Днепропетровский национальный исторический музей

«Мала проза» Валер’яна Підмогильного на тлі катеринославських реалій 1920-х рр.

Проаналізована проза В. Підмогильного, в якій знайшли відображення події на Катеринославщині, автобіографічні сюжети, пов’язані з перебуванням письменника в краї на початку ХХ ст.

Феномен в українській літературі ХХ століття: майстер оригінальної прози, митець-філософ, перекладач з французької творів Франса, Бальзака, Мопассана, Флобера, Золя, Дідро, Вольтера, Гельвеція, Мальро…
Обізнаний, як ніхто з українських письменників 1920 – 1930-х рр, на філософії Ніцше, Спінози, Канта, Шопенгауера, Фройда, К’єркегора, Підмогильний одним з перших в Європі став провісником «філософії існування»
«…Немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю, нема людини, в чиїх сокровенних надрах не чаїлась би якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати», — запевняв у “Хворобі до смерті” [2, с. 460] К’єркегор. Тож проблема зіткнення в людині світлого й темного, ірраціонального та раціонального, духовного і статевого, психічного та інтелектуального знайшла відтворення в прозі Підмогильного від перших оповідань (“Важке питання”, “Ваня”, “Старець”) до останньої «Повісті без назви».
Нині існують ґрунтовні дослідження інтелектуальної прози Валер’яна Підмогильного таких відомих в Україні та світі вчених-літературознавців, як Григорій Костюк, Юрій Бойко, Юрій Шерех, Володимир Мельник, Валерій Шевчук Соломія Павличко, Віра Агєєва, Олена Галета, Максим Тарнавський, К. Фролова, М. Чабан та інших. Отже творчість В. Підмогильного недоречним буде назвати недослідженою або «забутою». Його творчість вивчають у курсах історії української літератури, у шкільній програмі – ім’я В. Підмогильного рекомендоване для позакласного читання. Заглиблення в прозу цього автора вимагає, на думку О. Галети «певного інтелектуального вишколу».
Інтерпретуючи завдану тему, авторка вибірково трактує малу прозу В. Підмогильного, привертаючи увагу до її «краєзнавчого» аспекту.
Валер’ян Підмогильнй народився 2 лютого 1901 р. у с. Чаплі на Катеринославщині в селянській родині. Село виникло понад Дніпром з хутора давнього запорозького займища на землях низових козаків Козацької паланки. “Супроти острова Кодачка, на лівому березі Дніпра, простяглося село Чаплі. Село Чаплі, як і село Огрінь, недавнього віку: воно засновано в 1780 — 1781 рр. і належало кн. Прозоровському, виникло саме тоді, коли з наказу кн. Потьомкіна полковник М.Л. Фалієв викликав сюди тисячі війська та робочого люду прочищати пороги Дніпрові. Тоді Чаплі заселено народом сімейним, осілим, вільним, який прийшов туди «в вільні козацькі степи для роботи» [4, с. 198].
Батько Валеріана Підмогильного – Петро Підмогильний з села Писарівки Павлоградського повіту. Землі своєї не мав, служив конторником в економії графа Воронцова-Дашкова (c.Чаплі). Мати – Мокрина, малоосвічена селянка, весь час працювала коло землі. Відзначалася природною інтелігентністю, розумом. Батьки мріяли дати дітям освіту. Запрошували до старшої доньки Насті вчителя французької. Це була перша зустріч хлопчика з іноземною мовою, до якої він мав неабиякий хист. Спочатку Валеріан відвідував церковнопарафіяльну школу. 1910 р. поступив до 1-го Катеринославського реального училища (зараз корпус ДНУ, проспект К. Маркса, 36), де він вивчав переважно точні науки. Водночас опановував російську, німецьку та французьку мови.
«Писати почав ще в середній школі, вміщаючи свої оповідання в шкільному журналі під псевдонімом “Лорд Лістер” – наслідок божевільного захоплення пінкертонівською літературою» [10]. У старших класах учень звертався до європейської літератури та філософії, чому сприяв один з викладачів училища Петро Єфремов. Саме тоді почалося захоплення й Анатолем Франсом.
