Днепропетровский национальный исторический музей

Художня спадщина Д.І. Яворницького: проблеми вивчення

На літературній ниві Д. І. Яворницький виступив на початку 1900-х років вже будучи відомим ученим-істориком і визнаним авторитетом у галузі історії українського козацтва. Перший його значний твір — повість «Наша доля — божа воля» була опублікована у ж. «Киевская старина» (190І). Згодом з’являються повісті «За чужий гріх» (1907), «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами. Малюнки з життя» (1911), поетична збірка «Вечірні зорі», (1910), а також ряд оповідань.
Перші критики Д. Яворницького (Б. Грінченко, Ц. Білиловський, В. Науменко, Ф. Корш, І. Нечуй-Левицький та ін.) прихильно відгукнулись на появу його художніх творів. Рецензенти вказували на жвавий стиль і соковиту народну мову, талановите змалювання картин природи і побуту у творах письменника, на його гумористичний хист тощо. Однак широкої критичної літератури художній доробок Д. Яворницького не викликав і він практично не був залучений в історико-літературний процес ні сучасниками автора, ні пізнішими дослідниками.
Причини такого неуважного ставлення до літературної спадщини ученого-історика були різні — від претензій щодо художньої вправності автора до його політичної благонадійності, яка згодом, як відомо, в офіційних колах стала майже єдиним «естетичним» критерієм в оцінці творів мистецтва. А одна з них — на наш погляд, головна — криється у спрощеній інтерпретації Д. Яворницького як «реаліста-побутовця» (Д. Дорошенко) і «письменника-колориста» (П. Єфремов), тобто в зарахуванні його до старої школи українських письменників-побутописців, що в умовах літературно-естетичних перипетій перших десятиріч XX ст. сприймалося, як правило, з негативним відтінком.
Справді, за тематикою, творчою манерою зображення життєвих   подій   і   явищ,   способами   характеротворення, стильовими прийомами, розгортанням композиційно-сюжетних ліній тощо Д. Яворницький належав до генерації українських белетристів, які орієнтувалися у своїй творчості на художньо-епічну традицію XIX ст. Врешті, слід погодитися і з тим, що у несприятті віджилих естетичних канонів і в прагненні вивести українську літературу на ширші, «європейські» простори, молода модерністська критика («молодомузівці», «хатяни» та ін.) мала рацію.
Однак при цьому не можна забувати, що, по-перше, на рубежі століть ця традиція, видозмінюючись і збагачуючись, значною мірою задовольняла потреби національної художньої самосвідомості взагалі і що, по-друге, український модернізм, який зароджувався і розвивався з необхідності оновлення застарілих літературних норм, генетично був спорід-нений з цією традицією і породжений нею. Таким чином, виявляється єдиноспрямованість художнього процесу початку XX ст., за якої важливим видається не протистояння літературних напрямів, а розмаїття стильових течій і творчих індивідуальностей. З цього погляду художня спадщина! Д. Яворницького знаходить своє належне місце як явище, органічно вплетене у канву суспільних і літературних проблем доби, а водночас — самобутнє й оригінальне.
Літературна творчість Д. Яворницького тісно зв’язана з його науково-історичною діяльністю, випливає з неї і доповнює її. Як учений Д. Яворницький прагнув відтворити історію запорожців в усіх її проявах — не лише військово-політичних, а й культурно-психологічних. Дослідник «непременно хотел представить себе, в возможной полноте, и всю внутреннюю жизнь их: внутренняя жизнь народа дает возможность познать его дух, его умственные и нравственные силы, его способность или неспособность к культуре, наконец, его оригинальность и самодеятельность». Так сформульоване кредо вченого-історика, як «історика-художника», неминуче приводило до використання перехідних (між історіографією і художнім життєписом) жанрових форм — художньо-етнографічний нарис, портрет, новела, історіографічне оповідання та ін. («Запорожье в остатках старины и преданиях народа», «По следам запорожцев» тощо) і, зрозуміло, орієнтувало на правдивість як принцип художнього зображення. Д. Яворницький неодноразово підкреслював, що змальовані у його творах типи, сцени, епізоди не видумані ним, а взяті «прямо с натуры», «выхвачены из действительной жизни», «фотографически списаны с живых лиц». Звідси також бере початок тяжіння автора до описовості й повноти зображення, зацікавленість побутописом, захопленість колористичністю деталі тощо.
Ідейно-тематичний зміст повістей Д. Яворницького порівняно неширокий. У центрі уваги дослідника — українське селянство, а властиво — «потомки, по мужской и женской линии, запорожцев». Навколо цієї теми розгортаються основні сюжетні лінії і композиційні конфлікти, сцени й епізоди. А головним критерієм в оцінці поведінки і вчинків героя виступає у Д. Яворницького соціокультурний і морально-етичний імператив славних предків (культ предків), заснований на загальнолюдських християнсько-гуманістичних цін-ностях (віра, милосердя, внутрішня краса і душевна чистота, любов до ближнього, самопожертва ради дітей і народу, страждання в ім’я високої ідеї, покірність, страх за гріходіяння). Втрата цих цінностей приводить, за Д. Яворницьким, до виродження і деградації і постає у його творах як неминучий трагічний наслідок, прокляття (мотиви «божої волі», «чужого гріха» та ін.) або набуває виразно комедійних форм і гумористично-сатиричної інтерпретації («Поміж панами»).
Значно скромніший у порівнянні з науковими здобутками, літературний доробок Д. Яворницького є цікавою сторінкою української белетристики і заслуговує на пильну увагу дослідників.

Автор: Скупейко Л.І. — к.ф.н. (Київ)

Джерело: Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнав­ця та етнографа Д.І.Яворницького. (Матеріали науково-практич­ної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). Дніпропетровськ, 1991. — 78 с.


Hosting Ukraine Creative Commons