Днепропетровский национальный исторический музей

Від музею революції до музею історії міста

Музей як інституція належить до тих явищ світової культури, які існували та існуватимуть незалежно від того чи іншого суспільства – політичного ладу, тієї чи іншої політичної кон’юнктури. Інша справа – зміст, який вкладає в його діяльність та чи інша влада. Особливо яскраво це простежується на прикладі розвитку музейної справи в колишньому Радянському Союзі. Уже в січні 1918 р. ІІІ-й з’їзд Рад прийняв постанову про розвиток музейної справи в країні. У відповідності до ленінської концепції культурної революції в постанові підкреслювалась необхідність перетворити культурні цінності «в музей для общего пользования и сделать их источниками воспитания». Тільки за перші п’ять років існування владою було засновано 270 музеїв. Створення єдиної державної музейної мережі супроводжувалось швидким зростанням музеїв нового профілю: історико-революційних, Червоної Армії, атеїстичних, тощо. Створення у Москві у 1924 р. згідно рішенню ВЦИВК музею революції дало поштовх виникненню подібних закладів і в інших містах країни, зокрема в Кам’янському (нині Дніпродзержинськ). У свій час Бернард Шоу у притаманній йому іронічній формі попереджав керівництво Радянського Союзу про недоцільність створенню подібних музеїв: не треба вчити маси здійснювати революції, коли ви вже при владі.
Підготовчі роботи по створенню музею революції у місті беруть початок з 1927 р., у 10 рік річниці Жовтневої революції. Організаторами й активними учасниками створення музею були ветерани партії О.Н. Губа, Ф.В. Касьянов, І.В. Васильєв, П.Ф. Паначенко, А.К. Войцехович та інші. До 1932 р. була зібрана значна кількість газет, фотографій, листівок, плакатів, книг, документів, зброї, що розповідали про події революції та громадянської війни [1, с. 3].
Першого серпня 1931 р. відкрилася перша експозиція музею в Палаці культури металургів ім. Косіора. Директором музею було призначено Андрія Лазуренка, учасника повстання на панцернику «Потьомкін», колишнього комісара дивізії Червоного козацтва. 5 квітня 1932 р. музей переїхав до приміщення Свято-Миколаївського собору, який на той час вже був закритий. Крім стаціонарної експозиції, що складалася з п’яти розділів, у музеї працювали постійно діючі виставки про В.І. Леніна і Ф.Е. Дзержинського. Експонувалися також старожитності, конфісковані в роки громадянської війни у заможних кам’янчан. Музей працював з 8-ої ранку до 9-ої години вечора, безкоштовно. З квітня по серпень 1932 р. музей відвідало 30 тисяч жителів міста.
У роки окупації міста німецькими загарбниками (1941-1943 рр.) доля музею виявилася трагічною. Сліди багатьох чисельних та досить цінних з історичного та художнього боку експонатів губляться чи в обозах відступаючого ворога, чи в квартирах та обійстях міських жителів, чи в засипаних підвальних приміщеннях церкви. Зберігся тільки один експонат – металева пластинка з зображенням В.І. Леніна, яку після визволення міста передав у міськвиконком учень ремісничого училища О. Головін.
Із звільненням міста, після відбудови здійснюваних промислових підприємств, розпочалися роботи і з відновлення музею. Ініціативна група, яка складалася з ветеранів партії та праці, – І.В. Васильєва, М.І. Начального, Я.С. Фомкіна, Л.З. Клименка, Л.С. Кочеткова та інших, доклала багато зусиль по комплектуванні колекції та створенню експозиції. З жовтня 1957 р. напередодні святкування 40-ї річниці  Жовтня Куток історії революційного руху в Дніпродзержинську (так тоді найменувався музей) був відкритий. Розміщався він у 8-и кімнатах Будинку партосвіти (вул. Губи, 2) і діяв на правах його історико-революційного відділу. Працював музей на громадських засадах [1,    с. 12].
17 червня 1959 р., зважаючи на численні звертання громадськості та органів виконавчої влади міста, була прийнята постанова Ради Міністрів УРСР № 911 про створення в Дніпродзержинську Музею історії міста. Четвертого серпня того ж року було прийнято відповідне рішення Дніпродзержинського міськвиконкому. Згідно штатного розпису колектив музею складався з шести працівників включно з прибиральницею. Директором музею був призначений ветеран партії М.І. Начальний. 18 жовтня 1960 р. згідно рішення Дніпродзержинського міськвиконкому музею було передано приміщення закритого 1 серпня того ж року Свято-Миколаївського собору. Першого червня 1962 р. музей історії міста прийняв перших відвідувачів. Згідно з Положенням про історичні музеї системи Міністерства культури УРСР він повинен був «бути активним політиком партії і держави в справі комуністичного виховання трудящих». Стаціонарна експозиція музею мала два відділи: перший присвячений показу дореволюційного Кам’янського, другий – радянському періоду. Крім основних відділів, музей мав три постійно діючі виставки: «Його іменем названо наше місто», «Антирелігійний куточок»,   «Інтернаціональні зв’язки міста Дніпродзержинська». Художнього вирішення експозиції, як такого, не було. Музей був оформлений на рівні ленінської кімнати і працював безкоштовно.