Навесні 1917 р. розпочалася революція. Російськомовне училище перетворилось в 1-у Катеринославську реальну школу, де учням ще рік викладали українську мову, літературу, історію та географію України. 1918 р. Підмогильний з усіма «відзначаючими» оцінками одержав свідоцтво про закінчення школи.
За часів Директорії в Катеринославі відкрився університет, студентом математичного факультету якого став майбутній письменник. Через громадянську війну, матеріальну скруту, голод він залишив навчання. 1919 — 1920 рр. працював у відділі народної освіти на посаді секретаря секції художньої пропаганди. Викладав математику в школі ім. Івана Франка (будинок сучасного музею «Літературне Придніпров’я»), а також вчителював у Павлограді, де тоді жили його батьки. Щодо школи ім. Франка, то підтверджуючи цей факт, звернемося до катеринославського часопису «Споживач» (1920. – № 11. – 8 липня. – с. 24 – 25), де йдеться про намір організувати в місті курси українознавства: «Курси розпочнуться 10-го липня в помешканні 91-ої української школи імені Івана Франка, що між Поштою та Асторією». В школі, де викладав письменник, навчалася донька поета Т. Романченка – Олена. У відділі рукописів Інституту літератури НАН України, збереглася чернетка листа Т. Романченка до В. Підмогильного від 15 липня 1929 р.: «Бачив Вашого останнього портрета, і Ви так змінилися проти того, коли я Вас бачив, що трудно і взнати. Це каже і моя донька, яка Вас зна по школі імені Франка, де Ви учителювали».
Одне з ранніх оповідань В. Підмогильного “Важке питання” (березень, 1917 р.) було написано ще в училищі й згодом привертало увагу всіх дослідників його творчості. «Справді, не може не дивувати, як шістнадцятилітній автор намагається осмислити художнім словом стан свого ровесника, гімназиста Андрія, що болісно вирішує біологічне невідворотне і важке питання: як переступити поріг фізіологічного становлення «чоловічої зрілості» [6, с. 56 – 57]. На початку 30-х рр. підліткове оповідання один із радянських критиків виставить як доказ аполітичності письменника: «Початок революції. Всі зацікавлені нею відповідно до свого класового становища, в тій чи іншій формі беруть в ній участь по сей чи по той бік барикад. А 16-літній письменник, учень Катеринославської реальної школи, Валеріан Підмогильний, ніби не бачить того, що діється навкруги. Він розв’язує художньо «важке питання» юнацького віку в дусі Вайнінгера й Венекінда й пише новелу з таким заголовком.» [7, с. 107]
Катеринославські реалії кризової доби у «малій» прозі молодого письменника, тобто революція, громадянська війна, являють собою своєрідну декорацію, в якій відбувається існування «людської душі, її стани, її рухи в таких чи інших обставинах…» [11. с 108]
Здається недоцільним навмисно вишукувати в творах Валер’яна Підмогильного назви селищ, хуторів, міст, вулиць, архітектурних споруд, хоча він, як і В. Домонтович (автор роману катеринославського за топосом «Без ґрунту») любив зашифровувати реальні адреси і згадувати реальні топоси… Місто — багатолике, незбагненне, місце страхів і поневірянь — не тільки тло для сюжету, а й часом персонаж: «кам’яне й гордовите, оселя культури і зверхності», «незрозумілий механізм», «величезний гад» або «невсипуще око якогось дивогляду»… Урбаністичний простір В. Підмогильного вражає своєю реальною ірреальністю (як у ві сні) із своїм кольоровим забарвленням та звуковим супроводом: «з божевільним ляцканням і гуркотом металевих маслаків літали трамваї…» або «хряскали грудьми дерева». В оповіданні «Старець» (1919) йдеться про скаліченого робітника Тимоша, жебрака, озлобленого на всіх у великому місті-монстрі: «Місто шуміло й хвилювалось, кипіло й реготало. Життя виштовхувало вдень на вулиці його тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті, помирали, – все іноді тут же на вулиці, а здебільшого під залізними дахами кам’яних мурів, що самі ж і утворили собі…» [9, с.]
