Днепропетровский национальный исторический музей

До історії музейної справи на Придніпров’ї

Історія музейної справи і музеєзнавства — галузь досить розвинена. Існують узагальнюючі і конкретні історико-музейні праці, в яких розкривається актуальність і необхідність реконструкції історії як окремих музеїв, так і музейної справу в цілому1. Це дозволяє, не зосереджуючись на теоретичному обгрунтуванні, перейти до викладення конкретних проблем вивчення історії музейної справи в нашому краї.
Перш за все, зазначимо, що хоч історія окремих музеїв регіону, головним чином Дніпропетровського історичного, висвітлювалась в спеціальних статтях2, путівниках3 і вищезазначених узагальнюючих історико-музеєзнавчих працях, цілісної картини історії та стану розвитку музейної справи і музеєзнавства в Катеринославській губернії і Дніпропетровській області не існує. Навіть дослідження, присвячені історії Дніпропетровського історичного музею, не позбавлені лакун, окремих помилок, відрізняються слабкістю розвідок музеєзнавчого характеру. Тобто з однієї праці до іншої кочують, за незначним виключенням, одні і ті ж факти й прізвища.
— В існуючій літературі дуже фрагментарно висвітлені такі питання, як: передумови виникнення музею на Катеринославщині в середині XIX ст., розвиток колекціонування в краї в цей і наступні часи; формування й склад первісної колекції музею; персонали, пов’язані з його становленням і подальшим існуванням у 1850—1900 рр. та інш. Безумовно, для розкриття цих питань потрібні нові джерела, копітка пошукова робота в архівах Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Києва, Сімферополя, Москви, Санкт-Петербурга. Нова інформація може бути вилучена з архівних справ губернського земства, департаменту народної освіти, учбових закладів Катеринослава, особистих архівів, в яких зберігаються листи, спогади різних осіб, що мали певне відношення до історії нашого краю.
Наприклад, відомо, що в колекції ДІМу є деякі древності походженням з Керчі, їх легенда невідома. З’ясувати історію їх надходження до музею допомагають, поряд з іншими джерелами, цікаві і дуже змістовні листи відомого сходознавця, нумізмата, археолога, журналіста Павла Степановича Савельєва, які зберігаються у Пушкінському домі і частково надруковані4. В одному з листів 1856 р. до свого друга і колеги Василя Васильовича Григор’єва Савельев розповідає про вивіз під час Кримської війни до Катеринослава скарбів Керченського археологічного музею, які він особисто повинен був прийняти й упорядкувати. П. С. Савельєв повідомляє, що реліквії часів Боспорського царства були розміщені в спеціальному приміщенні, де він сам мешкав. Але й тут, у Катеринославі, з ними трапилася біда: пожежа, яка охопила протягом 20 хвилин увесь квартал міста, знищила майже всю колекцію. Лише решту речей вдалося врятувати5. Можливо, саме ці експонати і увійшли до колекції існувавшого вже тоді Катеринославського музеуму древностей.
В усіх працях з історії ДІМу згадується багата і різноманітна за характером зібраних в ній речей колекція О. М. Поля, але майже ні в одній з них6 не зазначається, що у 1888 р. О. М. Поль на базі своєї колекції відкрив у Катеринославі власний археологічно-історичний музей, який був розташований у чотирьох великих кімнатах і складався з таких розділів: 1) кам’яна доба; 2) бронзова доба; 3) залізна доба (скіфський і древньоруський періоди); 4) козацько-запорозький період; 5) автогравюри та портрети найбільш видатних діячів Новоросії; 6) загальний відділ, в якому були зібрані речі, що не належали ні до одного з попередніх відділів. При музеї працював спеціальний консерватор-археолог, який давав пояснення публіці, тобто вів екскурсії7. Таким чином, у Катеринославі в 80-ті рр. XIX ст. існувало два музеї: один при місцевій гімназії, другий — власний музей Поля.
Вражає і тон факт, що навіть таке надзвичайно інформативне, відоме і доступне джерело, як епістолярна спадщина Д. І. Яворницького, і з фондів ДІМу, і з інших архівосховищ, не використана повною мірою дослідниками, які займалися питаннями історії музейної справи в Україні й нашому краї. Сьогодні, коли існує каталог листів академіка Д. Яворницького з досконалим науково-довідковим апаратом8, значно полегшується і прискорюється процес пошуку необхідних джерел, які мають непересічну інформацію про розвиток музейної справи і музеєзнавства в нашому краї, епіцентром якого з 1900-х до 1940 рр. був, безперечно, Д. Яворницький. За допомогою каталогу й самих листів, які зберігаються в ДІМі, є можливість окреслити коло тих осіб — діячів культури, науки, громадського життя, урядовців, меценатів, колекціонерів, — які мали безпосереднє відношення до історії музейної справи як в нашому краї, так і в Україні; визначити більш вірогідно етапи розвитку музеїв; з’ясувати деякі моменти по формуванню їх музейних збірок та інші.
