Днепропетровский национальный исторический музей

Сірко, Самойлович, Дорошенко і Мазепа

Посольство Сірка до Дорошенка і Самойловича з пропозицією діяти спільно проти ворогів Христової віри.— Ув’язнення гетьманом Самойловичем посланців Сірка Яреми Кваші та Грицька Голоблі.— Листи Сірка з цього приводу до брата гетьмана, батюшки Тимофія Самойловича і до боярина Григорія Ромодановського.— Прибуття запорозьких посланців до Москви у справі самозванця.— Грамота царя Сірку про видачу самозванця.— Відправка самозванця до Москви, його страта і дарунки царя Сіркові.— Справа про Івана Мазепу.— Сповідь Мазепи в Москві і його свідчення про Сірка та Дорошенка.— Нове нашестя турків і татар на Україну.— Рух Сірка за Буг та задніпровську Україну.— Вторгнення турків на Поділля і взяття ними Ладижина й Умані.— Походи кримського хана на Лівобережну Україну.— Повернення Сірка на Січ.

Після від’їзду Василя Чадуєва та Семена Щоголева із Січі Сірко відправив у Чигирин до гетьмана Дорошенка військового товариша Стефана Білого з двадцятьма п’ятьма козаками. Мета цього посольства розкривається у листі військового судді Стефана Білого, написаному 7 квітня 1674 року з міста Чигирина на ім’я знатного запорожця Григорія Пелеха з товаришами, який перебував під орудою Самойловича. Лист цей був переданий посланцем Білого не Пелеху, а козаку Дубязі, а від нього потрапив до рук Самойловича. У листі йшлося про те, що Білий та його товариші прислані в Чигирин до гетьмана Дорошенка з волі кошового отамана Івана Сірка і всього війська запорозького низового. У Чигирині вони повинні були сказати, що кошовий і все військо запорозьке на загальній раді ухвалили бути в єдиномислії та братолюбній спілці з паном гетьманом Петром Дорошенком для того, аби і між українським військом і між усіма українськими містами не було ніяких чвар та кровопролиття. Тому Білий радив Пелеху розпустити застави біля міст, залишатися у повному спокої і не перешкоджати усім бажаючим йти в Чигирин до Дорошенка або до своїх родичів і тим самим зберегти в цілості увесь свій народ на випадок нашестя спільного ворога православної віри та козацьких вольностей. Гетьман Іван Самойлович уважно прочитав того листа і негайно відправив його до Москви. Цар відповів гетьману грамотою, в якій писав, що про єднання Сірка з Дорошенком йому тепер усе відомо з гетьманського листа. Відомо також і те, що в Москву їдуть посланці Сірка, а коли вони прибудуть і про всі свої справи розкажуть, тоді про все те цар накаже сповістити гетьмана.
Слідом за посланцями до гетьмана Дорошенка Сірко направив гінців до Самойловича. І тут метою його посольства було те, щоб переконати гетьмана об’єднати всі сили і діяти спільно проти грізних ворогів. Одначе Самойлович, ледь устигли прибути до нього надіслані із Січі козаки, звелів посадити їх у в’язницю і нікуди не випускати. Дізнавшись про те, Сірко написав два прохальні листи — один від 23 травня до брата гетьмана, батюшки Тимофія Самойловича; другий від 28 травня до князя Григорія Ромодановського, воєводи бєлго-родського. Обох Сірко просив вплинути на гетьмана, аби той звільнив запорозьких посланців, повернув їх на Січ і не вважав запорожців своїми ворогами: «Княже Григорію Григоровичу Ромодановський, благодійнику наш, глибоке шанування передаємо і повідомляємо, що я, кошовий, і все військо запорозьке, як і обіцяли, бажаємо вірно служити великому государеві, поки світитиме сонце. Тільки сумнів нас точить і перешкодою нашим намірам слугує те, що наших послів Ярему Квашу та Грицька Голоблю уже кілька десятків тижнів тримають в неволі, мучать узаперті і ніяких корисних нам звісток про те, як би ми могли встати проти давнього і спільного нашого ворога, не дають, через що духовний супостат і бур’яносіяч, радіючи, починає чвари між нами поширювати. Воліючи попередити цю ворожнечу, хотіли