В оповіданні «Гайдамака», яке було написано влітку 1918 р. на Собачому Хуторі під Катеринославом Підмогильний розповідав про своїх однолітків — гімназистів Василя, який хотів здобути собі зброю й Олеся, що зазнав поневірянь у житті й серйозно думав про самовбивство. Степан Ярушевський, товариш Валер’яна Підмогильного з Чаплів згадував, що майже вся молодь тоді була притягнута до того чи іншого політичного табору.
«Коли зав’язалась бійка між гайдамаками й червоногвардійцями, то до гайдамаків прийшло два учні сьомого класу К-ської гімназії й запропонували свої послуги. Їх прийняли з радістю, бо людей було мало, дали їм по винтовці. дали ремінний пас з набоями, й учні стреляли, вартували, носили крадькома з вокзалу кулеметні стрічки, спали й їли, як справжні козаки.
Гайдамаки бились чотири дні напружено й з запалом, а однієї ночі старшина, побачивши, що справа програна, звелів тихенько виступати з міста, вкупі з ними виступили й два учні сьомого класу». [9]
На початку 1920 р. у Чаплях відкрився тифозний барак: «Невидимою, але відчутливою хмарою скупчилась над селом пошесть та гнала до ненависного всім барака брички з жовтими тремтячими людьми» [9, с.95] Катеринославська газета «Український пролетар» від 14 березня 1920 р. повідомляла, що в с. Чаплі Любимівської волості Новомосковського повіту восени 1919 р. лютував сипний тиф: «Люди мерли без ліку». На основі цього факту В. Підмогильний створив блискучий зразок психологічної прози – оповідання «В епідемічному бараці», яке вперше з’явилось друком у катеринославському збірнику «Вир революції» (1921), а згодом вийшло в Німеччині.
Першими поціновувачами творчості письменника були катеринославці Петро Єфремов, Дмитро Яворницький, Валер’ян Поліщук, Трохим Романченко. Навесні 1919 р. у Катеринославі на чолі з професором Петром. Єфремовим (1883 – 1930, педагог, перекладач, літературознавець, млвлзнавець) почав виходити літературно-науковий і педагогічний збірник «Січ» (назва нагадувала про давню історію козацького краю і про бажання інтелігенції міста бачити його Січеславом). Перша книжка збірника «Січ» з оповіданнями В. Підмогильного «Гайдамака» і «Ваня» вийшли в «Українському видавництві» Січеслава. Восени того ж року з’явився другий випуск «Січі» з його оповіданням «Старець». 1920 р. в «Українському видавництві» під № 63 серії красного письменства вийшла перша книга В. Підмогильного “Твори. Т.1”, до якої увійшло дев’ять оповідань: «Старець», «Важке питання», «Ваня», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».
Олелько в бібліографічній замітці в «Українському пролетарі» (ч. 35/16 за 1920 р.) з приводу видання книги помітив, що «Валеріан Підмогильний має стиль і манеру». Грунтовною розвідкою «Поет чарів ночі» про творчість молодого письменника одізвався В. Юноша (П. Єфремов) на шпальтах збірнику “Вир революції” (1921): «В особі В. Підмогильного в нашій сучасній літературі з’явився дійсний поет-лірик, поет чарів ночі, молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем…»
Лише рік минув після виходу першої книжки, а у хроніці «Виру революції» повідомлювалося, що «письменник В. Підмогильний написав повісті «Остап Шаптала», а також скінчив переклад з французької мови романа Ан. Франса “Таїс”, написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл «Повстанці», а також написав оповідання «Комуніст» і «За день». Страшенні матеріальні труднощі, епідемії холери й сипного тифу, а він занурюється в історію життя куртизанки з античної Олександрії: перекладає роман А. Франса «Таїс» – один із загальновизнаних творів інтелектуальної європейської прози кінця ХІХ ст.
