Днепропетровский национальный исторический музей

Віктор Петров (В. Домонтович)

Надусім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої – інша. У зміні діб втрачає вагу сталість особи. Жоден з нас не має власної біографії… Заповнюючи біографію, ми усвідомлюємо це з дотикальною ясністю [1]
В. Петров
На межі двох століть у нашому місті з’явилася геніальна особистість – Віктор Петров.
«Свидетельство по указу его Императорского величества, из Екатеринославской Духовной Консистории, выдано сие в том, что по метрическим книгам Тюремной Скорбященской церкви города Екатеринослава за 1894 под № 3 записан акт следующего содержания: Тысяча восемьсот девяносто четвертого года рожден десятого, а крещен двадцать четвертого октября Виктор.
Родители его: священник Тюремной церкви города Екатеринослава Платон Мефодиев Петров и законная его жена Мария Викторова, оба православные. Крестил священник Платон Петров с псаломщиком Иоанном Бондаренко. Восприемниками были: кандидат богословия Антонин Викторов Преображенский и девица Мария Мефодиева Петрова. № 20184» [2].
В архіві Катеринославської Духовної Консисторії зберігається ще один документ, який має відношення до життя Віктора Петрова – свідоцтво про народження його батька: „ … выдано сие в том, что по метрическим книгам Всех скорбящих радости Церкви, что при Екатеринославской Губернской Земской больнице за 1871 год, под № 2м записан акт следующего содержания: «Тысяча восемьсот семьдесят первого года рожден восемнадцатого, а крещен двадцать первого, числ Ноября, Платон, родители его больничной Церкви Екатеринославских Богоугодных заведений Дьячек Мефодий Наумов Петров и законная жена его Анна Степанова, оба православные. Крестил Священник Василий Острогорский. Восприемниками были: Екатеринославского Кафедрального Собора Диакон Тимофей Ильин Федотов и жена Титулярного советника Марфа Ильина дочь Белинских»[3].
Ці документи красномовно говорять про походження Віктора Петрова: його батько та дід були катеринославськими священнослужителями. Хоча в „Краткой автобиографии” від 12 вересня 1956-го [4] вчений свідчив, що народився в родині вчителя. Відомостей про його дитинство та юність, крім того, що вони проходили у Холмі, де він 1913 року закінчив гімназію, поки що не існує.
Творчість Віктора Платоновича Петрова, відомого також за псевдонімами В. Домонтовича і В. Бера, залишається маловідомою, навіть загадковою. Він паралельно прожив декілька зовсім відмінних життів, які не лише не перетиналися між собою, а немовби заперечували одне одного.
Наприкінці 20-х він уважався найяскравішою постаттю серед молодого покоління науковців Академії наук, справив відчутний вплив на декілька гуманітарних дисциплін: етнографію, антропологію, археологію, літературознавство.
Творчість В. Домонтовича 20-40-х років не мала нічого спільного з соціалістичним реалізмом. Одним з улюблених його жанрів була романізована біографія („Аліна і Костомаров”, „Франсуа Війон”, „Самотній мандрівник” та інші). Життя самого письменника могло б стати блискучим сюжетом біографічного роману.
„Розвідник, таємний агент, він змушений жити на вістрі повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у грі стає саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменників – емігрантів. Радянський агент, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, — і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність системи „Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору”.
Про незаплямовану біографію Домонтовича він дбав пильніше, ніж про бездоганний життєпис Віктора Платоновича Петрова. Блискучий інтерпретатор Лесі Українки, він, очевидно, розділяв її твердження про слова як єдино значущі поетові діла. Судитимуть його по написаному. ( До речі, і як науковець Петров майже не піддавався кон’юктурному тискові. Такі його праці, як „Етногенез слов’ян”, „Скіфи. Мова і етнос”, належать до значних досягнень української гуманістики ХХ століття). І коли стати на таку точку зору, то мусимо визнати цього письменника найпослідовнішим естетом і жрецем мистецтва” [5].
У першому виданні УРЕ немає статей ні про В. Домонтовича, ні про В. Петрова, в другому, 1982, є кілька рядків про Петрова. Окремої статті про Домонтовича, взагалі, немає. Не існує Домонтовича і в бібліографічному покажчику „Українські письменники” під редакцією Є. Кирилюка (1963), а також в „Історії української літератури” 1988 р. (одного разу серед літературознавців згадується Петров). Тільки в „Історії української літератури” 1970 р., під редакцією С. Крижанівського, двічі названий В. Домонтович у переліку безвартісних письменників, що, ніби, вдавалися до „вульгарно-міщанського вирішення складних морально-естетичних проблем” [6].
