Днепропетровский национальный исторический музей

М.М. Хатаєвич: доля революціонера-більшовика

Майже два десятиліття ім’я Менделя Марковича Хатаєвича — відомого більшовицького функціонера післяжовтневої епохи, одного з численних жертв сталінського режиму було позначене тавром «ворога народу» й повернуте історії тільки у середині 50-х років, коли почалася жадана хрущовська «відлига».
У фонді кримінальних справ архіву Міністерства безпеки Росії (колишнього КДБ СРСР) зберігається слідча оправа № 10581 (арх. 967264), котра дає всебічне уявлення як про причини і обставини репресування М. М. Хатаєвича, так і про основні віхи його політичної біографії. З неї видно, що ще з юнацьких літ він включився у революційний рух, вступивши в 1913 р. до лав РСДРП.
Після Жовтневої революції й до кінця свого життя Хатаєвич незмінно знаходився на керівній партійній роботі в Білорусії, Росії, Україні, працював в апараті ЦК.ВКП(б) і ЦК КП(б)У, Обирався делегатом VIII (1919 р.) і всіх наступних партійних з’їздів і конференцій, був членом ЦК ВКП(б) і членом політбюро ЦК КП(б)У.
У січні 1933 р., в умовах зовні «тріумфального наступу соціалізму по всьому фронту», у розпал масового голодомору, сорокарічний М. М. Хатаєвич очолив одну з найбільших об-ласних організацій України — Дніпропетровську. І відразу ж новий партійний лідер буквально поринув у поточні справи, розв’язуючи безліч невідкладних питань, намагаючись якоюсь мірою пом’якшити і стабілізувати напружену економічну ситуацію в області, передусім на селі. Його енергії, як згадували сучасники, можна було позаздрити. Будучи за характером людиною товариською, доступною, він часто зустрічався з трудящими, допомагав їм вирішувати численні проблеми.
Все це сприяло швидкому поширенню авторитету Хатаєвича, тим більше, що справи в області, зокрема в галузі забезпечення населення продовольством, хоча и повільно, але поліпшувалися. Тож і не дивно, що на II обласній партконференції в січні 1934 р. у привітаннях виробничих колективів було сказано чимало теплих слів і на адресу М. М. Хатаєвича, ім’ям якого невдовзі були названі підприємства, колгоспи, установи, вулиці, парки. Навіть змагання школярів за кращу успішність носило ім’я Хатаєвича. Заради справедливості відзначимо, що він і сам вже ставився до цього, як до належного атрибуту суспільного життя. Так стиль раболепського схиляння перед першою особою, ідея «вождизму» насаджалася не тільки в центрі, а й на місцях. Культ Сталіна, що склався на рубежі 20—30-х років, породжував все нові й нові «культики» керівників різних рангів відповідно до посади, у межах, так би мовити, своєї єпархії.
Архівні документи безпристрасно відтворюють колорит епохи, той складний і суперечливий період, в якому жив і працював М. М. Хатаєвич, дають уявлення про воістину безмежне коло найрізноманітніших питань, якими йому доводилося щоденно займатись, турбуючись про стан справ у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, будівництві велетнів індустрії та об’єктів соцкультпобуту, про поширення новаторського руху, поліпшення умов праці й життя населення. Навіть за такий короткий термін перебування на посаді першого секретаря він вніс відчутний вклад у розвиток економіки, соціальної сфери, науки і культури регіону, а тому, певне, закономірно, що у 1935 р. був нагороджений орденом Леніна.
Звичайно, Хатаєвич був типовою людиною свого суперечливого часу, його позиція в оцінці суспільно-політичних процесів, принаймні до середини 30-х рр., здебільшого мало чим різнилася від їх сталінського бачення. Як і інші керівники партійно-державної номенклатури, він так чи інакше сприяв утвердженню культу особи «вождя народів», тоталітарної системи, нагнітанню психологічної напруженості в країні, про що свідчать, зокрема, його виступи на партійних форумах, в пресі.