б до вашої княжої милості, ради вірності нашої, посланців наших, товаришів військових Лук’яна Нужного та Михайла Креву, послати. Через цих посланців, запевнивши вас у тому, що служба наша його царській величності вірна й неодмінна, ми маємо сказати, що чинити промисел над бусурманами не перестаємо і на даний час маємо багато пійманих язиків. Та тільки остерігаємося послати їх вам, бо це не, робить нам честі. Але сповіщаємо вам про те, що розповіли нам ті язики: кримський хан з ордами збирався вийти з Криму у цьому місяці, а прй Дорошенкові ординців не більше тисячі або тисячі п’ятсот. І хоч посилали ми послів до Дорошенка, але робили це не на шкоду нашому краю, а з бажання об’єднати і привести всіх під високодержавну і міцну руку його царської пресвітлої величності. Що ж до чуток, ніби ми хотіли йти на примирення з кримчаками, то це чистісінька вигадка. Просимо вашу княжу милість усім тим словам не вірити. Сповіщаємо вам, що ми бажаємо зробити обмін полоненими для звільнення наших християнських невільників. Б’ю чолом вашій княжій милості, моєму благодійникові, і сповіщаю, що в моєму домі є турецькі й татарські бранці. Дозволь мені взяти їх на відкуп для обміну моїх близьких і визволення з тяжкої неволі. А також і посланців військових, раніше та й тепер посланих, зволь, благодійнику мій, швидше з достеменними вістями, що є у вас, відпустити, щоб ми, не маючи жодних сумнівів, могли стати супроти нашого спільного ворога, чого так сумлінно і бажаємо і хочемо».
А тим часом, коли йшли ці переговори з Дорошенком та Самойловичем, 1 травня 1674 року до Москви прибули запорозькі посланці Прокіп Семенов та його товариші в кількості трьохсот чоловік у справі перебування на Січі «царевича». Вони одразу ж подали листа на ім’я царя, в якому Сірко з усім товариством, величаючи царя Божим помазаником, багатомилостивим світлом і війська запорозького диханням, сповіщали, що в Січі об’явився якийсь «молодик», котрий називає себе царевичем Семионом Олексійовичем. Він нібито через образу, завдану йому матінкою-государинею, утік з Москви, довго блукав по Росії, а потім приїхав на Запорожжя, де і перебуває під найпильнішою охороною і надалі перебуватиме, аж поки військо почує царське слово, чи правда усе те, про що розповідає Семион Олексійович. Разом з листом Сірка посланці подали й листа самозванця, в якому він, називаючи себе Семионом Олексійовичем, сином царя Олексія Михайловича, благочестивим царевичем, бив чолом государеві на думних бояр за те, що вони його хотіли прикінчити, хоч це їм і не вдалося, через те, що він і тепер, бажаючи йти до свого батечка, не йде, аби по дорозі якого нещастя не трапилося. Жалівся він і на царських послів Василя Чадуєва і Семена Щоголева, які хотіли його з пищалі застрелити. Писав він цареві, нарешті, й про те, що військо запорозьке йому вірно служить і просив дати козакам те, за що вони битимуть чолом, задля кращого промислу над бу-сурманами, бо запорожці не лише в полі їх перемагали, але й по воді прямо до ворожої землі добиралися і там добивалися знатних перемог.
На лист Івана Сірка цар відповів грамотою, в якій дорікав кошовому зал те, що він знехтував царською милістю і не дотримався своєї обіцянки, дав вору й самозванцю печатку й знамено, до приїзду на Січ царських послів не повідомив про нього у Москву і посилав священика та знатних козаків розпитувати вора про його особу, без царського указу спілкувався з Дорошенком, нагадав Сірку про рік, день смерті та місце поховання царевича Семиона Олексійовича і насамкінець зажадав, щоб кошовий прислав до Москви самозванця та його супровідника Івана Міюску в кайданах і з доброю охороною, а для цього цар залишає в Москві в заставу посланців кошового і наказує притримати чайки (човни), гармати, сукна й гроші для запорожців у місті Севську до прибуття самозванця.