1988 року видавництво „Сучасність” в Нью-Йорку видрукувало три томи прози В. Петрова (упорядник — відомий вчений, літературознавець Юрій Шевельов), зазначивши ім’я автора як „В. Домонтович”. 1999 року видавництво „Критика” першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків ХХ століття В. Домонтовича – „Доктор Серафікус” і „Без грунту”. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли „Дівчина з ведмедиком” та найкращі оповідання й нариси різних років.
1928 року, у час завершення знаменитої літературної дискусії, на чолі якої стояв Микола Хвильовий, час самоліквідування ВАПЛІТЕ, а також виходу у харківській „Книгоспільці” роману Валер’яна Підмогильного „Місто”, в київському „Сяйві” з’явився перший роман Віктора Петрова „Дівчина з ведмедиком”, підписаний ім’ям В. Домонтовича. У наступні два роки Петров опублікував під власним прізвищем біографічні романи „Аліна і Костомаров” (1929) і „Романи Куліша” (1930).
Критика сприйняла „Дівчину з ведмедиком” байдуже, хоча й не цькувала. Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві протягом 1928-1930-го років „одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм…” [7].
Петров, не переставши писати художні твори, публікувати їх обачно припинив. Приватне видавництво „Сяйво”, де планувався до виходу наступний його роман „Доктор Серафікус”, було закрите. Для Петрова, ймовірно, що „був передовсім науковцем, який забавлявся літературою, як екстравагантним хобі” [8], це не стало великою драмою, як, приміром для Хвильового або Підмогильного.
Органічним середовищем Віктора Петрова в українській літературі були неокласики. У „Болотяній Лукрозі” В. Домонтович підкреслював, що гроно „неокласиків” ніколи не було організацією і членів гуртка зв’язувала тільки дружба. Не було в творах гронівців і стилістичної єдності Неокласиків об’єднувала висока інтелігентність. Їх повітрям була світова культура… „Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти. На своїй батьківщині вони були як Овідій у дикому дакійському засланні:

В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола…
Убогий, дикий край!
і вони передчували своє майбутнє:
копита б’ють по кризі,
Вривається сармат і все руйнує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай.

(Микола Зеров)” [9]

Неокласики були патріотичні своєю інтелектуальною позицією. Вони вийшли з аудиторій Київського університету. Їхніми науковими школами були семінари професорів Володимира Перетця та Андрія Лободи. Тут на історико – філологічному факультеті у відділі слов’яно-російської філології навчався Віктор Петров. У 1917 році за твір „Н. М. Языков – поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество” він був нагороджений медаллю. У 1918 році, по закінченні університету, його залишили при ньому як професорського стипендіата. Він мав готуватися до посади професора російської мови й літератури. Для заробітку викладав російську мову в гімназії Ремезова та українську мову й літературу в учительській семінарії.
Або з 1918-го, або з 1924 року (за різними автобіографічними довідками), а за „короткою автобіографією” 1956-го року – з 1919 року, Віктор Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук, якою керував академік Лобода. У 1919 – 1920-му як секретар Комісії брав участь в упорядкуванні Історичного словника української мови.
В кінці 20-х Етнографічній комісії було наказано зосередитися на фольклорі радянських трудящих, будівників Дніпрельстану, однак сам Петров працював тоді над значно серйознішими темами: „Українські народні варіанти легенди про злих жінок”, „Міфологема сонця в українських народних віруваннях” тощо. З 1927 року він по суті керував усією роботою комісії. Писав і публікував численні студії з етнографії, за які того ж 1927 року отримав срібну медаль Всесоюзного географічного товариства.
Паралельно він займався літературознавством. На початку 20-х написав оригінальні дослідження про Григорія Сковороду, пізніше – про Пантелеймона Куліша. 1929 року у збірнику Академії Наук вийшло його фундаментальне дослідження „Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість”. За нього він 1930 року отримав докторат Академії Наук.
Терор забрав усіх майже друзів Віктора Петрова – Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару. Залякано „безмолствовала” невеличка купка тих, хто лишився (Максим Рильський)…
Петров занурився в археологію, а В. Домонтович упав в анабіоз.
