Днепропетровский национальный исторический музей

До історії співпраці Євфимія Сіцінського з Павлом Матвієвським (за матеріалам епістолярної спадщини)

Розглянуто питання співпраці відомого історика, поділлєзнавця і музеєзнавця Є.Й. Сіцінського (Кам’янець-Подільський) із співробітником Дніпропетровського історико-археологічного музею П.Е. Матвієвським на ниві дослідження історії панських маєтностей кінця XVIII ст. на теренах України.

Серед багатьох завдань, які в ХХ ст. ставила перед суспільством більшовицька ідеологія, було й завдання стерти історичну пам’ять про життя й діяльність багатьох українських істориків та музеєзнавців. Саме тому, вже в незалежній Україні, більшість українських істориків і краєзнавців змушені були долати величезні труднощі, намагаючись відійти від прописаного владою стереотипу офіціозності подачі історії. Адже, на їх думку, мейнстрим сучасної історичної науки, – це дослідження історії повсякденності, тобто життя наших безпосередніх маленьких предків, а не тільки великих світу цього: королів і полководців. Завдяки цьому, сучасна українська історія стає все більш орієнтованою не на дослідження української історії «взагалі», а на те, щоб зробити її близькою і зрозумілою кожному, замислитися над долею кожного представника українського народу.
І серед них, подолянин Євфимій Йосипович Сіцінський, який народився 15 жовтня 1859 р. у с. Мазники Летичівського повіту на Поділлі (нині Деражнянський р-н Хмельницької обл.), у родині де батько, дід і прадід були священиками. Закінчив Кам’янецьке духовне училище, Подільську духовну семінарію та Київську духовну академію із ступенем кандидата богослов’я. З 1889 – член, 1890 – секретар Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, 1903 – голова Подільського церковного історико-археологічного товариства, в 1918 – один із засновників державного українського університету, 1918-1922 – помічник бібліотекаря, приват-доцент кафедри археології й історії мистецтва. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Церковно-історичного і археологічного при Київській духовній академії, історичного товариства Нестора-літописця, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Всеукраїнської Археологічної Комісії, історичної Секції ВУАН, член-кореспондент Московського археологічного, почесний член Кам’янець-Подільського наукового при ВУАН, Тульчинського краєзнавчого та інших товариств, делегат декількох Археологічних з’їздів, в 1901-1905 – активний член Старої Української Громади на Поділлі, 1906-1921 – один із засновників і член Подільського Українського товариства «Просвіта», редактор часописів «Подольские епархиальные ведомости», «Православная Подолия», «Подолия», «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета», «Трудов Подольского церковного историко-археологического общества». Помер Євфимій Сіцінський 7 грудня 1937 р. у Кам’янці-Подільському. Небагато знайдеться діячів, які могли б зрівнятися з ним широтою світогляду, багатогранністю інтересів, незгасною жадобою до творчості. Його ім’я тісно пов’язане з діяльністю вітчизняних діячів, які визначали феномен українського національного відродження наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Документальна наукова спадщина вченого, – це 305 праць і 1164 статті-рецензії на праці з різних видань усієї європейської частини Російської імперії присвячених археології, історії, релігії, мистецтву, архітектурі, етнографії та фольклору України. В цьому році наукова громадськість України буде відзначати 150-річчя від дня його народження. В листопаді у Кам’янці-Подільському відбудеться Всеукраїнська наукова конференція, присвячена цій події.
Окрім досить значної наукової спадщини він залишив ще й цінну епістолярну спадщину, в якій містяться переконливі документальні свідчення про дружні та наукові зв’язки Є. Сіцінського з багатьма науковцями. В 1929 р. він писав: «зі знайомих листуюся з тими, з якими я зв’язуюся науковими інтересами по спеціальностях історії… Багато хто з таких наукових трудящих звертаються до мене з листами по наукових запитах і я їм відповідаю…» [1]. Серед них Д.І. Яворницький [2], П.Є. Матвієвський [3] та багато інших. Проте сьогодні, коли значно зростає інтерес до біографій «разом з підвищенням ролі науки у житті суспільства», нам варто більше знати про цього взаємовідносини Є. Сіцінського і П. Матвієвського. В їхніх реконструйованих біографіях має бути відображений весь спектр їхніх інтелектуальних і духовних інтересів, розвиток наукових комунікацій, взаємин з колегами, наукове життя та їх місце в історії України. Саме тому, нам варто звернути увагу на розкриття «перетин» їхніх індивідуальних біографій із самою історією. Одним з головних завдань такої біографії, – це розкрити справжній їхній внесок в історію України, адже час постійно вносить свої корективи в оцінку їхнього творчого доробку, що не применшує зробленого ними, але потребує значних зусиль з боку біографів до виявлення справжнього їхнього творчого доробку [4, с. 49].
