книжка вийшла у 1967 р.).
Д.І. Яворницький був хрещеним батьком і другого сина П.Ф. Тушкана – Дмитра, який помер немовлям у 1910 р. [6; 7]. Пропонуємо до уваги лист П.Ф. Тушкана (від 20.06.1930, Полтава – Дніпропетровськ), де висвітлюються наукові інтереси автора та його прохання «компетентної поради» Д.І. Яворницького. А також два листи Юрія Тушкана (від 5.07.1929 р., Харків – Дніпропетровськ) та (від [1933] ст. Кізіл Кія Сер. Азіатської залізниці), з яких дізнаємось про його вельми шанобливе, чуйне ставлення до хрещеного батька, про щирість у їх стосунках. В листах він ділиться почуттями душі, розповідає про свою роботу.
Листи з епістолярної спадщини Д.І. Яворницького повертають із за­буття імена тих, хто наполегливо і безкорисливо працював на благо українського народу, його історії і культури.

1 Лист П.Ф. Тушкана до Д.І. Яворницького 20.06.1930 Полтава – Дніпропетровськ

Вельмишановний і дорогий Дмитро Івановичу! Прошу Вашої компетентної поради в отакій справі. Я вже кілька ро­ків працюю (звичайно прихапцем) над читаннями про «погодні врожаї (головне посухи) на Україні». Зараз працюю в Полт[авському] Край[овому] Архіві. Тут є справи, з яких можна дізнатися про «Сбор хлебов і трав» до 1784 р. Міні важливо знати 1) чи нема у Вас паралельних да­них для запоріжських земель. 2) Де шукати ранішніх даних. У Вашій «Іс­торії Запорожських козаків», я повиписував, що до мого питання стосується. Але чи нема де повніших рік-за-роком відомістів? Гадаю собі, що Вам воно спеціяльно не було потрібно, то Ви могли менч важливе й пропустити. Без таких вказівок я ріскую недодивитися та витратити багато зайвого часу. Ось, наприклад, пригадався міні «Дневник Генерального подскарбія Якова Маркевича». Аж воно-де обідали, та кого ба­чив, які події були. А які врожаї не прийшло в голову панові поцікавитись.! 3ря часу збавив його проглядаючі! Так оце ж, коли б Ваша ласка, хоча б Юркові переказали, а він позаписує та й прийшле міні. Може друковані які характерістики у кого попадаються?
Живемо по новому, звичайно. Місяця знаємо, а дні погубили. Роблю скільки мочі остається од постійних нагрузок. Чим старіші робимось, тим більше невикористаного, недоробленого бачу, а можливостів до пра­ці вільної нема. Щире привітання шановній Серафимі Дмитровні.
З щирою пошаною, готовий до послуг П. Тушкан
КП-86905. Арх.-20894

2 Харків – Дніпропетровськ 5.07.1929 р.

Вельмишановний Дмитро Івановичу!
З великим задоволенням взнав з газет, що Вас обрано на Академіка Всеукраїнської Академії Наук з чим щиро вітаю Вас і бажаю Вам довгого життя, а разом з тим і продуктивної праці Вашої в галузі археологічної на користь Української культури. Ваша визначна діяльність як видатного фахівця археолога зокрема знавця Запорізького побуту та їхньої доби вже здавна ставила Вас на чільне чісце. Це неодноразово підкреслювалося видатними людьми свого часу. Чудовий зразок Вашої діяльності як спеціяліста, людини та Українського діяча стане за яскравий приклад для молоді. Дозволяю собі сподіватись, що з часом Ви напишите мемуари про те, як доводилося збірати експонати для Катеринославського Музею. Про користь цього говорити не доводиться. Ще раз вітаю Вас з обранням.
З пошаною Юр. Тушкан.
Харків, Лермонтівська вул., 26, кв. 11.
КП – 86894. Арх. -20883

3 Станція Кізіл — Кія Середньоазіатської залізниці – Дніпропетровськ [1934 – 1936 рр.]

Вельми Шановний Дмитро Іванович!
Давно я не мав вістей з України, а ще я чогось почав турбуватись про Вас то й вирішив написати.
Сам я зараз перебуваю на Памирі. Оце вже місяці зо три їзжу поміж китайським кордоном, Ферганою, Таджикістаном. Закладаємо досвіди і будуємо с[ільсько]-г[осподарську] досвідну станцію. Гори крутезні і вже мені далися в знаки. Кріпко я падав з них. Але ж гори дають і насолоду. Це робиться так: коли полюєш за козлами вилазиш на круту гору. На ній снігу по пояс. Ото вибираєш кріпкий наст сідаєш на вбитого козла і сунешся з гори. Цілісінький обвал летить сніг, сніговий пил, а зверху сам сидиш. Теж саме можна робити навстоячки. Весело. Збуджує нерви.
М’яса тут багато. У мене завжди висить 2-3 туші. Охота багатюща: козли, дикі барани, індійки, вутки що прилітають з Індії на теплі джерела. Гірські куріпки то що. Ото ж – працюю, полюю, пишу. Холоди страшенні, бурани, обвали – що давлять десятки людей. Часом як насунеться туча то живеш кілька днів в тучі. Ночую на снігу, під снігом, умиваючись на дворі. Я Вам дістав цікавого ножа замість того що втеряв. Тут багато цікавого – копі рубінів царя Соломона. Печеря, що їй ніхто не доходив краю. Склепи і багато іншого. Дуже багато цікавого. Ото ж я і їзджу навіть зімою. Оце 10 день як повернувся з Таджікістанського Паміру – де стежка-місток у кілометр завдовжки, що тримається на кількох погано забитих у голу скелю – а вниз падати те ж кілометр. Ці містки тримаються на чесному слові нечесної людини, що їх будувала. Був би радий одержати від Вас або за Вас вістку.
Щиро вітаю Серафіму Дмитрівну. Як ся Вона мається.
Юр. Тушкан.
Ст. Кизил Кия. Ср. Аз. ж. д. Уразбек Абад. Алтайская Долина. Дараут-Курган. Нач. опорного пункта Акад. с.-х. наук им. Ленина
КП – 86896. Арх. –20885

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

  1. ДІМ. Ф. 10. Арх. – 20881. Лист П.Ф. Тушкана до Д.І. Яворницького.
  2. Там само. Арх. – 20882.
  3. Там само. Арх. – 20883.
  4. Там само. Арх. – 20885.
  5. Там само. Арх. – 20887.
  6. Там само. Арх. – 20890.
  7. Там само. Арх. – 20891.
  8. Там само. Арх. – 20894.
  9. Там само. Арх. – 896.
  10. Там само. Арх. – 20898.
  11. Там само. Арх. – 20906.
  12. Там само. Арх. – 20907.
  13. Там само. Арх. – 90911.
  14. Там само. Арх. — 955. Спогади Є.П. Тушкан.
  15. Отчет Екатеринославского областного музею им. А.Н. Поля. Екатеринослав, 1907.
  16. Чабан М. Діячі Січеславської “Просвіти” (1905 – 1921). Бібліографічний словник. – Дніпропетровськ, 2002.
  17. Эраст Константинович Бродский: Краткий биографический очерк. Екатеринослав, 1908.

Автор: Перкова А.І. — зав. відділом «Меморіальний будинок-музей Д.І. Яворницького»


Hosting Ukraine Creative Commons