Днепропетровский национальный исторический музей

Передумови та наслідки Зборівського договору: дискусії щодо політики Б. Хмельницького на початковому етапі Визвольної війни

Представлено дискусію деяких істориків стосовно державотворчої політики Б. Хмельницького на початковому етапі Визвольної війни та розглянуто наслідки Зборівського договору.

Перед тим, як дати оцінку подіям серпня 1649 р., а саме облоги Збаража, битви під Зборовом, Зборівського миру, та відповісти на питання, що це було – поразка чи перемога, було б доцільно звернути увагу на попередні події.
На початок 1649 р. в арсеналі Б. Хмельницького був вже досвід, і не абиякий досвід, гучних, блискучих перемог над Річчю Посполитою. Це битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Вистачало гетьману і досвідчених командирів, і прихильників серед простого люду. Можна припустити, що в цей період Визвольна війна проти іноземного поневолення по суті переросла в козацько-селянську війну, повинна була привести до утворення незалежної держави. Саме це викликає дискусію серед істориків. Так, відомий дослідник історії України другої половини XVII ст. Т. Яковлева, спираючись на погляди М. Грушевського, наголошує на тому, що ще взимку 1648-1649 рр. у свідомості геть-мана та багатьох учасників повстання відбулися певні зміни [9, с. 53]. Цьому сприяли: і тріумфальна зустріч Б. Хмельницького та козацького війська в Києві, і розмова Хмельницького з константинопольським патріархом Паїсієм, і військове перемир’я, яке дало змогу переосмислити недавні події [1, с. 118]. Можна припустити, що саме з цього періоду у Б. Хмельницького визріває ідея незалежної козацької держави. На переговорах з польськими комісарами він починає називати себе «єдиновладцем і самодержцем руським» [1, с. 117]. Юридично, константинопольський патріарх, за бажання Б. Хмельницького, мав повноваження висвітити гетьмана на правителя незалежної держави. Тріумф, яким вітав народ переможців, був гідний цього. На жаль, Б. Хмельницький не використовує цю можливість. Він лише сповідується та отримує благословення на черговий шлюб.
Тут варто згадати гіпотезу дослідника Б. Сушинського, який вважає, що Б. Хмельницький на першому етапі не мріяв про незалежну українську державу, а тільки про більшу і надійну автономію в межах Речі Посполитої та про булаву гетьмана України, але… з рук польського короля. Для нього головне було створити козацьку повстанську армію, підняти народ, а там вже ситуація підкаже, як діяти далі. Виникнення під його командуванням такої могутньої армії, поява блискучих воєначальників, нищівний розгром Польщі – стали для нього певною мірою несподіванкою [5, с. 18].
До того ж, треба враховувати і строкатість соціального складу армії Б. Хмельницького та розбіжності в уявленнях про мету війни. Навіть серед старшинського корпусу, на який спирався Б. Хмельницький, не було одностайності. Н. Яковенко виділяє 3 лідерські групи, що оточували гетьмана і за браком відведеного часу так і не встигли оформитись в політичну еліту однодумців [7, с. 360-365]. До першої групи належить реєстрова старшина Війська Запорозького, об’єднана почуттям вояцької солідарності незалежно від походження з козаків чи шляхти (Іван Богун, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Мартин Пушкар та інші). Багато з них мали досвід власного старшинування чи належали до старшинської династії. Ця група, в цілому, досить помірковано сприймала переговори з поляками. Кінцевим підсумком війни, в їхньому розумінні, – здобута шаблею автономія козацьких територій під протекторатом одного з сусідніх великих володарів. Друга група утворилась впродовж 1648 р. з шляхти, яка до війни особисто з козацьким світом пов’язана не була і перейшла на бік повстанців відразу після перших перемог (Станіслав Кричевський, Юрій Немирич, Іван Виговський, Петро Головацький та інші). Їй притаманна радикальна антипольська направленість, боротьба до кінця, бо, як зрадникам, їм не було куди повертатися. Третю групу, яка не була цілісна, складали вихідці з козацької сіроми, міщани та селяни (Яким Сомко, Мартин Небаба, Іван і Василь Золотаренко та інші).