Сучасний розвиток історичної біографістики, як однієї з галузей історичних знань, не може здійснюватися без використовування документів, без історичних джерел – продуктів матеріальної або духовної культури, з яких ми отримуємо дані про процеси суспільного розвитку, і до них, в першу чергу, відносяться документи особового походження, які виникли в процесі життя і діяльності окремої особи, сім’ї або роду [5, с. 201], тобто ті, що «створені окремою особою, та не є офіційними» [6, с. 65]. Ці документи «мають дуже специфічні особливості, в них сильно розвинутий стихійний фактор, адже їх виникнення пов’язане в основному з суб’єктивними діями та волею особистості, яка їх створила» [5, с. 201].
Зважаючи на те, що сучасні філософи розглядають життя в світлі «буттєво-історичної» ситуації, розуміють її не стільки як природно-історичну, скільки як смислово-часову дійсність, як «трагедію та драму», що дає змогу по-іншому організувати біографічний дискурс, внести в нього «ситуаційний» «персонажно-драматичний» ракурс, мотив «долі», осмислювати «події життя» в контексті «подій буття», будувати (реконструювати) біографію через типологію особистісних екзистенційних ролей [7, с. 129], досить цінними та важливими документами особового походження для історичної біографістики є приватне листування, яке спроможне відкрити найпотаємніші риси людини, яка довіряла їм свої сокровенні думки, адже вони не були розраховані на широке коло читачів. Ці листи, – це найбільш «живе» та «повнокровне» джерело до вивчення та з’ясування маловідомих сторінок життя і подробиць біографії, простеження історії процесу творчого пошуку і творення, встановлення фактів з історії наукового, освітнього, культурного і громадського життя міста й краю, а також установ, з якими він співпрацював, реконструювання діапазону творчих і дружніх стосунків [5, с. 206], про наукові дослідження в Україні тощо.
Про життєві шляхи і наукову діяльність історика і музеєзнавця Павла Євменовича Матвієвського (1904-1987) відомо небагато. Навчаючись на історичному факультеті він «слухав курс лекцій з історії місцевого краю Д.І. Яворницького», а потім професор взяв його «на роботу до музею і прийняв до аспірантури», де з липня 1927 і до літа 1930 р. «молодий науковець працював у музеї». Тут, у музеї, він подружився з бібліотекарем музею Ксенією Яківною Гололобовою, яка стала його дружиною. Дуже швидко він став ученим секретарем музею і брав участь в археологічних та наукових експедиціях з дослідження території будівництва Дніпрогесу та узбережжя Дніпра. За високу організаційну і наукову роботу він отримав схвальні відгуки від археолога А. Добровольського [8, с. 81]. П.Є. Матвієвський дуже багато опікувався внутрішніми музейними справами. Для 70-ти літнього академіка Д.І. Яворницького, допомога молодого й ретельного в наукових студіях однодумця, значно сприяли вирішенню складної справи збереження історичних надбань на досить високому науковому рівні [9, с. 255-257]. Сучасні дослідники зазначають, що можливо саме П. Матвієвський, не полишаючи своїх наукових досліджень історико-краєзнавчого характеру, подав у ВУАН рукопис рецензії [10] на статтю академіка М. Слабченка «Паланкова організація запорозьких вольності», в якій демонструє добру обізнаність з попередніми його роботами про соціальну і економічну організацію Запорозької Січі. Можливо, що саме за ініціативою Д.І. Яворницького аспірант П. Матвієвський рецензував роботу М. Слабченка, адже в цей час одеський історик звертався з проханням до Д.Яворницького щодо певних консультацій [9, с. 642]. Молодий вчений був і серед авторів наукових видань Дніпропетровського історичного музею, упорядковував «Звіт про діяльність Дніпробудівської експедиції» (1927), готував перший збірник наукових праць музею до десятиліття Жовтневої революції (1929) [11]. Звертався він і до проблем економічної історії, про що свідчить його праця «Бунт» посесійних робочих на Глушківській сукняній фабриці наприкінці XVIII в.» (1931). Перетворення історико-краєзнавчого руху на масове явище не вписувалося у плани сталінського режиму, і в період політичних репресій історико-музеєзнавча наука зазнала непоправних втрат. У 1934 р. були звільнені з роботи 17 наукових співробітників. Так П.Є. Матвієвський опинився далеко від Дніпропетровська і «за деякими даними мешкав деякий час у Магадані» [12].
Враховуючи викладене, наявний приватний лист Павла Євменовича Матвієвського до Євфимія Йосиповича Сіцінського є цінним документом особового походження [3], в якому він розкриває свої творчі і наукові задуми, ділиться з ним своїми планами на майбутнє, розповідає про свою творчу працю, подає характеристику самого Сіцінського з посиланням на академіка Дмитра Івановича Яворницького. Враховуючи значення цього, наявного в нашому родинному архіві, приватного листа Павла Матвієвського до Євфимія Сіцінського для сучасних істориків і краєзнавців, з метою введення його в науковий обіг і надання можливостей широкому колу дослідників використовувати його в своїх дослідженнях, він подається повністю із збереженням стилю і мови автора.
На превеликий жаль, життєві шляхи, суспільна, музейна і наукова діяльність Павла Євменовича Матвієвського, ще й досі чекають свого сучасного українського дослідника. Адже цінні документи (особові справи і листки, автобіографії, різні накази і заяви, звіти про роботу, характеристики співробітників), які зберігаються в діловодному та науковому архіві музею, дозволяють відтворити етапи його музейної діяльності. Однак, ще більше матеріалів знаходиться в особистих архівах родичів, близьких, друзів колишніх працівників музею, і слід провести величезну роботу щодо їх виявлення й введення до наукового обігу.