Однак віддамо все-таки належне М. М. Хатаєвичу, який зміг у тій непростій ситуації не дати втягнути себе у виснажливий щоденний пошук «ворогів народу». Більше того, є підстави вважати, що він іноді займав відмінну від вищого партійного керівництва точку зору в даному питанні, діяв фактично всупереч настановам зверху, часом на свій страх і ризик, як міг, захищав кадри від огульних звинувачень у троцькізмі.
Ось лише кілька характерних прикладів. На IV пленумі обкому партії (січень 1935 р.) у доповіді члена політбюро ЦК КП(б)У М. С. Чувиріна про підсумки чистки обласної парторганізації було висловлено немало нарікань на адресу її керівників щодо повільних темпів здійснення цього заходу на Дніпропетровщині. М. М. Хатаєвич не стримався, заявивши: «Треба вжити всі заходи не тільки, як говорив тов. Чувирін, щоб ці висновки комісії по чистці не потрапили на розкурку (доповідач наводив факти, коли матеріали чистки використовувалися на курево. — Авт.). Оправа не в папері, а в суті висновків. Перетворювати боротьбу за пильність в кампанійщину нам не потрібно. Оголошувати поголовну чистку — це не те. Це — Кампанійщина, перехльостування, це страхування окремих товаришів, які приймають такі резолюції на всяк випадок.:.». Зрештою, продовжував він, це означає «всіх валити в купу — і наших, і чужих, і нейтральних, яких ми повинні завоювати, і штовхати всіх від нас у бік ворога…»
Та чи не найбільше «криміналу» допустив М. М. Хатаєвичу своїй промові на IX пленумі обкому у серпні 1936 р., де висловив ряд сміливих думок, що явно не вписувалися у прокрустове ложе «генеральної лінії», насаджуваної «великим керманичем». Відкидаючи звичні стереотипи, він з болем говорив: «Багато нащупали ворогів, викрили їх. Летіли не тільки тріски, а й здорові поліна. Підходили не тільки з точки зору того, щоб ворогів не лишилося, але, й щоб показати: ось які ми революційні, як ми багато виключили, викрили…». Повторивши розхожі у той час пасажі про «глибину політичного і морального падіння цих мерзотників, всю ту глибину виродження і контрреволюції, на яку виявились здатні колишні опозиціонери», Хатаєвич несподівано резюмує: «Взагалі, не було такого декрету, не було такого положення, щоб ніде не допускати до роботи колишніх опозиціонерів, якщо вони відреклися від колишніх помилок і дали обіцянку працювати чесно». Ну, а далі — суцільна «крамола»; «В практиці нашого керівництва є елементи авторитарності. Очевидно, не тільки в нашій організації, але і в інших організаціях ці елементи авторитарності не зустрічали викоренення. Проти такого наголошування, плазування перед окремою особою, прояву вождизму я особисто… завжди виступав, виступав проти гомінливого вставання і усякого іншого ритуалу, який в багатьох місцях у нас запроваджено й запроваджено цілком даремно».
Ясна річ, ці публічні висловлювання члена ЦК ВКПб), члена політбюро ЦК КП(б)У навряд чи прийшлися до вподоби Сталіну та його найближчому оточенню. Вища партеліта подібних «вольностей» не прощала. Думається, що саме тоді доля М. М. Хатаєвича була вирішена остаточно. Напевно, він і сам розумів неминучість свого трагічного фіналу, відчуваючи, мабуть, краще інших драматизм ситуації. Особливо, це ставало очевидним після серпневого (1936 р.) пленуму обкому, коли в області розгорнулася нова кампанія по викриттю «ворогів народу». При цьому чи не вперше на численних партійних зборах і активах у критичному контексті згадувалися і «вожді» обласного рівня, включаючи Хатаевича, що вже само по собі означало серйозне застереження. До того ж набирало сили й таке ганебне явище, як доносительство. У згаданій вище архівно-слідчій справі М. М. Хатаевича подібних «сигналів» на нього міститься чимало.
