Днепропетровский национальный исторический музей

Поезія та проза речей

ПЕРЕЛІК ЕКСПОНАТІВ

  1. Самовар.
  2. Шлафрок.
  3. Потир.
  4. Віяло.
  5. Рукавичка.
  6. Тальма.
  7. Шаль.
  8. Свічник.

В залі звучить музика.

Музейний співробітник:

В начале сотворил Бог небо и землю.
Земля же была безводна и пуста,
И тьма над бездной;
И сказал Бог: да будет свет.
И стал свет.
И увидел Бог, что это хорошо,
И создал Бог твердь и назвал Бог
твердь небом.
И увидел Бог, что это хорошо.
И создал Бог два светила великие…
И сотворил Бог рыб…
И создал Бог зверей земных…
И сотворил Бог человека,
И увидел Бог, что это хорошо.

Таким було створення всесвіту. Коли в ньому з’явилася людина, вона теж почала створювати, тепер вже свій, маленький світ. Вона створювала житло, одяг, зброю, посуд… З часом вона досягла у цьому все більшої досконалості. Людина пишалася своїми творіннями. Вона бачила себе подібною тому єдиному творцю, що створив великий світ. Ця гордість знайшла свій вираз в поезії. Оспівуючи свої творіння, людина  кожчого разу по-новому вирішувала вічну загадку – загадку творіння.
Велике значення для людини завжди мало вогнище – осередок тепла, навколо якого збиралася сім’я, рід. Втративши первісне вогнище, людина довго шукала еквівалент цьому теплу і звичайно, знайшла. Самовар… саме він став (принаймні у слов’ян) символом осередку, сімейного тепла, в затишку якого стихали усі життєві бурі . Назва власне російська – «сам варить», хоча існує думка, що джерелом російської назви послужило тюрське слово «sanabar». Взагалі ідея ємностей, що самі нагріваються, була реалізована ще в глибокій давнині: в античній Греції, в Китаї, в Ірані. Але саме в Росії у ХVIII ст. вперше з’єднали, раніше з’ємні, жаровню й посудину з водою. Труба проходить крізь увесь самовар зсередини і розширюється внизу, в нижній частині використовується як пальник. Її називають кувшином. З’явився самовар спочатку (і це, можливо, зруйнує наші загальні стереотипи) в дворянському середовищі разом зі звичаєм пити чай. У дворян ритуал чаювання був орієнтований на англійський зразок – чай пили не більше двох разів в день, сервірували на окремі столики. Розливала, чай гостям хазяйка дому або старша донька.
Форма самовару залежала від смаків часу і бажань замовника. Були витівні самовари в формі пасхального яйця або півня, самовари-вази, самовари-циліндри. Був час, коли самовари продавали на вагу, так їх було багато. Важко згадати, якому ще творінню рук людських було присвячено стільки віршів:

Семейный наш алтарь,
Ковчег домашних благ.
Император белых чашек, чайников архимандрит.
Николай Заболоцкий

По традиции, как встарь
Вплавь и волоком
Привезли царь-самовар
Как  царь-колокол
Владимир Высоцкий

Отрада сердца, Бог трактира,
Душа студенческого пира.
Страшно жить без самовара,
Жизнь пустая беспредельно,
Мир колышется бесцельно,
На душе тоска и мара.
Оставляю без сознанья
Бред любви и книжный ворох,
Слыша скатерти шуршанье,
Самовара воркованье,
Чаю всыпанного шорох.

Давид Самойлов

В купецькому та міщанському середовищі було прийнято тримати самовар  напоготові увесь день. А приймали гостей біля самовару, авжеж не у фраку і не в парадному мундирі, а, наприклад, у такому «парадному негліже» (демонстрирується шлафрок). Перед вами шлафрок – просторий домашній одяг, в якому було дозволено приймати гостей. Дозволялося це тільки чоловікам. Якість тканини і прикраси повинні були відповідати уявленню про нарядний одяг. Звичай приймати гостей у «нарядному негліже» з’явився в Росії у ХVІІІ ст. разом з французською модою після реформ Петра І. За кроєм і призначенням різниці між халатом та шлафроком не було.

Жизнь наша в старости — изношенний халат:
И совестно носить его и жаль оставить.
Мы с ним сжились давно, как с братом брат,
Нельзя нас починить и заново исправить.
Как МЫ состарились, состарился и он;
В лохмотьях наша жизнь, и он в лохмотьях тоже,
Чернилами он весь расписан, окроплен,
Но эти пятна нам узоров всех дороже.
Еще люблю подчас жизнь старую свою,
С ее ущербами и грустними поворотом
И как боец свой плащ,прострелений в бою,
Я холю свой халат с любовью и почётом.

