Днепропетровский национальный исторический музей

К.І. Литвиненко в родині Яворницьких

Історія життя і творчості видатного українського вченого, академіка Дмитра Івановича Яворницького, останнім часом, набула більш широкого висвітлення в публікаціях науковців, журналістів, в спогадах його сучасників, в тому числі української діаспори. Але є грань життя Д. І. Яворницького, яка не розкрита в такій мірі в жодних спогадах, навіть його дружини Серафими Дмитрівни. Це те, яким він був господарем, людиною зі своїми звичками, поглядами та проявами у повсякденному житті, в родині, як влаштовані були будинок і садиба. Про все це розповіла саме вона, непомітна і незнана для більшості людей, але яка була кожного дня поруч і приходила на допомогу за першим покликом господарів — Катруся Купрій — хатня робітниця (Катерина Іванівна Литвиненко в шлюбі). Народилась вона 18 листопада 1914 року в родині селян в с. Новоселівка (Лобойківка) Петриківського району Дніпропетровської області. Батько Купрій Іван Федорович, мати — Мокрина Іванівна [4,1]. В родині було четверо дітей: два сини і дві дочки. В рідному селі Катруся здобула початкову освіту. Допомагала вдома по господарству, а коли стала дорослою, свого місця в селі не знайшла.
В будинок Д. І. Яворницького Катруся Купрій завітала за рекомендацією Надії Миколаївни Мірошниченко, сусідки вченого, яка жила в будинку №6. Це було в листопаді 1935 р., під вечір. На дзвоник вийшов сам Дмитро Іванович зі словами: «Здоровеньки були, а що Ви хотіли?» [3,1]. В будинку не було світла, тому в руках він тримав лампу, раптом скло впало і розбилось. Катруся зніяковіла, а вчений сказав: «Нічого, це на щастя». Після розмови з дружиною Серафимою Дмитрівною, її прийняли на роботу хатньою робітницею. Дружина Дмитра Івановича була хвора на ноги [1,282] (параліч), тому потребувала допомоги по господарству. Дітей у Яворницьких не було, і скоро сором’язливу сільську дівчину полюбили як члена родини. Опікувались, коли хворіла, оберігали, дарували подарунки [3,1]. «Ти в нас заслуговуєш, Катруся», — говорив Дмитро Іванович [3,2]. Важку роботу робити не дозволяли.
Через рік (1936) Дмитро Іванович запропонував Катрусі навчатись у вечірній школі. Вчений допомагав їй з історії, а  інші предмети контролювала і допомагала Серафима Дмитрівна. Закінчити школу вона не  встигла, завадила війна 1941-1945 рр.
Катерина Іванівна розповідала, що Дмитро Іванович дуже любив свій дім, сад [3, 2]. Любив порядок. Вставав о 5-й годині ранку, особливо влітку, виходив на вулицю і обходив садибу, маючи при собі садові ножиці, якими підрізав гілочки. Потім йшов у парк Шевченка, маючи в кармані шматочки хліба для тварин і птахів, і коли бачив зламану гілочку, зрізав її. Після такого моціону повертався і працював в своєму кабінеті. Спав дуже мало, — згадувала Катерина Іванівна, — вдень ніколи не лягав відпочивати. А коли боліла голова, то сідав на диван, що в його кабінеті, і тихенько сидів поки біль не вщухала, а потім повертався до столу і продовжував працювати. Спати лягав після 12-ї ночі [3, 2]. Цілими днями сидів в кабінеті і писав, а коли було зовсім нездорово, прохав Катрусю бути поруч, щоб подати необхідну книжку, бо важко було підводитись. Він був невибагливий у їжі. О 10.00 вживав тільки каву з бутербродом, на полудень (о 18.00) — чай з печивом, частіше простоквашу з сухарями. Обідали завжди о 15.00 годині. Найчастіше до обіду подавали улюблену страву господаря — український борщ, слава про який виходила за межі будинку, курятину або свинину, вареники з сиром та сметаною та інші. Під час обіду в ногах господаря завжди примощувався його улюблинець — кіт Васька, який комфортно себе почував і на письмовому столі вченого. За столом праворуч від Дмитра Івановича, завжди сиділа його перша порадниця і помічниця у всіх справах — дружина Серафима Дмитрівна. Вона переписувала його рукописи, нотувала спогади, підтримувала морально. Була отим надійним тилом, якого він потребував. Відносились один до одного з повагою і любов’ю: молодша на 23 роки, Серафима Дмитрівна зверталась до чоловіка на «Ви», а Дмитро Іванович — «Сіма» або Сімочка» [3,3]. В домі часто бували гості, і обов’язково в день народження Дмитра Івановича (який відмічали в родині 8 листопада). Серед гостей бували професор Петровський Ю. О., лікарі Василенко, Бандурист М.В. та інші. Гомоніли, смакували ласощами, спілкувались у вітальні. Серафима Дмитрівна грала на піаніно, а Дмитро Іванович підспівував, а закінчували сердечними співами многоліття іменинникові. В цей день, зранку, Катруся вітала господаря улюбленими пиріжками з капустою, а він давав їй тридцяточку на кіно [3,4].