Дніпропетровськ він покинув у березні 1937 р., в зв’язку з обранням на пост другого секретаря ЦК КП(б)У. Його змінив М. В. Марголін, який незабаром розділив гірку участь свого попередника. Недовго довелося працювати у новій посаді й самому Хатаєвичу. Епідемія репресій вимагала нових жертв в ім’я зміцнення атмосфери страху і ентузіазму, авторитарної системи влади в країні. 9 липня 1937 р. настав час і М. М. Хатаєвича. У цей день без санкції прокурора й пред’явлення звинувачення, лише на основі ордера № 2777, виданого Головним управлінням держбезпеки НКВС СРСР, він був заарештований й кинутий до Луб’янки. Майже чотири місяці тривало слідство, яке велося з грубим порушенням законодавства, на підставі досить суперечливих, подекуди просто неправдоподібних матеріалів і свідчень, які давали зломлені морально й фізично політв’язні, переважно «члени» вигаданого «правотроцькістського блоку Дніпропетровщини», створеного і очолюваного нібито Хатаєвичем.
Проте — і в цих матеріалах деякі важливі епізоди і деталі, на нашу думку, заслуговують довіри, дозволяючи повніше відтворити політичний портрет М. М. Хатаєвича, передусім його спроби протистояти сталінському диктату. Адже хотіли того чи ні інформатори, але, працюючи здебільшого в команді першого секретаря обкому, постійно спілкуючись з ним у найрізноманітніших питаннях, вони добре знали його стиль, характер, настрої, психологію, сильні і слабкі сторони, симпатії і антипатії, мали змогу спостерігати зміни у лінії його поведінки, поглядах, ставленні до існуючого режиму. Тож недалекими від істини можна вважати свідчення одного з підсудних, котрий показував, що М. М. Хатаєвич у приватних бесідах неодноразово критикував політику ЦК ВКП(б) з різних питань, наголошував, що «в партії існує надмірний централізм партійного і державного апаратів і звідси бюрократизм, ЦК боїться стати на шлях децентралізації й надання більших прав місцевим апаратам». І далі: «Я зараз ні біса не розумію, що робиться, ясно лише одне, що правильна лінія ЦК ВКП(б) давно вже втрачена». Примітне висловлювання Менделя Марковича перед поїздкою на лютневий (1937 р.) пленум ЦК ВКП(б): «Ми тільки галасуємо, що жити стало краще і веселіше, а насправді цілий ряд робітників і службовців отримують копійки, живуть голодно, не мають одягу і взуття. Заявити про це відкрито на пленумі, тільки поб’ють, а все рівно нічого не зроблять». А коли почалися арешти «троцькістів» серед відповідальних працівників у Москві, Хатаєвич зазначав: «Може відбутися розгром кадрів, але події в країні, мабуть, складуться так, що ЦК буде своєчасно зупинений».
Як бачимо, М. М. Хатаєвич ще не втрачав надії на краще, сподіваючись, очевидно, що здорові, нескорені сили в партії і суспільстві зможуть зупинити наростаючий бум репресій. Та цим сподіванням в силу відомих причин тоді не судилося збутись. Не витримав слідчого тиску, судячи з архівних документів, й сам Хатаєвич, фактично оговоривши себе і визнавши свою «вину» за нескоєні «діяння» перед партією та народом.
В результаті 29 жовтня 1937 р. Воєнна колегія Верховного суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха засудила М. М. Хатаевича до найвищої міри покарання — розстрілу, інкримінуючи злочини, передбачені сумнозвісною 58 статтею КК РРФСР. Наступного дня вирок було виконано.
Так трагічно обірвалося життя видного партійного і державного діяча, який до останнього вірно служив своїй Вітчизні, інтересам народу, справі побудови нового суспільства. При всіх протиріччях характеру і світорозуміння М. М. Хатаєвич належав до числа цільних, вольових натур, неординарних особистостей. Разом з тим він, як і тисячі його колег, соратників по політичній кар’єрі, був продуктом свого часу, типовим представником старої більшовицької гвардії й на кожному з них лишилася родима пляма тоталітаризму. Всі вони ціною власного життя мали осягти, чим є насправді сталінізм і сталінщина. На початку 1956 р. М. М. Хатаєвич був повністю реабілітований.

Автор: Іваненко В. В., д. і. н., проф., завідуючий кафедрою російської історії ДДУ

Джерело: Скарбниця ріднокраю. — Дніпропетровськ: «Дніпро», 1993. — 132 с.


Hosting Ukraine Creative Commons