Днепропетровский национальный исторический музей

Світлична Ганна

Ганна Світлична — особистість в українській літературі феноменальна. Життя її гідне подиву і захоплення навіть без принадних лаврів поета. З п’ятдесяти шести прожитих років сорок дев’ять Світлична була прикута до ліжка тяжкою хворобою, та з її чистих, пронизаних сонцем, грозою, духом степу й солончаків поезій навряд чи хто з непосвячених у цю долю сказав би, що їх авторка стільки років провела у чотирьох стінах. У всіх своїх книжках Ганна Світлична, за її власним висловом, „прагла навшпиньки дістати високості неба”, — і це їй вдалося.
Народилася Ганна Павлівна 20 квітня 1939 року в Павлограді. З семи років була прикута до ліжка тяжкою хворобою. Систематичну освіту почала здобувати лише з 1958 року. Того ж року з’являються перші літературні спроби.
Спочатку писала російською, а після приїзду для консультації дніпропетровського письменника Павла Трохимовича Кононенка—українською.
Павла Кононенка Світлична, між іншим, як і більшість молодих поетів-шестидесятників, вважала своїм „хрещеним батьком”. Він першим помітив Ганнусю, привітав її, окрилив надією і вірою у власні сили. Він же допоміг видати першу збірочку „Стежки неходжені весняні”(1961),а згодом „Золоте перевесло”(1963),”Сонячні кларнети”(1966). „Я виросла з його віри”,—скаже вона пізніше.
Хоча сама Світлична названі три збірки вважала лише шляхом до поезії, періодом шукань, все ж варто зазначити, що уже в них відчувається отой, кажучи тичининськими словами, „мотив себе перемагання”, притаманний усій подальшій творчості Світличної. Вже в цих збірках думки її не зосереджуються на власних бідах, у її віршах відлунюють тривоги навколишнього світу. Навіть тоді, коли вже друкувалася і поволі позбавлялася різноманітних літературних впливів, „певний час поезія, слово були чим завгодно, тільки не активним засобом боротьби й утвердження, котрий Леся Українка визначила, як „зброю”. На жаль, деякі, здавалося б, уже відкриті істини ми відкриваємо для себе окремо, своїм нелегким шляхом”,—згодом зізнається Світлична в статті „Моє життя—у віршах”.
Осмислення поезії як „слова—зброї”, „дорогоцінне і рятівне відкриття свого призначення” прийшло пізніше, з четвертою збіркою „Дозрівання”(1969), яку сама Світлична називала своєю першою книжкою. І, певно, мала рацію. Бо в ній, врешті, заговорила власним голосом і знайшла свою тему. „Дозрівання” було злетом Світличної, початком нового етапу у творчості.
Будуть на цьому етапі не лише злети але й падіння. І завжди Світлична повертатиметься до боротьби й духовної діяльності.
У літературі Світличну завжди захоплювала ідея „вічного оновлення душі”. Ця ідея „запевнила в тому, що як нескінченна матерія, так нескінченні воля людини, дух, органічна потреба у творчості”.
Саме потреба творчості, мабуть, і викликала появу в наступні роки ще дванадцяти збірок поезій. Є сенс назвати їх усі: „Кольори”(1970), „Доброго ранку”(для дітей, 1972), „Літозбір”(1973), „Кордони серця”(1974), „Летосбор”(переклад,1977), „В сяйві крила”(1982), „Терновий світ”(1988), „За хвилину до вересня”(1987), „Сяйво калини”(1988), „І буде лет”(1981).
За книжку „Літо збір” Світлична удостоєна республіканської комсомольської премії імені М.Островського(1978). Дещо раніше одностайно критика назвала цю збірку одним з найбільших одкровень поетичного року.
В чому ж найхарактерніші особливості поезії Світличної, її своєрідність?
Як влучно зауважив свого часу критик С.Широков, „за всієї винятковості долі, Світлична далека від бажання повчати по праву страждання”. Навпаки, сама гостро відчуває потребу вдосконалюватися. Як кожна небуденна особистість, вона буває часто невдоволена наслідками своїх моральних зусиль. В одному з найхарактерніших щодо цього віршів—„Максиму Рильському”—поетеса говорить про прагнення наслідувати його життя. ”О, як навчитись людяності серця? Слабкій травині зрослій між камінь, як осягнути дуба височінь?” [1]. У віршах, присвячених Рильському, якого Світлична називає своїм улюбленим поетом, учителем, особливо відчутні оті сліди навчання на книжковій класиці, на яку зорієнтована вся творчість Світличної. Вона створила цілу низку справжніх перлин психологічної лірики, які не тільки гармонійністю форми, поетикою, лаконізмом, а й високою культурою почуття змушують згадати зразки класичної поезії. Зокрема, це стосується віршів про кохання.