З часом музей перестав відповідати культурним запитам жителів і Рада Міністрів УРСР, врахувавши той факт, що Дніпродзержинськ – батьківщина Л.І. Брежнєва, прийняла рішення про будівництво в місті нового приміщення музею. У грудні 1979 р. починаються проектні роботи та будівництво будівлі за адресою: пр. Леніна, 39. Фінансувались роботи з резервного фонду Ради Міністрів. Індивідуальний проект музею був розроблений групою архітекторів інституту «Київ НДВ містобудування» (головний архітектор – В.Г. Ширяєв). Авторами архітектурно-художнього та технічного вирішення експозиції стали лауреати Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка, заслужені діячі Монгольської Народної Республіки, відомі ленінградські дизайнери В.Л. Ривін та  В.І. Коротков, за участі московського режисера і дизайнера Ю.В. Решетнікова [2, с. 1].
У будівництві, художньому оформленні та технічному оснащенні музею приймали участь більш як 120 проектних, наукових, будівельних, промислових, монтажних та інших закладів, організацій та підприємств. У грудні 1984 р. державна комісія прийняла музей в експлуатацію, а з 1 лютого 1985 р. він став працювати для відвідувачів.
На час відкриття музей втілював у собі найпередовіші тенденції, як у архітектурно-художньому вирішенні, так і в технічному оснащенні. В основу експозиційного дискурсу був закладений принцип орієнтування на шлях художньо-естетичного впливу на відвідувача, де головну роль відігравав експозиційний образ, який будувався на основі наявних предметів – оригіналів з вико-ристанням художньо-експозиційних та технічних засобів. Чи не вперше в музейній практиці було запропоновано власне архітектурно-художнє вирішення кожного залу, підпорядковане тому чи іншому задуму авторів. Визначальною особливістю музейного комплексу став так званий «музейний сеанс», яскраве аудіовізуальне видовище, яке набагато обігнало свій час і в ближчому майбутньому навряд чи буле реалізовано, зважаючи на його вартість. Суть його у застосуванні системи (найновіших на той час) технічних засобів – поліекранів, кіно і діапроекторів, інформаційних табло, змонтованих у підвісній стелі різ-номанітних електроакустичних та світлотехнічних приладів, об’єднаних комп’ютерним програмним управлінням, що демонструють аудіовізуальне видовище «Наше місто». Демонстрації видовища було підпорядковане і архітектурно-просторове вирішення музейного інтер’єру: приміщення для сеансу не було поділено на окремі експозиційні зали, а становило один великий зал, внаслідок чого аудіовізуальне видовище сприймалось, як єдине ціле. Що стосується змістовної частини експозиції, то вона була побудована на основі історичних концепцій 80-х років. Тематика музею була ідеологізована й майже не враховувала національних й історичних особливостей регіону, особливо це стосується радянського періоду. Післяжовтневий період домінував у науковій концепції, що відбилося на об’ємно-просторовому вирішенні приміщення: у дожовтневу історію відтворювала в експозиції площа, якої в чотири рази менша, ніж площа післяжовтневого періоду. Експозиція була насичена газетними та документальними матеріалами, які, як правило, не являли собою науково-експозиційної цінності.
Не найкращі свої часи музей пережив у 1990-ті роки. Економічні негаразди, важка і болісна трансформація суспільства виштовхали музей, як власне і всю культуру, на узбіччя суспільного життя. Скорочення фінансування, а відтак і скорочення штатів (наразі колектив музею нараховує 26 працівників проти 72 у 1990 р.) звузили поле діяльності музеїв та обмежили його потенційні можливості.
З середини 2000 року музей переживає відродження. Проведено низку капітальних і поточних ремонтів будівлі, здійснено повну реекспозицію, згідно вимог часу та історичної науки. Власне музей вийшов за межі будівлі, його експансія на примузейну територію завершилася створенням музею під відкритим небом у 2009 р. Сьогодні музей історії Дніпродзержинська – це науково-дослідний і культурно-просвітній заклад, який у відповідності зі своїми соціальними функціями здійснює комплектування, облік, збереження, вивчення і популяризацію пам’яток історії та культури міста. Музей – це близько 90 тисяч музейних предметів, це 70-80 тисяч відвідувачів щорічно, це 20-25 різноманіт-них виставок, це щорічний історико-культурологічний фестиваль «Мамай-fest», це книги, наукові і науково-популярні статті, екскурсії, музейні «посиденьки», конкурси дитячої творчості тощо.
За роки свого існування музей історії Дніпродзержинська перетворився у вагомий історико-культурний центр міста, що акумулює історичний досвід, вивчає, зберігає і використовує культурну спадщину з метою збагачення городян. Він по праву став центром інтелектуального відпочинку, одного із самих захоплюючих, але і самих змістовних.

Бібліографічні посилання:

  1. Бочарова С.С. Музей історії м. Дніпродзержинська. – Д.: Промінь, 1968. – 78 с.
  2. Циганок Н.О., Сабов М.М., Галко Т.І. Музей истории города Днепродзержинска. – 1986. – 71 с.

Автор: Сабов М.М. — заст. директора з наукової роботи Музею історії м. Дніпродзержинська

Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.


Hosting Ukraine Creative Commons