В передвоєнні роки Петров часто виїжджав в експедиції. у колі його тодішніх археологічних зацікавлень — дослідження та кодифікація так званих „полів поховань” зарубинецької та черняхівської культур. Йдеться про могильники коло сіл Зарубинці та Черняхів на Київщині й аналогічні пам’ятки в інших місцях України, щодо походження яких (слов’янського чи германського) точилася наукова та ідеологічна полеміка. Під редакцією Віктора Петрова мав вийти багатотомний „Корпус” пам’яток культури „полів поховань”. Війна не дала завершити проект, однак через двадцять років ці дослідження стануть фундаментом для його праці „Етногенез слов’ян”.
Він писав і з етнографії, і з літератури, і з філософії, проте написане часто не друкував. В короткій автобіографії, поданій 1945 року до Українського Вільного Університету, Петров зазначив, що є автором „до 200 друкованих праць” [10].
Для Петрова загрозливі сигнали пролунали вже у 1928 році, коли розпочався нищівний наступ на Академію наук, де він мав впливову посаду. Цей рік проходив під знаком „викриття” Сергія Єфремова, дещо пізніше почалося „викриття” Кримського, в якому, за офіційною інформацією, взяв участь Петров, запланувавши велику статтю чи навіть брошуру, „Науково-політична діяльність А. Кримського”, але не дописав і не видрукував її.
Усний виступ проти Кримського, очевидно, не переконав владу в лояльності Петрова. 1929 року, згадувала Полонська-Василенко, Петров отримав запрошення на з’їзд філологів до Праги, але Народний комісаріат освіти не дав дозволу на подорож.
З резюме комісії, що 1930 року проводила чистку апарату Академії наук: „Зняти з керівника Етнографічної комісії за допущення політичних вивихів та перекручень як у своїх деяких працях так і в деяких матеріалах комісії. Зважаючи на визнання своїх помилок, а також зважаючи на його громадську активність за останній час, — залишити Петрова В. П. не на керівній посаді наукового співробітника в Комісії етнографії” [11]. Після реорганізації АН з 1933 по 1942 він працював науковим співробітником та завідуючим відділом ІІМК – ІА УССР.
Ймовірно, в цей час почалася співпраця Петрова з органами. Він друкував кон’юнктурні статті російською мовою на зразок „Буржуазна фольклористика і проблема стадіальності”,[12] де перевтілюючись на пролетарського ортодокса імітував пафос „марксистсько-ленінської методології”.
За спогадами Н. Полонської-Василенко, „після 1939 р. Петров з’являвся в наукових відрядженнях у Львові і після смерті академіка Ю. Соколова в січні 1941 року Петрова призначили директором Інституту фольклору” [13]. На цій посаді він організував евакуацію інституту на Схід, сам невдовзі опинився в окупованому німцями Харкові, напевне, в ролі радянського шпигуна. Редагував „Український засів”, у якому в 1942-1943 роках надрукував роман „Без грунту”, за топосом – „дніпропетровський”. „Тема епох і кінця епохи лягла в основу „Без грунту”, мабуть, найдовершенішої, а водночас найпесиместичнішої повісті Домонтовича. …Домонтович окреслив неминучість трьох стилів, що мали бути і були зметені в більшовицькій революції: стиль української провінції, етнографічно-просвітянський і наївний, репрезентований Іваном Васильовичем Гулею, „двома дідами” Данилом Івановичем Криницьким і Петром Петровичем Півнем (в яких, мабуть, втілені риси Дм. Яворницького) і Арсеном Петровичем Витвицьким (в якому виразно виступають риси Миколи Філянського); стиль імперії, тонко окреслений у вставній історії Степана Линника (в якому помітні деякі риси Ніколая Реріха); і, нарешті, стиль утечі в особисте, в любов і музику, показаний в образі Ростислава Михайловича…” [14].
В. Домонтович як непересічна особистість, як вчений, що не вписувався своєю творчою методою в сучасну добу, устами художника Степана Линника заперечував „поняття руху – здобутку нової ідеологічної категорії”: „В ті роки, коли більшість непохитно вірила в еволюціонізм, в рух вперед, в розвиток за прямою, що не знає перерв, Линника хвилювали образи великих зрушень і вирішальних змін, страшні примари катастроф, які принесуть загибель старому світу” [15].