Поза увагою дослідників історії музейної справи дореволюційного періоду (до 1917 р.) залишилась значна мережа так званих районних музеїв, які засновувались земством на базі освітніх закладів. Дані про ці музеї містяться у доповідях-звітах губернським земським зборам9. У звіті за 1915 р. повідомлялось, наприклад, що по постанові земських зборів 1913 р. мережа земських районних музеїв була визначена приблизно по одному музею на 15—20 початкових шкіл губернії, тобто щорічно повинно було створюватись по 16 музеїв (по 2 на кожний повіт). У першому півріччі 1914 р., до початку світової війни, було відкрито 12 музеїв у 6-ти повітах, крім Бахмутського та Слов’яносербського. Ці музеї за своїм призначенням повинні були виконувати функції на-вчально-виховних закладів для початкових шкіл. Проте вони повною мірою служили й потребам позашкільної освіти й виховання як для дітей, так і їх батьків. Особливо це виявилось в роки війни, коли мешканці сіл, діти й дорослі, йшли до музеїв., щоб обговорити поточні події, почути пояснення музейних працівників про те, що точилося в світі. Відкриті музеї були щоденно, крім понеділка, по 5—6 годин. Як вважали земські чиновники, музеї сприяли навіть зменшенню пияцтва серед населення, підвищували культурний рівень місцевих жителів.
У 1914—1915 рр. кількість відвідувачів музеїв складала: у Олександрівському повіті — 3592 чол., Пологовському — 3383, Софіївському — 1683, Саксаганському — 2662, Нікопольському — 3923, Сурсько-Михайлівському — 2612, Новомосковському — 1742, Петриківському — 1973, Петропавлівському — 4325, Лозовському — 3538, М.-Янисольському — 1820, Маріупольському — 2571.
До 1913 р. на один музей губернським земством виділялось 100 крб. У 1913 р. було прийняте рішення про виділення по 1170 крб. на один музей, а 1915 р. асигнування були збільшені ще на 500 крб. Цих грошей вистачало на утримання музею й його штату, який складався з директора і охоронця, котрим обов’язково надавалися квартири при музеї. 500 крб. до бюджету музеїв було додано для придбання необхідних технічних засобів: чарівного ліхтаря, кінематографа, метеорологічних приладів, а також книжок з історії, географії, інших наук.
Виходячи з даних цього звіту, у 1917 р. в губернії повінню було діяти близько 30—40 музеїв. Але цей процес музеєтворення обірвався революційними подіями й поновився лише в другій половині 20-х років, коли повсюдно почали створюватись історико-революційні музеї.
З тих же матеріалів про діяльність земств відомий і факт існування в Катеринославській губернії на початку XX ст. музею сільськогосподарських наочних приладь10. Такі музеї поряд з природничо-історичними відігравали певну роль по розповсюдженню сільськогосподарських і природничих знань серед сільського населення. Але. щоб відтворити історію його діяльності, потрібен подальший пошук додаткових джерел.
Чимало «білих плям» в історії музейної справи і періоду після 1917 р. Що, наприклад, нам відомо про Музей революції, який проіснував у центрі Дніпропетровська з середини 20-х років по Велику Вітчизняну війну, й залишки експонатів якого потрапили потім до ДІМу? Або які події точилися в ДІМі в 1930-ті роки, коли музей з боку офіційної влади розглядався як «націоналістичне контрреволюційне кубло», а Д. Яворницький був знятий з посади директора? Історія музею Цього часу тільки-но напіввідкриває’ться, завдяки тим документам, копії яких у 1993 р. передані ДІМу з архіву місцевого відділу Служби безпеки. Але й ці матеріали висвітлюють лише один бік подій, і треба ще багато попрацювати, знайти чимало свідоцтв, щоб реконструювати вірогідну картину того суперечливого часу, не говорячи вже про суто музеєзнавчі розвідки.
Найтрагічнішою й досі не з’ясованою є доля музеїв області під час Великої Вітчизняної війни. Знищення музейної облікової документації не дає можливості навіть поновити каталог втрачених музейних предметів, щоб розгорнути їх пошук і повернення. Можливо, дослідження документів німецьких архівів відомства Розенберга, копії яких зберігаються в архіві органів влади й громадських організацій в Києві, допоможуть якимось чином зрушити цю справу з мертвої точки.
Проте, справа, мабуть, не тільки в тому, щоб залучити нову інформацію, але й в тому, щоб вся її сукупність запрацювала на вирішення як краєзнавчих історико-культурних проблем, так і власно музеєзнавчих. Це набуває особливої актуальності на даному етапі, коли, незважаючи на сталі консервативні тенденції, мало-помалу ми втягуємося в процес формування та осмислення принципово іншої концепції «Музею». Хоч останнє може бути віднесене до, так би мовити, програми «максимум», вже сьогодні є нагальна потреба окреслити й впровадити заходи, які певною мірою будуть сприяти її реалізації, а саме:

  1. проведення глибокого історіографічного аналізу існуючої літератури і складання бібліографічного покажчика з історії музейної справи в нашому регіоні;
  2. реконструкція реальної джерельної бази дослідження і упорядкування збірника документів і матеріалів з історії музейної справи;
  3. створення нарису історії музейної справи в краї з середини XIX ст. до сьогодення з хронологічним та іменним покажчиками, каталогом-довідником державних та громадських музеїв, які існують в області до сьогодення;
  4. упорядкування каталогів по всіх фондових музейних колекціях ДІМу та інших музеїв області з метою створення єдиного банку машиночитаємих даних;
  5. поновлення в ДІМі експозиції, присвяченої його історії й розвитку музеєзнавства в краї.

На завершення треба, як на наш погляд, зупинитися ще на одному аспекті, який особливо стосується ДІМу як головного музею нашого регіону- Стан справ в музеї дає підстави вважати, що у змісті наукової роботи як експозиціонерів, так і фондовиків, потрібно змінити пріоритети на користь істо-рико-музейних студій, щоб мати простір для подальшого розвитку музею за рахунок переосмислення набутого досвіду й наукового вивчення накопичених музейних предметів.

ПРИМІТКИ:

  1. Очерки истории музейного дела, в СССР. — М., 1960. — Вып. II; те ж саме. — М., 1963. — Вып. V; Бондар М. М., Мезенцева Г. Г., Славін Л. М. Нариси музейної справи. — К-, 1959; Мезенцева Г. Г. Музеи Украины. — К., 1959; Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. — К., 1989.
  2. Скрыленко А. Областной музей им. А. Н. Поля в Екатериноелаве// Археологической летописи Южной России, 1903, № 3—4; Данилов В. В. Екатеринославский областной музей имени А. Н. Поля// Исторический вестник, 1907. Т. СУП № з. С. 1021—1032; Яворницький Д. І. Народний музей у Катеринославі// Чєрвоний шлях, 1923, № 3. С. 154; Матсієвський П. 25-річчя Дніпропетровського краевого історико-археологічіноп музею// Дніпропетровський Краєвий історико-археологічний музей. Збірник. Т. 1. — Дніпропетровськ, 1929, С. 5—43; Ватченко Г. Ф. Дніпропетровський історичний музей за роки радянської влаци// Наш край: Збірник праць з археології, історії та музеєзнавства. Вил. 1. — Дніпропетровськ, 197.1. С. 7-17.
  3. Дніпропетровський державний історичний музей. Путівник. — Дніпропетровськ, 1960, 1966, 1971, 1979 (рос. мовою).
  4. Бекетова В. М., Чернов Е. А. «Кровь событий»//Днепровская правда, 1986, 30 августа.
  5. Там же.
  6. Крім кн.: Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України.
  7. Музей г. Поль// Историчежш вестник, 1888 Т. XXXIII, №-7. С. 2Ю; Эварницкий Д. И. Музей А. Н. Поля// Там же, 1890. № 12. С.
  8. Абросимова С. В., Перкова А. І., Піцик О. В., Журба А. С. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворвицького. Каталог музейної колекції. — Дніпропетровськ, 1992.
  9. Доклад-отчет губернскому земскому собранию 50 очередной 1915 года сессии. «О земских районных музеях». — Екатеринослав, 1916.
  10. Иваницкий И. П. Сельскохозяйственные музеи капиталистической России (1851—1917)//Очерки истории музейного дела в СССР. — Вып. V.С. 309; Справочные сведения о деятельности земств за 1906—1906 гг. —Сиб., 1908. С. XII и Приложения. — С. 67—77, С. 424—425.

Автор: Бекетова В. М. — учений секретар ДІМ, к.і.н.

Джерело: З минувшини Подніпров’я. — Дніпропетровськ: Дніпро, 1995. — 177 с.


Hosting Ukraine Creative Commons