До проблеми «третьої революції» В. Підмогильний наблизився ще в «Повстанцях», які частково були надруковані в «Українському пролетарі» (1920), а в цілому разом з оповіданнями «Іван Босий» та «Проблема хліба» — за кордоном. В. Підмогильний – очевидець і учасник повстанського руху. У протоколі допиту слідчим НКВС від 27.ІІ. 1935 р. В. Підмогильний пояснював: «Я брав участь у петлюрівському русі 1918– 1919 років… Був Діловодом українського клубу в Катеринославі… У січні 1919 року відступив з петлюрівською армією, але повернувся після того, як ці петлюрівські частини були розбиті григор’ївцями…» [13, с. 350 – 351] Герої-повстанці були йому близькі. Він розумів селянську душу й тому, перевтілюючись у вартового Олексу Стельмаха, волав: «Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле… Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле, твої пута» [8]
У циклі новел про голод – «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Син» (1923), В. Підмогильний досліджував градації падіння та духовного піднесення. Людина, що кожною клітиною свого існування не відчула голод, мабуть, не змогла б створити такі досконалі психологічні портрети: Грицька Васюренка («Син»), студента-філософа» («Проблема хліба»). Ймовірно, що В. Підмогильний, так само, як його Тимергей, бредучи Проспектом, знайомими вулицями та провулками Катеринослава, гамуючи голод, повторював: «Cogіto, ergo sum» («Я мислю. Отже існую… (лат.)» [9, с. 116]. Проблеми «Кант і борщ», «Ніцше й ковбаса» вирішувалися в зголоднілому місті.
Повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925) продовжувала повстанський цикл. Автор знову звертався до проблеми взаємин села і міста: одним з перших у пореволюційній українській літературі відтворив національну трагедію, коли, маніфестуючи волю усім, легко жертвували особистістю. У спустошеному місті на бульварі, «що поширився й вишкірив з-під землі потворні високі пеньки» серед мерців і руїни відбувалися драматичні історії героїв повісті з середовища колишніх інтелігентів, що поступово переймалися лише проблемами виживання.
Мовчазною фортецею височив у центрі міста готель «Асторія»: «… золотими візерунками на червоних мурах, постійний штаб усім переможцям над містом, і тепер виконував свою звиклу роль. Його кімнати байдуже приймали нову владу, його льох бачив усяких в’язнів, а прапор на даховому шпилі покірно зміняв свої кольори. Тепер він був чорний, пишно хвилюючи на вітрі темрявні бганки із золотими літерами: «Живи, анархізме!» [9]
Смерть як один із провідних екзистенційних символів набуває у В. Підмогильного у «Третій революції» все більшої тілесності та документальності: вона на кожному кроці, до неї звикають, людське життя втрачає сенс; вона у кожному рядку дихає зі шпальт газет («Шлях до волі»), об’яв, розпоряджень, наказів, тексти яких майже без змін увійшли до сюжету. Слушним було б процитувати деякі фрагменти з Наказу Ч. І. коменданта міста Щуся: «Параграф 1. Цього числа я почав виконувати обов’язки коменданта міста і його околиць. Параграф 2. Наказую всім особам, що не належать до війська революційних повстанців (махновців) України. Негайно протягом цього дня здати до комендатури всі ґатунки вогневої та холодної зброї. Хто не здасть, буде застрелений на місці.» Параграф 3. Наказую не переховувати старшин і козаків денікінської армії. Хто переховуватиме. Буде застрелений на місці разом з денікінцем. Параграф 4. Наказую міській управі обкласти місто контрибуцією 500 000 карбованців на потреби війська революційних повстанців (махновців) України, протягом 24 години склавши спис ви платників і подавши його мені. Попереджаю, що всіх. Хто не сплатить за списом контрибуції, покараю шомполами й розстріляю без суду». [9]
«Суворий аналітик доби», проживаючи разом із своїми героями, (переважно це учні-реалісти, гімназисти, дрібні службовці), весь абсурд доби, констатує, що «на базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника – людського шлунка». [9] Головні персонажі оповідання Ксана й Колька пішли на катеринославський базар (Озерка?) обміняти сукню на їжу. Сьогодні «економічні» розмірковування з цього приводу можуть вважатися теж документами доби: «10 фунтів житнього борошна за шовкову сукню – це добре, навіть дуже. 10 фунтів борошна — це 13 фунтів хліба, тобто одній людині мінімум на 13 день, чи 13 душам на 1 день, чи інша комбінація з обрахунку 1 душа на фунт хліба, а не навпаки». [9] В абсолютно реальному контексті герої В. Підмогильного щоразу стоять перед екзистенційним вибором…
Блискучим продовженням «малої» прози В. Підмогильного є його інтелектуальні романи «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви» (1934), які остаточно переконали сучасних критиків у тому, що «письменник цікавиться не людством, а людиною» [15, с. 45].