В 1943 році Петров у Львові, в 1944-1945 – в Берліні. З початком академічного та мистецького життя в таборах ді-пі (displaced persons) Петров став однією з найважливіших його постатей. Він викладав у Вільному Українському Університеті та в Богословській Академії в Мюнхені, він був одним із засновників Мистецького Українського Руху. В архіві Уласа Самчука зберігається „Загальний спис українських письменників, що знаходяться під цей час на еміграції в Європі” („писано, — як засвідчено У. Самчуком, — рукою В. Петрова”[16]). Працював у видавництві „Українська трибуна”, у редакції журналу „Арка” тощо… Видав два романи: „Доктор Серафікус”, нібито написаний в 1928-29 роках і перероблений у сорокових книжковий варіант „Без грунту” (1948) в оформленні відомого українського художника Якова Гніздовського.
Він створює психологічні образи Тихо Браге й Кеплера, святого Франциска, Ревуцького, Війона, Ван Гога, Рільке.
До найвищих осягнень Домонтовича і до найкращих зразків української новели належать його „Апостоли”, „Помста” та „Приборканий гайдамака”.
Його художні твори виходили за підписом В. Домонтовича, філософські – за підписом Віктор Бера, а літературознавчі, етнографічні, антропологічні — за підписом Віктор Петрова.
18 квітня 1949 року за загадкових обставин В. Петров зник із Мюнхена, в якому мешкав. „Було це на римо-католицький Великдень . Уранці Петров дістав якогось таємничого спішного листа, о 8 годині вечора виїхав зі свого дому в Мюнхені до Міттенвальдського табору , але туди так і не доїхав. Він зник безслідно, як герой його повісті „Без ґрунту”, архіітект Линник, у чиїй долі Петров ніби провидів свою власну долю…” [17].
Еміграційний український світ зреагував на цю подію цілою низкою статей з абсолютно протилежними гіпотезами: від жертви більшовицьких людоловів або бандерівців до шпигуна-зрадника… До речі, про відношення до більшовиків Віктора Петрова згадував історик Борис Крупницький: „ треба керуватися засадою: „Не дрочи собак”… Говорив він про це тихо, поважно і з якимсь боязким передчуттям великої небезпеки… Віктор Платонович, пам’ятаю, одверто признавався, що він зі страху перед більшовиками намагається по змозі не звертати на себе уваги. А тому він обмежив свої виступи в пресі, перестав дописувати в газетах і тільки від часу до часу дає статті в журнали” [18].
Після зникнення Віктора Петрова українські видання об’являють розшук: „Прохаємо всіх, хто знав би що-небудь про долю відомого вченого професора доктора Віктора Петрова. повідомити листовно Редакцію нашого часопису. Професор Петров вийшов дня 18 квітня 1949 року в год 19. 30 зі свого мешкання при вул. Файліч-штрассе 12.ІІ. в Мюнхені – до поїзду на Мітенвальд. В таборі Мітенвальд, куди він вибирався, його немає” [19]. Наукове Товариство ім Шевченка та Українського вільного університету зверталося до німецької та американської окупаційної влади, а також до Центрального представництва української еміграції з проханням про пошуки по таборах переміщених осіб [20]. А. Добрянський у статті „Це потрібно тільки ворогові” писав: „А вже на еміграції в Німеччині й Австрії згадати б тільки славетну міттенвальдську крематорію під пильним оком самого Бандери. де м. ін. замордовано проф.. Віктора Петрова – Домонтовича – видатного українського вченого й письменника, з якого зробили совєтського агента, а при тому ще й тепер твердять, що його зліквідовала большевицька агентура […]. Вони вимагають доказів. Так, ці докази є! І свідки є (не всіх вони ще вимордували!), і документи є […]” [21]. Ігор Качуровський запевняв, що „Петрова — Домонтовича задушили наймані вбивці”[22]. „Українські вісті” під редакцією Івана Багряного відреагували „Гідною відповіддю людоловам” [23]. У статті П. Кречета , присвяченої пам’яті Петрова, відзначено, що ніхто не знає, куди ділися папери вченого… [24] А в першому числі „Української літературної газети” головний редактор Іван Кошелівець почав друкувати працю В. Петрова „Українська інтелігенція – жертва большевицького терору” [25]. Це фундаментальне дослідження В. Петрова мало силу вироку радянській тоталітарній системі:
„Індивідуальне нищення окремих українських письменників оберталося на групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури, як такої. Тим то про українську літературу 20 – 30-х років можна сказати, що це була література ліквідованих !..” [26].