В своїх спогадах Катерина Іванівна пише, що Дмитро Іванович був добрим, чуйним і уважним до людей. Наприклад, коли хтось з селян запитував у нього як добратись за вказаною адресою, він сам проводив його. Спілкуючись по дорозі, він записував рідкісні слова або вислови з народної мови, а потім вдома захоплено розповідав, які в нас є розумні люди [3,2]. Він дуже любив спілкуватись з молоддю. В будинок часто приходили студенти і робітники — Якимюк Дмитрусь, Гриценко Іван, Микола Костюк — розумний юнак із золотими руками та чулим серцем. Син переслідуваного в 30-ті роки священослужителя, він знайшов притулок в оселі вченого. Дмитро Іванович називав його «Коля-синок», хотів навіть всиновити, але не судилось. Він став вірним помічником, виконуючи секретарську роботу та супроводжуючи вченого на сесії Академії Наук. Із синівською любов’ю він піклувався про старенького в дорозі, як міг підтримував його в часи моральної скрути, допомагав по господарству, бував на розкопках. Катруся зустрічала їх на вокзалі, коли вони повертались з Києва, а вдома завжди отримувала подарунки. Молодих людей розлучила війна і кордони, але все-таки вони знов зустрілися в будинку вченого через 50 років і випили чаю з печивом, як колись за його життя (приїзд М. П. Костюка з Торонто відбувся в червні 1992 р.).
Коли в січні 1940 року в неї стався напад апендициту, Дмитро Іванович викликав своїх друзів-лікарів для консультації — Василенка та Бандуриста Миколу Васильовича. Терміново була зроблена операція професором Соловйовим. Через 10 днів вона була вдома і видужувала на дивані в кабінеті вченого. Дмитро Іванович погано себе почував, до кабінету не заходив, щоб її не турбувати [3,4]. А коли видужала — весь час була біла нього. Він то марив, то прокидався, і раптом вона запитала, коли було відкрито Америку. Він моментально відповів. Пам’ять у Дмитра Івановича була чудова. Він пам’ятав де, коли і з ким зустрічався, ім’я візника, з яким їхав, а коли просив принести якусь книжку, то називав в якій шафі, на якій полиці вона знаходиться, сторінку, на якій те слово розташоване і звідки воно походило [3,5].
Весною 1940 р. йому стало краще і Катруся виводила його в сад, але раптом стало гірше, лікарі поставили діагноз — малярія. Незадовго до смерті вчений просив дружину передати його бібліотеку і архів в Академію Наук. 5 серпня 1940 року о 5 годині ранку Д. І. Яворницький помер, його заповіт було виконано і щодо будинку. Постановою міськради від 17 лютого 1941 р. історичний музей було зобов’язано відкрити філіал — меморіальний будинок-музей вченого [3,5]. Три кімнати, кухня та туалетні приміщення були закріплені за дружиною та її сестрами. Відкрити музей завадила війна 1941-1945 рр.