Поет Вигорський з роману «Місто» від імені автора промовляв: «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, — на гостроту зору.» [9] Звісно, що мовилось про долю справжніх письменників.
«Невеличкою драмою» письменник, за словами В. Мельника, «чуттям художника вловлював отруйні метастази, що громадилися в суспільному організмі, і намагався застерегти від них вразливі душі людей». [6, с. 243]. Дніпропетровськ епізодично ввійшов у цей роман В. Підмогильного. Молодий інженер Дмитро Стайничий, повністю зраціоналізований, умовляє головну героїню Марту Висоцьку, для якої її кохання над усе, побратись і виїхати з нею до Дніпропетровська, де «він вирішив спеціалізуватись тим часом на ливарному майстерстві” і що «йому трапляється взяти дві кімнати неподалік заводу, на лінії трамваю і в досить пристойному будинкові» [9, с. 610]. Дмитро виголосив монолог щодо сучасного шлюбу: «Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне і перегорить. Димок собі піде та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! … Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, заґавишся, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи..» [9, с. 608] Отже, скільки «важких питань» намагався розв’язати письменник .
«Невеличкі драми» зіткнення особистості та суспільства відбувались навколо нього. 1929 р. у справі СВУ було заарештовано сотні людей, яких звинувачували в «буржуазному націоналізмі», серед них були дніпропетровці Петро Єфремов, Любов Біднова (Л. Жигмайло, р.н. 1882, Одеса – педагог, активістка “Просвіти”, публіцист, редактор), Василь Чапленко (1900 – 1990, український письменник, літературознавець, мовознавець) та інші. Заступник прокурора УРСР Л. Ахматов, який вів процес СВУ як державний обвинувач, виступаючи на шпальтах “Червоного шляху”, ще до винесення вироку, паплюжив арештованих літераторів і говорив, що вони ніби «хотіли притягти до СВУ таких письменників, як Косинку, Осьмачку, Плужника, Антоненко-Давидовича і Підмогильного.» [1, с. 152]. Всі вони належали до так званої «попутницької» літературної організації «Ланка» (потім Марс» — Майстерня Революційного Слова) і були заарештовані пізніше…
Невдовзі В. Підмогильний дізнався, що від хвороби у Дніпропетровську помер добрий його знайомий, поет Трохим Романченко, якому він так і не зміг допомогти видати збірник поезій «Корали».
Ортодоксальна критика вважала творчість В. Підмогильного «далекою й чужою революційній дійсності.» [ ] У Києві його вивели з редколегії журналу «Життя й революція». Він переїхав до Харкова, сподіваючись, що видасть там окремо «Невеличку драму», але дозволу не одержав. Підмогильний повністю зосередився на перекладацтві, його переклади ніколи не були випадковими. Вони відбивали його настрої, стан душі. Роздуми французького філософа К. Гельвеція викликали в читачеві багато асоціацій: «Раб до громадського майна так само байдужий, як вільний громадянин чуйний до слави своєї нації”. “Що таке самовладство? Зародок лиха, який потрапивши в лоно держави, розвивається в ньому, щоб уродити злидні й спустошення”. “Найстрашніший ворог громадського добра то не заколот і не бунт, а деспотизм. Він змінює характер народу, і завжди на гірше.» [3. с. 123 – 125].