Ігор Качуровський, повертаючись до тих подій, зазначав, що „після зникнення В. Петрова в його паперах залишилися надзвичайної сили науково-політична розвідка про суть большевизму […]. Дехто припускає, що цією розвідкою В. Петров прикривав свою (дозволимо собі таку гру слів) розвідчу діяльність. Але прикриватися можна друкованим твором, а не рукописом” [27].
Вважаючи, що Віктора Петрова немає у живих, Юрій Шевельов (Юрій Шерех) у спогадах назвав Петрова „найбільшою інтелектуальною постаттю серед української еміграції, один із дуже небагатьох, хто міг би сказати своє слово в розвитку світової думки” [28].
З „короткой автобіографии” В. Петрова 1956-го: „Участник отечественной войны с 10. 02. 1942 по 15 мая 1945 (удостоверение Украинского штаба Партизанского движения от 20 июня 1950 года за № ОК / 1237). В 1945 – 49 в заграничной командировке на должности научного сотрудника Министерства Внешней Торговли…” [29]. Знову ребус, який, мабуть, нині ще не прийшов час розгадати…
1955 року з виданої у Москві книжки Олександра Монгайта „Археологія в СРСР”, а саме з іменного покажчика археологів, на Заході стало відомо, що Віктор Петров перебуває в Радянському Союзі. Новина шокувала його колишніх знайомих… Еміграційна преса зреагувала на цю сенсацію новими статтями, різними за характером: Іван Розгін „В оборону чести українського вченого” [30], „Ще в оборону вченого В. Петрова: Відповідь напасникам” [31], С. П. „В. Петров – московський агент” [32], М. Міллер „В справі зникнення проф. В. Петрова” [33], О. Р. „Справа проф.. В. П. Петрова” [34] тощо…
Петров 1956 року з’явився в Києві, прибувши нібито з Москви, й почав працювати в Інституті археології (наукові звання були анульовані). Життя почалося втретє. Домонтович і Бер назавжди зникли.
В. Петров продовжував укладати „Корпус пам’яток Зарубинецької та Черняхівської культури (ІІ ст. до Р. Х. – V ст. н. д.)”. У підготовленому до друку ІV томі „Корпусу” йшлося про пам’ятки черняхівської культури порожистої частини Дніпра (за матеріалами Дніпрельстанівської експедиції 1927-1931 рр.).[35] Зробимо крок у минуле й повернемося до повісті „Без грунту” В. Домонтовича, на сторінках якої виникають дивні екскурси в далеке минуле Придніпров’я: „Здобутки розкопів вели нас через тисячеліття. Палеолітична стація, розкопана в Ребровій балці під містом, неолітичний могильник коло Ігрені на Самарі, поховання в кам’яних кістках доби бронзи, скитські кургани, розкопані довкола порогів, — визначили етапи наших уявних мандрівок. Нарешті ми підійшли до могильників з І – ІV ст. по Різдві, що їх копав П. Козар в Волошському. Чи освідомлював він тоді вагу проваджених ним розкопів?”
У тексті митець-вчений на основі досліджень археологічних пам’яток художньо реконструює звичайне життя прадавньої людини, створює блискучі есеї про витончених майстрів — гончарів, ливарів, поетів… „Ми відчуваємо правдиву втіху, згадуючи про кольори глини цього посуду античних часів України: сіроясний, зеленавий, синявий, попелястосірий, червонавий, в його переходових відтінках од яснобрунатного до кавового й чорного. Так само й ливар, схилившись над столом варстату в хаты коло вікна, затягненого бичачим пухирем, виробляв фібули, згинаючи й карбуючи бронзовий, залізний або золотий дріт. У своїй дрібній роботі досягав того суворого й простого, точного й врівноваженого стилю. Дух античної міри віяв над золотоланними просторами України” [36].
1966 року В. Петрова нагородили орденом Великої Вітчизняної Війни й (вдруге за життя) присудили ступінь доктора філологічних наук за сукупністю праць. Сумно-іронічно з приводу цього парадоксу, а саме „глибокої непричетності Домонтовича до радянської системи”, — висловився Ю. Шерех: „Якби про це знала Верховна рада СРСР, коли вона давала орден альтер-его Домонтовича Петрову, правда, в його глибокій старості, за чотири роки до його смерти, 1965 року! Але члени Верховної ради не читали творів Домонтовича” [37].