Вяземский

Жінки в XIX ст. носили шлафрок або халат тільки до обіду, займаючись господарськими справами. Але у селі, відмовившись від світських манер, не перевдягались протягом дня. І протягом дня не один раз чаювали.
(Беручи в руки чашку) Елементарніший предмет – чашка… Чаша… Але як змінюється тема зі зникненням однієї букви. Чаша – це вже зовсім інша тема для розмови. Один з самих загадкових символів людства – чаша Грааля. Іосіф Арімафейський, один з найближчих учнів Христа, зберіг чашу таємної вечері, і коли римський легіонер проткнув списом бік розіп’ятого Христа, зібрав в неї кров, що витекла. Незабаром Іосіфа бросили в темницю й замурували його там, залишивши на голодну смерть. Але перед в’язнем  з’явився Христос, що передав йому священну чашу, яка підтримувала сили та здоров’я Іосіфа, доки він не вийшов на свободу.
Саме ця священна чаша Грааля є прототипом ось такого церковного потира. У формі потира втілена церковна символіка. Коло чаші та коло основи символізують незлитну й неподільну единість людської і божественної природи Іісуса Христа.

Древнюю чашу нашел он у шумного синего моря
В древней могиле, на диком песчаном прибрежье
Долго трудился он; долго слагал воєдино
То, что гробница хранила 3 тысячи лет, как святыню
И прочитал он на чаше
Древнюю повесть безмолвннх могил й гробниц.

Н. Гумилев

Що стосується чашки, то, на жаль, сказати про неї можна небагато. Очевидно, поява чашки (не чаші, не чари, а саме чашки, у нашому розумінні цього слова) пов’язана з чаєм і порцеляною. В Китаї чаювання було морально-релігійною дією і мало неодмінні вимоги побуту і ритуалу. Багатовікові спроби знайти гідний посуд для чайної церемонії й привели китайців до відкриття порцеляни та порцелянової чашки. Романс, який ми почуємо, допоможе нам продовжити тему.
(Виконується романс, в якому згадується віяло).
Людина користувалася віялом здавна. Як розповідає легенда, наша праматір Єва, спробувавши заборонений плід і почуваючи себе роздягненою, відламала гілку і збентеженно обмахувала себе нею під уважним поглядом здивованого Адама. Дійсно, у доісторичні часи в якості віяла використовавали гілку дерева, широкий лист, пучок пір’я. Найбільш старовинною формою віяла були опахала закріплені на довгій палиці, плоскі екрани з різних матеріалів. Віяло, що складається, було завезено до Європи з Китаю в ХVІ ст. і тоді ж воно з’явилося в Росії, але постійно увійшло в побут після петровських змін. Під час царювання Катерини ІІ воно стає невід’ємною частиною парадного та вечірнього туалетів. Віяло використовується вже не стільки для навівання прохолоди, скільки стає знаряддям вишуканого кокетства. Воно було незамінним при таємних діалогах закоханих. Було винайдено спеціальну багату мову віяла. Вона називалась «маханням». З часом цей термін став синонімом залицяння. Ті, хто володіли цією мовою, мали спілкуватися без слів. Елементами цієї мови були положення віяла в руці, і сторона, якою його було повернуто до візаві, і кількість відкритих пір’їн і пластин. Поезія, в якій згадується цей експонат (тримаючи в руках демонструє віяло), сама є в якійсь мірі експонатом. Цього вірша було створено за радянських часів і він є яскравим відбитком своєї епохи:

Я в школе получала тройки
И провалилась в институт
«У нас гремят большие стройки,–
сказали мне, – они вас ждут.–
Вас ждут колхозы и заводы,
Вас ждут тоннели и мосты,
Вас ждут державные заводы
И ждут великие труды,
Пути, богатые свершеньями
И покорение тайги».
А мне хотелось… веер с перьями
И две брильянтовых серьги.
Чтоб никого не замечая,
Кивнуть небрежно всем подряд
И зябко поводить плечами
В ответ на пепелящий взгляд
…Влюбленным графом забавляться
И письма рвать напополам,
И благодарно улыбаться Венецианским зеркалам.
Закрыть глаза… уснуть, проснуться
И… навсегда остаться там.

