Днепропетровский национальный исторический музей

Ольга Косач-Кривинюк — збирач народних узорів на Катеринославщині

У статті досліджено етнографічну діяльність Ольги Косач-Кривинюк, сестри Лесі Українки, зокрема, колекцію зразків народної вишивки із Катеринославщини, яка зберігається в Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

Історія вишивки дуже давня. Перші згадки про вишивку відомі ще в ІІ ст. до нашої ери. В ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, яка була організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де молодих дівчат навчали гаптувати золотом та сріблом. Довгий час одним із найпоширеніших видів народного мистецтва на Україні була вишивка, якою в основному оздоблювали одяг, рушники. Вишивкою могли прикрашати головні убори – очіпки, намітки, хустини, а також кожухи, свити, скатертини. Вишивка – це переважно дівоче і жіноче заняття. Колись за кількістю й майстерністю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працьовитість.
Олена Пчілка писала: «Українські вишиванки й тканки вславилися своєю красою. Від якого часу на їх звернув ширший світ: з тихих закутків селянських вони пішли на виставки, та продаж у великі городи наші і далекі краї заграничні. На Вкраїні вже не тільки поодинокі люди клопочуться коло тих українських виробів, а вже заходжуються й цілі товариства, земства, торгові фірми: замовляють роботу по селах, або готують її в своїх майстернях, а потім продають ті шиті й ткані вироби в своїх складах, або посилають куди инде. На сьому полі найбільшої слави придбали собі – Полтавське Земство й Київське кустарне Общество; маючи пильний догляд при тій справі за чистотою українського стилю, вони додержують стародавній «український хист у його своєрідній красі» [4, c. 1].
Піддає критиці український стиль: «…він в народному шитті починає псуватись, замість узорів давнього повздержного – з тими геометричними візерунками або стилізованими квітами й гілечками – часто можна побачити на рукавах страшну лапанину, якісь неможливі рози та лапате листя, або якесь там страшне зуб’я, птахи, і все те ріже очі, робить з рукава або попередиці, шматок якогось московського ситцю самого безглуздого смаку. Ці узори запозичують з московських журналів, які не мають ніякого розуміння про наш народний орнамент та не має й власного смаку теж. Узори потрібно черпати з чистого джерела народної творчості української» [4, c. 1].
Ольга Петрівна вважала за потрібне відродити давнє українське шиття «настилання» та «вирізування», яке почало було занепадати, дає оцінку цьому дивовижному мистецтву. «Взори настилання й вирізування належать до вельми прикметних зразків нашої орнаментики: вони мають чисто геометричний склад, переходячи інколи в прості, своєвиді квітки й вітки. Пильно виконана робота дає щиро мистецький зразок» – писала Олена Пчілка [4, c. 1].Вона особисто займалась волинською етнографією і видала перший в Україні альбом «Український орнамент». Свою любов до вишивки передала дочці Ользі.
Ольга Петрівна Косач, в одруженні Кривинюк, народилася 26 липня 1877 року в м. Новограді-Волинському Волинської губернії. Коли їй було півтора року, родина переїхала до м. Луцька. Свідоме дитинство і юність Ольги проходять в Колодяжному. У саду в Колодяжному діти мають свої грядочки, доглядають за квітами, кущами. До праці горнеться мала Ліля, Пуц, Олеся, як пестливо називають Ольгу.
«Ліля у нас хазяйка: годує індиків, качок і голубів – пише Леся в листі до бабуні, – щодня після снідання зо мною учиться, а потім бігає по всіх усюдах з одною дівчинкою Марисею, з котрою вона у великій дружбі [5, c. 19]. «Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки» – пише Леся в листі до М.П. Драгоманова [5, c. 152].
Ольга спочатку вчиться вдома у Колодяжному. Мама навчає її німецької і французької мови, з братом вчать фізику, хімію, математику. Але велику увагу своїй сестрі приділяє Леся. Вона для неї складає підручник «Стародавня історія східних народів» за порадами і матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть цей підручник в Катеринославі (1918 рік).
Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються в Києві для дальшого навчання. «…Приходять уже всі Пуцові професори, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських» – пише Леся в листі до матері [5, c. 176].
Ольга вступає до сьомого класу Київської жіночої гімназії А.Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі. Це був єдиний заклад, де жінка могла здобути вищу медичну освіту.
Наприкінці 1904 року Ольга Петрівна Косач вийшла заміж за Михайла Кривинюка, тоді студента Празького політехнічного інституту. Деякий час жила в Празі. Як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла Леся Українка «Лілею золото рожевою», «Лілеюлілейную» на одруження з Михайлом Кривинюком. «Я безмірно рада за тебе (се видно по неладу й стилю мого почерку), що ти матимеш таку справді вірну й щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить… Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла)» [6, c. 235].