Додаток

Вельмишановний професоре!
Даруйте мені, що я Вас турбую своїм листом. Персонально, на жаль, Вас не знаю, але з літератури знаю добре. Тільки тому до Вас і звертаюся, що Ви найкращий нині знавець Подолії, Волині, це свідчить література й мій учитель можливо знаєте, академік Дмитро Іванович Яворницький, у якого я зараз роблю в катедрі в Дніпропетровську.
Ви мене вибачте й простіть за турботи, але щоб не затримувати Вашу увагу я буду лаконічним.
Зараз я вже опрацював роботу з студій панських маєтностей кінця (ХVІІІ) XVІІІ стол. Найбільше місце посідає в роботі маєток кн[язя] Олекс[] Станісл[авович] Любомирського, що було колись у Вознесенському намісництві й продане ним в казну Катерині ІІ в 1795 р. Економічна сторона вже зовсім в подробицях закінчена, але фактична, щодо особи самого Любомирського й літератури за нього, а також за його маєток, мені не відома.
Все що було під руками я використав, але думаю, що Вам, розуміється, більше відомі факти про нього. В основі роботи лежать архівні дані, що використані мною дощенту, так би мовити.
В зв’язку з цим мені порадили, як до найкращого знавця цього краю звернутися за порадою іменно до Вас.
Хочу сподіватися на Вашу дорогу ласкавість, що Ви, конкретно кажучи, дасте такі вказівки:
1. Яка є література що до господарства Любомирського.
2. Що є в музеї за цього Любомирського і як можна використати, чи можна друковану літературу переслати до Дніпропетровського Істор[ично-] Археолог[ічного] музею, коли є які фото, то скільки коштуватиме ці фотографії.
3. Чи немає в музеї яких мап Вознес[енського] намісництва і зокрема мапи господарства Любомирського. Коли є, чи можна за Вашим доглядом комусь доручити закреслити чи зфотографувати.
Всі витрати, як Вам, так і робітникам, що опрацюють все я сплачу зразу ж з одержанням Вашого листа.
Ще раз прошу вибачення, але дозвольте, професоре, сподіватися на Вашу ласкаву відповідь і подання хоч яких відомостей.
З правдивою до Вас пошаною.13. Х. 1929.підпис П. Матвієвський м. Дніпропетровськ, співробітник Історично-Археологічного музею П. Е. Матвієвський /аспірант катедри Укр[аїнської] історії/ [3].

Бібліографічні посилання:

  1. Автобіографія Євфимія Йосиповича Сіцінського, 1929. Оригінал. – 2 арк. – Родинний архів А.М. Трембіцького.
  2. Лист Яворницького Д.І. до Сіцінського Є.Й. від 19(25) липня 1928 р. Оригінал. – 1 арк. – Родинний архів А.М. Трембіцького.
  3. Лист співробітника історико-археологічного музею Матвієвського П.Е. до Сіцінського Є.Й. від 13 жовтня 1929 р. Оригінал. – 1 арк. – Родинний архів А.М. Трембіцького.
  4. Онопрієнко В.І. Біографії вчених: специфіка, завдання, досвід // Українська біографістика. Збірник наукових праць. Вип. 2. – К.: «РИО», 1999. – С. 49-53.
  5. Колобов О.О. Значення фондів особового походження для історико-біографічних досліджень // Там само. – С. 201-212.
  6. Словарь современной архивной терминологии социалистических стран. – М., 1982. – Вып. 1. – 365 с.
  7. Голубович І.В. Біографія як соціокультурний феномен: методологія аналізу в гуманітарному знанні // Філософська думка. – 2008. – № 4. – С. 122-135
  8. Павло Козар. Лоцмани Дніпрових порогів. Історичний нарис. /Вступна стаття і упорядкування Миколи Чабана. – Д.: Видавництво ДДУ, 1996. – С. 81.
  9. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. І: Листи вчених до Д.І. Яворницького / Упоряд.: С.В. Абросимова, А.І. Перкова, О.В. Піцик, Н.Г. Чередник. – Д.: ГАМАЛІЯ, 1997. – 888 с.
  10. Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України. – Ф. Х. 17742.
  11. Бекетова В.М. Науково-дослідна робота музею як головного чинника його подальшого розвитку // Музей на межі тисячоліть : минуле, сьогодення, перспективи. [Зб. тез доповідей та повідомлень Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького]. – Д., 1999. – С. 176.
  12. Науковий збірник Інституту історії АН СРСР. – К., 1957. – Кн. 1. – Т. 9. – 347 с.

Автор: Трембіцький А.М., державний історико-культурний заповідник «Межибіж»

Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.


Hosting Ukraine Creative Commons