Неоднозначне ставлення до селян було і з боку самих козаків. Козацтво вважало себе професійними військовими, особливим прошарком суспільства, вищим за інших. Тому, дуже часто досить презирливо ставилося до простих селян, які не були військовими [8, с. 201-202]. Слід зауважити, що Б. Хмельницький не завжди радився з професійними військовими. А інколи і сама старшина не могла пояснити певні вчинки гетьмана. Так, наприклад, ще у вересні 1648 р. після перемоги під Пилявцями, замість того, щоб закріпити цю перемогу, Хмельницький починає дробити армію, розсилаючи полковників наче для того, щоб зібрати нові загони. А сам починає облогу Львова, ніби затягуючи час. Відправляє послів на вибори короля Речі Посполитої, армію якої він майже знищив [3, с. 165].
Дослідники Б. Сушинський і Б. Флоря звернули увагу на якусь ідеалістичну віру Б. Хмельницького в гарного монарха та погану аристократію, яка не дає жити ні самому монарху, ні його підданим (а здається саме таким себе визнавав Б. Хмельницький) [5, с. 21]. А сам монарх, особливо Владислав IV, готовий підтримати боротьбу козацтва з магнатами [6, с. 35-36].
І. Стороженко в своїй праці «Б. Хмельницький» наводить точку зору В. Липинського, що Б. Хмельницький, враховуючи зовнішні і внутрішні реалії, протягом 1648-1652 рр. стояв на позиціях автономізму, тобто прагнув створити українську державу у складі Речі Посполитої на засадах федерації (конфедерації) як першого етапу на шляху до незалежної козацької республіки. Хмельницький розумів, що польська шляхта через перспективи втрати маєтностей на Україні не допустить утворення козацької автономії. У зв’язку з цим він вважав, що запорукою створення та існування української держави у складі Польщі могла бути міцна влада польського короля. На цьому ґрунті Б. Хмельницький відокремлював короля від польської шляхти, вбачаючи у ньому гаранта справедливості, дотримання права, закону. Він вважав, що польська шляхта заважає королю здійснити у державі останнє. Таким чином, український гетьман наче прагнув допомогти королю стати самодержцем для захисту закону [4, с. 230].
Більш радикальну думку з цього приводу наводить Б. Сушинський, який натякає на певний політичний і фінансовий інтерес сторін в цій війні. Так, Владислав IV бачив себе головною фігурою в загальноєвропейській боротьбі з мусульманською загрозою зі Сходу, але при умові об’єднання з українським козацтвом. Але польський сейм був проти цього. Тоді Владислав IV дає гроші Б. Хмельницькому для початку повстання, щоб мав змогу тиснути на сейм початком війни та міг отримати добро на збір армії. Щойно армію та ополчення буде сформовано, король веде їх на приборкання повстання, а Хмельницький відходить до кримських улусів. Десь в пониззі Дніпра вони зустрічаються, влаштовують такий собі лицарський турнір зі стріляниною та активними переміщеннями, після чого Хмельницький іде до короля з каяттям, і об’єднане військо, перебивши в міру можливості, союзний повстанцям загін кримчаків вдирається до Перекопа. І вже не йде з Криму доти, доки той не опиняється під владою польсько-козацьких гарнізонів. По цьому король повертається до Варшави переможцем козаків і татар, а Хмельницький – до Києва гетьманом усієї України [5, с. 37]. На сьогодні складно визначити правоту дослідника в питанні фінансування повстання та його початкової мети. Але підґрунтям стало соціальне, релігійне, національне невдоволення широких верств українського народу. Ця війна стала однією з найкривавіших в історії України і Польщі.