Ольга не маючи змоги одержати роботу лікаря на Поліссі, знаходить її у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою. Виступає на сторінках преси під псевдонімом Олеся Зірка. Вивчає мови. Ольга була щасливою, маючи щирого і вірного друга – свого чоловіка. Але війна, розруха, голод. Особливо лютував він на Катеринославщині на початку 20-х років. Після смерті доньки Ольга Косач-Кривинюк не змогла вже працювати лікарем. З народженням сина Василя у 1921 р. родина переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. На той час там жила найменша сестра Ізидора Косач-Борисова зі своєю сім’єю і матір’ю Оленою Пчілкою. В Могилеві-Подільському розпочала нову професію – учительську. В 1924 р. повертається до Києва, працює учителем української мови, а пізніше – бібліографом у медичній бібліотеці. 1929 р. арешт чоловіка, якого звинувачують у ворожій діяльності в СВУ. Чудом вдалося йому залишитись живим.
В червні 1941 р. Михайло Кривинюк виїжджає до Москви. Туди приїздить син Михайло, який працював у Свердловську інженером. З Москви вони відправились до Свердловська, і в дорозі їх застає початок війни. Син іде на фронт, а Михайло Васильович, хворий, залишається в чужому місті самотнім. У вересні 1944 р. сталась трагедія. Не почув сигналу поїзда, попав під колеса. Син, повернувшись після війни до Свердловська, не віднайшов навіть могили батька. А менший син на початку війни перебував у прикордонному окрузі Мозиря Білорусії, потрапив в полон. Втік з полону і повернувся до Києва. Ці обставини стали причиною від’їзду сестер Ольги і Ізидори у грудні 1943 р за кордон. Страх перед сталінськими репресіями гнав їх з рідної землі. Нелегко жилося Ользі Косач-Кривинюк на старість. Ходила в полатаному одязі, жила скромно, інколи голодувала. 11 листопада 1945 р. Ольга Петрівна помирає у таборах для переміщених осіб в м. Аусбургу в Німеччині, де і похована.
Ольга Петрівна вела широку наукову діяльність. Вона стає одним із відомих бібліографів своєї сестри, розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, рукописів Лесі Українки, її листів, а також над упорядкуванням українських узорів, які сама зібрала на Полтавщині, Катеринославщині і Київщині.
В останньому листі до Ізидори Косач (написаний 11 вересня 1945 року) О. Косач-Кривинюк писала: «Люба моя Дорунечко, рідна моя і дорога, дуже мені прикро, що мушу тобі писати про себе смутні речі. Василь, повернувшись з подорожі, застав мене хвору і, хоч я не лежала, дуже серйозно. Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки… Тепер у мене одна лише мрія – побачитися з тобою. Що я вже не побачуся з Михайлами, не побачу України, цього я абсолютно свідома… Шкода, що я досі не скінчила «Хронології». Власне, її сама скінчила, а деяких додатків до неї не довела до кінця… Узори і це [«Хронологія» – К.В.] – єдине, що я зробила в житті путнього» [1, c. 148].
Узори – це зразки узорів, зібраних на Київщині, Полтавщині і Катеринославщині і відтворених Ольгою Косач-Кривинюк на Катеринославщині. Сім зразків узорів у жовтні 1990 р. Ірина Кривинюк, дружина Лесиного племінника Василя, через Тамару Борисик-Скрипку передала Музею Лесі Українки в с. Колодяжному. А також її збірник «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини / Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк. – К., 1928». Узори унікальні розмаїттям, багатством і технікою (вирізування і настилання). Це рукави, полики, поперечні лиштви на суцільних рукавах жіночих сорочок, коміри, пазухи чоловічих сорочок.
Зразки узорів, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк, є цінним джерелом до вивчення народної вишивки України, зокрема, Катеринославщини. Вони свідчать про багатогранність діяльності всієї родини Косачів на благо розвитку українства.

Бібліографічні посилання:

  1. Скрипка Т. Лариса Петрівна Косач-Квітка. (Леся Українка): Біографічні матеріали, спогади, іконографія. – Нью-Йорк – Київ: Факт, 2004. – 448 с.
  2. Українські народні узори з Київщини, Полтавщини, Катеринославщини / Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк. – К., 1928.
  3. Українські узори / Зібрала Олена Пчілка (О.Косач). – К., 1912.
  4. Українські узори / Зібрала Олена Пчілка (О.Косач). – К., 1927.
  5. Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти т. Т.10. – К., 1978. – 543 с.
  6. Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти т. Т.11. – К., 1978. – 478 с.

Автор: Комзюк В.М., Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки

Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.


Hosting Ukraine Creative Commons