Коли окупанти зайняли місто, всіх домочадців вигнали «в чому стояли» і зайняли будинок. Пішли до знайомої — лікаря Скублеської, яка жила на вулиці К. Цеткін, 1. На другий день Катю послали додому за продуктами. В своїх спогадах вона пише, що біля будинку стояли гармати, в будинку снаряди. У вітальні вона побачила вирізані з рам картини. Схопивши декілька — заховала у піч на кухні. За цим і застав її німець, вхопив за руки і поставив до стіни, почав кричати. З ванної кімнати вискочив німець з бритвою і, погрожуючи їй, кричав: «Ти большевик!». Офіцер через перекладача запитав, навіщо вона прийшла, взяла картини. Після того, як вона відповіла що тут живе, а ці картини історичні і потрібні для музею, її відпустили зі словами: «Ще прийдеш — повісимо» [3,6]. Від страху і сліз вона не могла прийти до тями навіть, коли вже прибігла до Серафими Дмитрівни. Але завдяки їй картини були врятовані. Через 1,5 місяці вони повернулись в будинок: снарядами було зірвано дах (зачепило мезонін і кухню), будинок пограбований. Весь тягар, щоб привести будинок до порядку, Катя прийняла на себе: збирала залізо по вулиці, наводила порядок в будинку, найняла чоловіка, який полагодив дах.
В 1942 р. будинок було конфісковано німцями і виселено всіх за адресою: вул. Садова, 15 [3,6]. Тут Серафима Дмитрівна зовсім злягла. Померла 10 травня 1943 р.,  так і не повернувшись в свій будинок.
Під час відступу німців Катерину Іванівну з сестрами Буряковими, як і багатьох інших жителів міста, гнали перед собою, як свій захист, десятки кілометрів. Катерина Іванівна шукала можливості втекти.Біля с. Шамшове сховалась на цвинтарі, потім тиждень просиділа в хаті, де було 36 біженців. По дорозі до залізничної станції Катерина Іванівна на плечах переносила клунки, повертаючись за другими. Три дні їхали до Дніпропетровська, повернувшись 3 грудня 1943 р. на квартиру на вул. Садовій. Замки були зірвані, частина речей зникла [3,5]. В якійсь квартирі поряд Катерина Іванівна знайшла і принесла додому портрет Д. І. Яворницького роботи Ф. Красицького 1900 р., який сьогодні займає своє місце, що і за життя вченого.
Щоб утримувати себе і немічних сестер Бурякових, Катерина Іванівна пішла працювати в ательє індпошиву (вул. Короленка, 3). Звідси її посилали на різні термінові роботи: в 1944 р. — працювала на будівництві дерев’яного мосту, за що отримала почесний знак «Отличный дорожник». В 1945 р. поїхала  на лісорозробку (с. Нівецьке Поліського району Київської області). Турбуючись про сестер Бурякових, посилала їм продукти, хоч і самій було нелегко.
В 1947 р. повернулась до Дніпропетровська і перевезла до себе маму, з якою колись любив спілкуватись Дмитро Іванович: «Катрусю, напиши Мокрині Іванівні, нехай приїде, я хочу з нею поговорити». З того часу Катерина Іванівна утримувала і доглядала трьох стареньких жінок до кінця їх життя. 21.03.1960 р. померла Варвара Дмитрівна Бурякова. Через рік Катерина Іванівна вийшла заміж (вдруге, перший післявоєнний шлюб не склався) за Антона Івановича Литвиненка (1911-1987). В будинку мали окрему кімнату. Після смерті старшої з сестер Зінаїди Дмитрівни Бурякової (2.10.1961) Катерину Іванівну з чоловіком і матір’ю було виселено з будинку в кімнату (з підселенням) на вул. Савченка 63, кв. 19.
Катерина Іванівна Литвиненко мала досвід нелегкої праці: на базі Укрголовптахопром (1948-1953 рр), на Дніпропетровському заводі металургійного обладнання (20.12.1953-27.07.1960), в Ленінському харчоторзі, на робочих спеціальностях: робітницею, прибиральницею, вантажником. На кожному місці роботи, «за добросовестное отношение к труду и внимательное отношение к запросам трудящихся», висловлювались подяки [5,7].
Моє знайомство з Катериною Іванівною відбулося у 1986 р., коли я почала досліджувати життя та творчість Д. І. Яворницького, була мета відтворити меморіальний будинок-музей   Д. І. Яворницького, його садибу. Фотографій інтер’єрів будинку збереглось одиниці, і тут у пригоді стала Катерина Іванівна. Вона розповіла, де і які стояли меблі, які лежали речі, що на вікнах висіли рушники, чим і як були пофарбовані стіни, розповідала про призначення предметів хатнього вжитку, про порядки, які існували в родині, і про самих господарів. Коли вона розповідала, я все нотувала, малюючи схематично кімнати, а потім і територію садиби.