А що стосується турботи Б. Хмельницького за долю монарха, правда вже Яна Казимира, то це ми бачимо під час битви під Зборовом. Коли в самий критичний момент, проявляючи велику особисту мужність, Ян Казимир, покинутий жовнірами, зібрав навколо себе невелику кількість німецької піхоти та 200 рейтарів, намагався обстрілювати наступаючих козаків і татар [3, с. 231]. Навряд чи йому вдалося б зупинити ворога. Воєнний розгром Речі Посполитої був неминучий, але… Тут Б. Хмельницький дає наказ відступити та вдатися до мирних переговорів!… До яких, до речі, його не допустили особисто! Зараз, через стільки часу, важко сказати, що саме, які думки спонукали Б. Хмельницького до цих дій. Дехто з дослідників каже, що його шантажував Іслам-Гірей, який не бажав допустити воєнний розгром Речі Посполитої, що неминуче призвело б до утворення незалежної Української держави. Дехто вважає, що Хмельницький просто не міг допустити такої ганьби для польського монарха. Але ж якої ганьби повинні були зазнати козацькі ватажки та і саме військо, у якого вкрали перемогу!
Що стосується змісту самого Зборівського договору, то все ж треба визначити, що з юридичної точки зору, дійсно вперше в історії українсько-польських взаємовідносин у XIV-XVII ст. варшавський уряд визнав статус автономії частини українських земель, що перебували в складі Речі Посполитої [3, с. 245].
Дослідник В. Липинський наголошує на тому, що договір став першою спробою української нації забезпечити собі в межах Польської держави політичну автономію (на козацькій території – Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства) [2, с. 16]. Хоча в процесі переговорів гетьман змушений був відмовитись від території щонайменше шести полків – Барського, Звягільського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Подністровського [3, с. 245], реєстр було скорочено до 40 тис., не було вирішено релігійне питання. Селянам запропоновано повернутися до «належного послушанства» польським панам, шляхті, які могли повернутися у свої маєтки і відновити права власників [3, с. 238-239]. Татарам дозволялось брати ясир на українських землях під час відступу до Криму. Таким чином, договір ігнорував соціально-економічні інтереси селян, міщан і козацьких низів.
Зараз багато дослідників дискутує на тему Зборівської битви та договору 1649 р. Одностайної думки немає. Але треба погодитись, що український народ відчув велике обурення, наче зраду своїх інтересів. І, мабуть, він мав на це право!
За влучними висновками В. Липинського, наслідки Зборівської Умови показали ясно й виразно, що без радикальної зміни внутрішнього устрою Речі Посполитої, місця для козацької України в межах польської державності бути не може. Отже людина, що стояла на чолі нації, мала перед собою дві дороги: або скерувати всю національну енергію на боротьбу за зміну того внутрішнього державного устрою і справу майбутнього Речі Посполитої зробити українською національною справою, або порвавши зовсім з Польщею, скерувати всю національну енергію на організацію власного державного життя поза межами Речі Посполитої. Хмельницький довгий час не міг зробити рішучого вибору, й хитання гетьмана – фатальне розпорошення національної енергії, стало основною рисою його політики на початковому етапі Визвольної війни [2, с. 18-19].

Бібліографічні посилання:

1. Воссоединение Украины с Россией. – Т. II. – М., 1954. – № 47. – С. 104-122.
2. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті // Твори. – Т. 3. –Філадельфія, 1991. – 344 с.
3. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – К.: Либідь, 1995. – 624 с.
4. Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Книга перша: Воєнні дії 1648-1652 рр.: Наукове видання. – Д., 1996. – 320 с.
5. Сушинський Б. Козацька Україна: «Хмельниччина». – Одеса: «ВМВ», 2004. – 560 с.
6. Флоря Б. Спорные проблемы русско-украинских отношений в первой половине и середине XVII в. // Белоруссия и Украина. История и культура. Ежегодник. – М, 2003. – С. 29-40.
7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2006. – 584 c.
8. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К., 2002. – 416 с.
9. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. – К.: Основи, 1998. – 447 c.

Автор: Титова І.С., музей історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця»

Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.


Hosting Ukraine Creative Commons