Поезія Світличної цікава й повчальна як історія серця, яке вміє страждати так, що страждання робить його не жорстокішим, а, навпаки, гуманнішим. Розгубленості, безсиллю тут протиставлено мужність і людяність. Це, звісно, не дається легко—в тяжкому подоланні відчаю, болю, гіркоти. І кожен крок у душевному вдосконаленні, як і кожен сплеск творчості,—то свого роду виграний бій. У цій боротьбі з життєвими обставинами, а можливо, із собою, поетесі необхідна моральна підтримка. Вона шукає і знаходить її у високих зразках мужності, які виявилися в найнапруженіші моменти історії. Тож не випадково в коло героїв входять і червоний комісар, розстріляний на світанні, і жінка, що, стримуючи сльози, проводжає на фронт чоловіка
Надійну духовну опору знаходить Світлична у духовній величі геніїв. ”І вже не знаю, у чиїм житті, з ким це було, з тобою чи зі мною? На барикади мужності круті встає дзвінка поезія до бою” [2]. Це з вірша Лесі Українці, яка, особливо близька поетесі своїм душевним складом і життєстійкістю. І, можливо, не без впливу вдачі й творчості великої поетеси зародилась і визріла та риса особистості ліричної героїні Світличної, яка стала для неї найорганічнішою і багато в чому визначальною.
Ця особлива риса якраз і виявляє себе в тому, що муза Світличної принципово відмовляється оспівувати страждання. Міцно вкорінився в її плоть мотив, який є чи не найціннішим у поетеси: „Та знай: хто лічбу своїх літ юначих По знаках сумних розпочне вести, той серце намарне своє позначе Зарубкою неправоти” [3]. Виголошене в цих рядках буде повторюватися і в подальших віршах Світличної.
Цілий цикл творів можна було б укласти з віршів Світличної, сповнених суму й печалі. („Розкладу на столі вечерю…”, „Спомин”, „Синій сніг”, „А що ж збулось?”, „Згадали клени: скоро осінь”, тощо). Але не має замилування сумом і печаллю, а тим більше зробити їх джерелом натхнення. Всі ці поезії відбивають шлях самоусвідомлення й самовиховання ліричної героїні. Це шлях сильної вдачею людини до своєї єдино прийнятної для неї самої суті. ”А я мовчала вперто і затято, Спивала вікон світло голубе. А я взяла і вигадала свято, тебе, моя поезія, тебе!” [4].
То все вірші глибоко особистісні, а проте в них—вагомі уроки тієї ж таки мужності, цінні для нас. Недаремно слово „мужність” виникає в кожній критичній розвідці про поезію Світличної. Отож: „В дні затяжних важких своїх невдач, Коли розбито вщент усі загати, Я затамую в горлі тихий плач І солов’я плачем не дам злякати” [5].
Є у Світличної ще яскравіша психологічна барва і ще гостріше виражена думка про небажання коритися лиху. Ось вона: „Пісне, посестрою любою Встань, мов криця, проти лиха Над бідою і над згубою. Регочись, моя утіхо! Щоби сміхом грізно зборене, З нами лихо засміялося” [6].
„Долання сміху плачем” для Світличної свідомо вироблений моральний принцип. Тому її поезії з таким мотивом мають своє місце і свою неповторність.

  • [1] Світлична Г. Максиму Рильському. //Світлична Г. Кольори.—Дн-ськ, 1970,-с.12.
  • [2] Світлична Г. Лесі Українці. //Світлична. Літозбір.—Київ, 1973, с.40.
  • [3] Світлична Г. Кладе нам життя на чоло відмітки. // Світлична Г. Літо збір.—Київ, 1973, -с.51.
  • [4] Світлична. Хтось у чуттях мілких, а хтось у зрадах. // Світлична. Зором серця. –Київ, 1980, -с.12.
  • [5] Світлична Г. Роби своє. // Світлична. В сяйві крила. –Київ, 1982, -с.41.
  • [6] Світлична Г. Пісне, посестрою любою. //Світлична Г. Літозбір. –Київ, 1973, -с.50.

Автор: Мартинова С.М. — с.н.с. відділу «Музей Літературне Придніпров’я»


Hosting Ukraine Creative Commons