Більша частина садиби була засаджена фруктовим садом, де росли яблуні, сливи, груша, абрикоси, черешня, кущі білої і червоної порічки, горобина, вишня-чорнокірка росла біля веранди, горіх, а також калина, барвінок, любисток. Сосна і тополя, посаджені руками Дмитра Івановича, ростуть і зараз.
На клумбі, навпроти вікон їдальні, росли півонії та троянди — улюблені квіти господаря. За звичай, він забороняв зрізати квіти, та коли серед гостей були жінки, господар порушував це правило.
В кінці саду, під парканом, була смуга «дикого степу» [3,2], де росли ковил, пирій, астрагал та інші рослини, куди любив ходити промовляючи: «Я пішов у дикий степ». Подумки він  переносився на вільні безкраї степи, де колись мчали на конях його улюблені лицарі-запорожці.
Біля будинку стояла двохповерхова повітка. У збитому з дерева льодовику, що поряд з льохом, завжди лежали шматочки льоду, який вирубали і приносили з Дніпра. То ж гості пригощались морозивом домашнього приготування.
Упродовж вікон їдальні, в тяжкі 1930-ті роки, тримали за металевою сіткою-огорожею курей, а різати живе господар не дозволяв. Катерина Іванівна розповідала, що серед них була курка «Рохля» (так кликали її домочадці), яка завжди  ходила слідом за Дмитром Івановичем по всій садибі, і за таку вірність він завжди її підгодовував. До будинку можна було потрапити через парадний вхід, або ж через дерев’яну хвіртку біля воріт. Варто було смикнути за шнур, як на кухні лунав дзвоник, оповіщаючи про чийсь прихід. Садиба була огороджена глухим, з червоної цегли парканом, верх якого був з зацементованим битим склом. Перед будинком росли явір (від якого походило прізвище господаря) та дуб — як символ сили козацтва. В своїй садибі Дмитро Іванович насадив ті рослини і дерева, які оспівувались в українських народних піснях та думах, і утворена вона була так образно і символічно, що будь-хто відчував себе в серці України. Саме спогади Катерини Іванівни Литвиненко дали можливість нам відтворити якомога точніше будинок і садибу вченого. К. І. Литвиненко зберегла і передала в музей меморіальні речі: меблі, картини, посуд, рушники, фрагмент сорочки вченого, як найдорожчу річ, тримала до останнього, та інш.
Окрім її рукописних спогадів, 3 липня 1992 р. спогади Катерини Іванівни були записані на аудіо-плівку, маємо запис її голосу. Вона виступала на відкритті будинку-музею, в телепередачах з будинку, в день народження, день пам’яті та ювілейних річницях вченого. Катерина Іванівна дуже любила будинок Д. І. Яворницького, в якому прожила майже 30 років (1935-1962). Часто приїздила або телефонувала і запитувала: «Як там будинок, все в порядку?, щось наснився мені». А якось запитала: «А моє фото буде в будинку?». Оселя вченого залишилася рідною для неї назавжди. К. І. Литвиненко померла 1 жовтня 2002 р. на 88 році життя після тяжкої хвороби. Десь за місяць вона запросила мене приїхати на розмову. Спочатку розпитувала як справи, як будинок-музей, а потім запитала: «Музей допоможе мене поховати?». Її останнє прохання було виконане. Катерина Іванівна зробила свій неоціненний вклад у відтворення меморіальної садиби-музею Д. І. Яворницького і розширила нашу уяву про вченого-подвижника — Д. І. Яворницького.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Епістолярна спадщина Д. І. Яворницького. Т. 4.  Дніпропетровськ, 2005. — С.282
  2. Спогади К. І. Литвиненко від 20.09.1971. Фонд ДІМ,  №10, б/н.
  3. Спогади К. І. Литвиненко від 26.07.1984 р. Фонд ДІМ,  №10, Арх.-47688
  4. Свідоцтво про народження Купрій Катерини Іванівни.
  5. Трудова книжка Купрій-Литвиненко Катерини Іванівни.

Автор: Перкова А.І. — зав. відділом «Меморіальний будинок-музей Д.І. Яворницького»

Джерело: Видатні особистості: музейна персоналістика. (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області). — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. — 338 с.


Hosting Ukraine Creative Commons