У 1968 р. в Москві російською мовою опубліковано „Підсічне землеробство”, а в Києві – монографію „Скіфи. Мова і етнос”. Праця „Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика” вийшла 1972 року, посмертно. Віктор Петров помер 1969 р. і був похований у Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі… Отже, „метаморфози” Віктора Петрова не завершуються. Він „залишається… своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури” [38].

  • [1] Павличко С. На зворотньому боці автентичності. – „Сучасність”, 1993. – С. 112.
  • [2] Державний музей-архів літератури і мистецтва України. Ф. 243. Оп. № 1. Од. збер. 190, арк. 1.
  • [3] Там само. – Од. збер. 233, арк. 1.
  • [4] НА ІА НАНУ. Ф. 18. Д. № 267.
  • [5] Агєєва В. Мовні ігри В. Домонтовича // В. Домонтович. Дівчина з ведмедиком: Роман. Болотяна Лукроза: Оповідання та нариси. – К.: Критика, 2000. – С. 4, 19
  • [6] Історія української літератури: У 8-ми томах. Т. 6 — К., 1970. – С. 335.
  • [7] Юрій Шерех. Шостий у гроні. // Юрій Шерех. Поза книжками із книжок. – К.: Час, 1998 (Українська модерна література). — С. 85
  • [8] Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація. // Доктор Серафікус. Без ґрунту. К.: Критика, 1999. – С. 4 .
  • [9] Павличко С. – С. 91.
  • [10] Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація… – С. 7.
  • [11] Там само. – С. 7 – 8.
  • [12] Советский фольклор. – 1935. — № 2 – 3.
  • [13] Полонська – Василенко Н. Українська Академія наук. Нарис історії. – Ч. ІІ. (1931 – 1941). – С. 56, 61.
  • [14] Юрій Шерех. – С. 89.
  • [15] В. Домонтович. Без грунту: Повість. – Рогенсбург: Видання Михайла Борецького, 1948. – С. 88.
  • [16] ІЛ НАНУ. Відділ рукописів. Ф. 195. Од. зб. 618.
  • [17] Юрій Шерех. Віктор Петров. як я його бачив. – Там само. – С. 115.
  • [18] Мої спогади про В. Петрова. // Україна. – Париж, 1953. Зб. дев’ятий. – С. 736.
  • [19] Українське слово: Український тижневик англійської зони. – Бльомберг. – 1949. – 19 червня. ч. 24.
  • [20] Україна. – Париж. – 1951. – Зб. шостий. – С. 430.
  • [21] Українське слово. – 1954. – 17 жовтня. – Ч. 675.
  • [22] Грані. – 1959.
  • [23] Новий Ульм. – 1949. – 14 липня. – Ч. 56 (313). – С. 2.
  • [24] Нові дні. – Торонто, 1951. – Ч. 17 – 18.
  • [25] Мюнхен. – 1955. – липень.
  • [26] Петров В. Діячі української культури – жертви більшовицького терору. – Нью-Йорк: Пролог, 1959. – С. 33.
  • [27] Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова. // Шлях перемоги. – Мюнхен. – 1985. -30 червня. – С. 2.
  • [28] Юрій Шерех. – С. 115
  • [29] НА ІА НАНУ. Ф. 16. Д. № 267.
  • [30] Українські вісті. – Новий Ульм. – 1956. -11 листопада. – Ч. 85. – С.2, 3.
  • [31] Український прометей. – Детройт. – 1958. – січень. – Ч. 4. – С. 4.
  • [32] Гомін України. – Торонто. – 1957. – 14 вересня.
  • [33] Шлях перемоги. – Мюнхен. – 1956. – 8 липня. – С. 2.
  • [34] Свобода. – 1956. – 25 жовтня. – Ч. 205.
  • [35] НА ІА НАНУ. Ф. 18. ВУАК / ДН
  • [36] Домонтович В. Без грунту. – С. 182, 185.
  • [37] Шерех Ю. Шостий у гроні. – С. 87.
  • [38] Павличко С. – С. 10.

Hosting Ukraine Creative Commons