Е. Горбовская

Оскільки світське проведення часу було важливою частиною життя, виникала навіть спеціальна індустрія речей, що призначені для світу. Рукавички – білосніжні, з тоненької лайки, часто прикрашені тисненням, оборочками та перламутровими, а то й коштовними, ґудзиками, вони повинні були щільно обтягувати руку і бути бездоганно свіжими (демонструючи). Звичайно, до кожного балу купували нові рукавички – рукавичні фабриканти процвітали.
Рукавички були відомі вже в Давньому Єгипті. Можливо, най-давніші були знайдені в гробниці фараона Тутанхамона, що помер у 1350 р. до н.е. Про значення рукавичок в етикеті вже в давнину можна здогадатись по відомому випадку, коли давньоперсидський цар Кір наказав катувати своїх родичів лише за те, що вони насмілилися прийти до нього з голими руками, не надівши, як це було прийнято, рукавичок.
Дуже цікаво користувалися рукавичками римляни: вони надягали їх під час вживання їжи, оскільки виделки їм були не знайомі. Широке розповсюдження рукавички отримали лише у XVI ст. завдяки появі нових методів дублення шкіри, але у середньовіччі рукавичкики робили не тільки зі шкіри. Робили, наприклад, із залізних кілець, вони були частиною військового обладунку, як ось ця (демонструючи). Рукавичка була найважливішим елементом лицарського етикету. Її кидали до ніг, і це означало виклик. Нею били по обличчю – така ганьба змивалася лише кров’ю. З часом рукавичний церемоніал ускладнювався. Іспанські гранди рукавичок не надягали, тримали їх у руках, в рукавичках не можна було залишатися в присутності папи та короля, в церкві й на похованні, під час траура і урочистостей. Разом з появою в’язаних панчох у ХVІ ст. приходить мода й на в’язані рукавички, однак шкіряні досі вважаються більш елегантними. З часом рукавички припинили прикрашати коштовним камінням, але почали ароматизувати парфу-мами. Після припинили ароматизувати, але стали підкреслювати гарний крій й якісний матеріал. Рукавичці присвячували романтичні вірші видатні поети:

Раз, два, три… Сегодня праздник, детка,
Хочешь, одарю тебя перчаткой редкой.
Но моя перчатка, знаешь – другим не пара
Ты другой такой не купишь, не получишь даром.
Из тумана, вышитого  по горной палатке
Солнечными ножницами я  выкроил перчатки.
У луны взял ниток, чудесного шёлку,
Золотую у ручья одолжил иголку.
Из бассейна брызнул водой лепестковой,
И перчатки милой в подарок готовы.
Только пуговки, пуговки, где же?
Всю вселенную обшарил я до морских побережий,
Опускался я до морского ила,
Нет достойних пуговок для перчатки милой.
Даже ракушки в море не похожи.
И опять запускал я в беспомощной дрожи.
Для чего работал я, скажите, на милость.
Вдруг чета блестящих слез из глаз покатилась
Для твоих перчаток ведь послужить им лестно.
Обернулись пуговками, нашли своё место.
Нынче праздник, милая, клянусь иль не веришь?
Ти перчатку новую в подарок примеришь.

О. Мандельштам

Незмінним пунктом програми званого вечора завжди була музика, що супроводжує весь вечір.
(Виконується романс «Отвори потихоньку калитку»)
Оскількі в романсі згадувалася накидка, декілька слів про неї, тим більше, що в колекції музею є така (показуючи на тальму). Ця накидка називається тальма. Цікаво, що тальма в першій половині XIX ст.– чоловічий плащ, а в другій половині століття – ось така дамська безрукавна накидка з мережив. Накидка ця отримала назву за ім’ям свого творця – французського актора Франсуа Тальма. Тальма мав вплив на побутовий костюм не менш сильний, ніж на театральний, оскільки мода перших років XIX ст. знаходилася під дією античності, а вона інтерпретувалась саме в театрі. Саме антична хламіда Давньої Греції стала прототипом сучасної накидки, хоч ближче, ніж давньогрецький плащ-хламида, до накидки був давньоримський – пенула:  за кроєм – коло чи напівколо з отвором для голови. Був ще один вид накидки – імператорська. З’явився він у Візантії і називався мантія. Носили мантію тільки імператори і знатні люди. До речі, контроль за відповідністю одягу положенню людини в суспільстві був дуже серйозний. Особливо багато наказів проти носіння одягу не по чину було видано в середьньовіччі, причому з різних мотивів. На церковному соборі в Монпельє (кінець ХІІ ст.) забороняли носити вузькі, прилеглі до фігури, сукні під страхом відлучення від церкви. Філіп Красивий в ХІІІ ст. видає закон проти пишноти нарядів (звичайно своїх вассалів, а не власних). Але городяни не виконували наказ короля, погоджуючись платити штрафи. Французькі монахи в сер. ХV ст. домоглися дозволу папи Євгена IV не відпускати гріхи жінкам, що носили шлейфи. В 1514 р. в Венеції була створена спеціальна служба нагляду за «правильністю» костюму городян. У порушників «правильності» сукня віднімалась, але справа могла дійти й до позбавлення життя.
Античним мотивам в моді ми зобов’язані не тільки відродженню накидки-пелерини, але й шалі. Спочатку, наприкінці ХVІІІ ст., шалі були тільки східного походження і вивозились з англійських колоній в Індії. Багато шалей потрапило у Францію після єгипетських походів Наполеона. Шалі російської роботи заявились вже на початку XIX ст. Російські шалі мали одну важливу особливість: на відміну від більшості привізних вони були двобічними, тобто не мали виворіту і їх можна було носити на обидва боки (демонструючи) . Ще нагадаю, що мода на шалі була, тісно пов’язана з античними мотивами в моді, коли туніки з легких напівпрозорих тканин були єдиним одягом європейських красунь, що уподіблювали себе до античних статуй. Сучасники свідчать про багато жертв застудних захворювань від бездумного дотримання моди. Так загинула відома красуня олександрівського часу Тюрякіна. Наступ суворих російських холодів не згасив бажання дам слідкувати моді. Вони продовжували кутатися в шовк, а іноді й газові шалі і шарфи. А. І. Герцен писав: «Париж, з бездушністю хірурга, ціле сторіччя під тортурами російського морозу, вбирає наших дам, як мурмурові статуї, в газ і  бонди, тому наші барині гинуть тисячами, як мухи восени; а спостережливий Париж по кількості передчасних могил визначає кількість першокласних дуреп в Росії».
Що й казати, життєдайне тепло завжди мало велике значення для людського життя. Отже ми нашу сьогоднішню розмову почали зі щедрого сімейного, самоварного тепла. Але є й інший символ тепла, світла  (піднімаючи свічник зі свічкою).

Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
На озаренный потолок
Ложились тени
Скрещенья рук, скрещенья ног,
Судьбы скрещенье.
И падали два башмачка
Со стуком на пол
И воск слезами с ночника
На платье капал.
И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
На свечку дуло из угла,
И жар соблазна
Вздымал как ангел два крыла
Крестообразно.
Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Б. Пастернак

Свічка є також символом світла, але вже зовсім іншого, хрупкого світла людської близкості, розуміння, ніжності. 3’явилися свічки не дуже давно, приблизно дві тисячі років тому. Спочатку з’явились свічки з воску. Ними освітлювали лише храми при богослужіннях. Робили воскові свічки в спеціальних майстернях і коштували вони не дешево. На початку XIX ст. в Москві ходив анекдот про великих багатіїв Кунцевих, дім яких ніколи не був освітлений. І навіть коли подружжя виходило зустрічати гостя, побачивши одне одного в протилежних дверях, вони поспішали задути свічку, тому часто залишались цілковито в темряві.
Свічки з сала широке використання отримали з XII ст. Це було пов’язане з дешевим і примітивним засобом їх виготовлення. Гніт обмакували в розтоплене сало, виймали і давали салу, що його насичило, застигнути. Так робили до тих пір, доки свічка не одержувала потрібну товщину. Легко собі уявити як негарно виглядали такі свічки. В XIX ст. з сала навчилися виділяти більш тверду частину – стеарін. Стеарінові свічки залишалися твердими навіть влітку, не бруднили рук й дуже добре горіли. Не дивно, що їх зустріли з захопленням і вони витіснили усі інші свічки. Романтична історія, що трапилася з другом О. С. Пушкіна, симпатичним гвардійським офіцером-ізмайловцем, пов’язана зі свічкою. За маленький восковий недогарок, перед яким актриса Асєн-кова вчила свою найкращу роль, він заплатив її покоївці шаленну ціну і прикрасив його золотим футляром.
Свічники робили з самих різноманітних матеріалів, а різнома-нітність орнаментальних мотивів насправді безкінечна, але ми хочемо представити вашій увазі чудові свічники, які нагадують мереживо. Виготовлені вони в уральському м. Каслі з чавуну, здається такого непридатного для виробів мистецтва металу. Але людська майстерність, як ми бачимо, здатна робити чудеса.
Наш сьогоднішній вечір підходить до кінця, незабаром догорять свічки, але вони запаляться знов, під час нашої наступної зустрічі.

Література:

  1. Нерсесов Я. Н. Я познаю мир: детская энциклопедия: История моды. М, 1998.
  2. Хороший тон. — М.: Рипол, 1991.
  3. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. – СПб, 1901.

Автор: Івлева С.В. — с.н.с. ДІМ

Джерело: Музей і відвідувач: методичні розробки, сценарії, концепції. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. — 148 с.


Hosting Ukraine Creative Commons