В останньому творі В. Підмогильного «Повість без назви» (1934) історія журналіста Андрія Городовського починалась у вагоні поїзда Дніпропетровськ — Київ: За склом у сяйві захмареного місяця нескінченно і темно розгортався рівний степ за чорними хвилями чагарів і дерев, посаджених понад залізницею. Час од часу цей неосяжний краєвид землі починав миготіти під ліхтарями полустанків, що швидкий поїзд поминав, не спиняючись, і зовсім зникав за будівлями там, де належалась зупинка» [9, с. 246 – 247].
Повість залишилась без назви і без кінця. Рукопис твору зберігався у спецархіві під забороною понад п’ятдесят років. Вона, за словами Валерія Шевчука, є «одним із найблискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури» [12, с. 77]. В. Підмогильний у повісті розвиває основну філософську тезу попередніх творів, а саме про високе й низьке в людині «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола…» (Талмуд. Трактат Авот) [9, с. 308].
Письменник раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю відчув абсурд, який оточував людину, беззахисну проти свого уряду. Валерян Підмогильний — дух нації, її інтелект, приречений був цим урядом до страти. 3 листопада 1937 р. його розстріляли на Соловках, до 20-ої річниці Жовтня.
Останньою катеринославською реалією В. Підмогильного є «Уривок якогось художнього твору», безсумнівно автобіографічного: «Очевидно є люди, що можуть згадувати своє життя, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений в подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу…» [14].
Якщо в Парижі є Бальзак, у Дніпропетровську – Підмогильний. Найвідоміший у світі пам’ятник Бальзаку створив геніяльний Роден. Бальзак і Роден – національна гордість Франції.
У місті Дніпропетровську немає жодного пам’ятника, жодної меморіальної дошки або пам’ятного знаку В. Підмогильному. Історію щодо увічнення пам’яті всесвітньовідомого земляка не будемо викладати в рамках статті. Адже зазначимо, з кожним роком Місто «малої прози» В. Підмогильного втрачає свого автора. Втрачає як культову ознаку модерної доби першої третини ХХ ст. разом із старими зруйнованими кам’яницями з червоної цегли, «італійськими» двориками, брамами, шпилями, неоготичними прорізями вікон, вітражами, елементами неоукраїнського бароко, столітніми акаціями, вербами, спогадами.
Таким чином, поки існують текст і контекст, саме ця тема лишається відкритою й актуальною для дослідників, інтерпретаторів…

Автор статті: І.В. Мазуренко, с.н.с. відділу музею «Літературне Придніпров’я»

Бібліографічні посилання:

  1. Ахматов Л. За радянську літературу // Червоний шлях. – 1930. — № 4.
  2. Білоцерковець Н. Сартр і наша сучасність // У кн.: Сартр Ж. П. Нудота. Мур. Слова. – К., 1993.
  3. Гельвецій К. Про людину, її розумові здібності та її виховання. – Х., 1932.
  4. Каргопольцев. Путеводитель по Дніпру и его порогам. – Катеринослав, 1888.
  5. Колесник П. Валеріан Підмогильний . – Х., 1931.
  6. Мельник В. Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози ХХ ст. – К., 1994.
  7. Музичка А. Творча метода Валеріяна Підмогильного // Червоний шлях. – 1930. – № 10.
  8. Підмогильний В. Повстанці й інші оповідання. – Прага; Берлін, 1923.
  9. Підмогильний В. Оповідання. Повісті. Романи. – К., 1991.
  10. Рильський М. Лебідь А. За 25 літ. – Харків, 1926.
  11. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1982. – Т. 35.
  12. Шевчук В. Полинова зоря Валер’яна Підмогильного // Українська мова і література в школі. – 1991. – № 2.
  13. Центральний архів ВЧК-ОГПУ-НКВД СРСР. – Слідча справа 3 1255: У 12 т. – Т. 4.
  14. ЦДАМЛМ України. – Ф. 107, оп. 1. – Од. зб. 5.

Hosting Ukraine Creative Commons