Після одержання цієї грамоти Сірко негайно сповістив боярина Григорія Григоровича Ромодановського про те, що чоловіка, який назвав себе сином царя і великого князя, він відправляє закутого в кайдани, разом з його шістьма товаришами, до Москви, а водночас надсилає його царській пресвітлій величності щонайшанобливішого листа. У ньому було написано: «Чоловіка, який нарікся вашої величності сином, ми тримали під пильною охороною, шану не йому самому, а вашій царській пресвітлій величності, світлу й диханню нашому віддавали, бо він іменувався вашим нащадком. Тепер як вірний слуга відсилаю його до вашої величності, бажаючи своєї обіцянки дотриматися і вірно до останніх днів життя вам служити. З Дорошенком спілкувався я, бажаючи привести його на службу до вашої царської величності. Змилуйся, великий государю, обдаруй нас усілякими запасами щедрими, як на Дону. Ми просили у гетьмана Івана Самойловича переправи на Переволочній, але він не дав. Просили ж ми не для збагачення, як дехто випрохує, а для захисту віри християнської. Усі побори, які беруть з християн на Україні, од вашої величності приховують, а нам і одної переправи не дають».
Привезений із Запорожжя до Москви самозванець дав три показання і в першому з них твердив, що найбільше від усіх його приневолював прийняти «страшне» ім’я царевича кошовий отаман Іван Сірко, який, мовляв, мав намір іти на Москву і побити бояр. У решті показань самозванець жодного слова не сказав про Сірка, а заявив, що воровству тому навчив його Іван Міюський, за походженням хохлач. Про себе ж самозванець повідомив, що він підданий князя Дмитра Вишневецького, син варшавського міщанина, який свого часу з Лохвиці переселився до Варшави. Батька його звали Іваном Андрійовичем Воробйовим, а його самого — Семеном Івановим. А завершилась історія Лже-семиона його стратою у Москві на Красній площі 17 вересня 1674 року в присутності бояр і народу.
Як розуміти поведінку Сірка щодо самозванця Лжесемиона? Важко припустити, що Сірко, людина досвідчена, далекоглядна і прониклива, вірив у достеменність походження особи, котра назвала себе сином царя Олексія Михайловича, і в щирість байки самозванця про втечу з Москви та блукання по Росії. Найімовірніше, Сірко розіграв у цьому випадку роль людини, переконаної в істинності царственного походження Лжесемиона,— така роль була корисна йому для того, щоб тримати Москву у своїх руках і тим самим зберігати політичну незалежність Запорожжя. Можливо, до цього приєдналася і помста за заслання в Сибір. Напідпитку Сірко обмовився, що він не забуде цього до кінця свого життя. Так чи інак, але свою роль Сірко розіграв настільки майстерно, що примусив повірити в царевича і все запорозьке військо. А віра ця виявилася в тому, що всі запорожці до одного готові були йти за царевича у вогонь і воду, нізащо не хотіли оддати його листа боярам, а вирішили одвезти його прямо до царя і, нарешті, жодного разу, ні в офіційній, ні в приватній розмові не назвали його ні втікачем, ні самозванцем. Навіть недоброзичливці Сірка і таємні прибічники Москви не висловлювали своїх сумнівів щоДо особи царевича й обраної стосовно нього ролі Сірка.
Врешті-решт Москва і на цей раз повинна була пробачити запорожцям, як пробачила вона раніше убивство посла Лодиженського. Цар після страти Лжесемиона пожалував Сіркові два сорока соболів 38 по п’ятдесят карбованців кожен сорок та дві пари соболів по сім карбованців пара. Одержавши подарунок, Сірко написав цареві чолобитну з проханням дати йому для проживання разом з дружиною та дітьми містечко Келеберду, на лівому березі Дніпра, поблизу Переволочної: «Постарів я на військовій службі, а ніде вільного життя з дружиною і дітьми не зазнав, одначе милості ні від кого не бажаю, окрім царської величності: тому звелів би ти, великий государю, дати мені містечко Келеберду в полтавському полку біля Дніпра». Цар зглянувся на прохання Сірка, відправив війську платню та бойові припаси, самому кошовому грамоту на містечко Келеберду, а війську — грамоту на переправу Переволочну. Але в цю справу втрутився запеклий ворог і недоброзичливець Сірка гетьман Самойлович, і Сірко залишився без Келеберди, а військо — без Переволочної.
У той час, коли завершувалася історія з Лжесемионом, розпочалося нове діло, уже з Мазепою. Козаки Олексій Борода, Яків та Василь Темниченки донесли Самойловичу, що 11 червня вони разом із Сірком вийшли із Січі для одержання милостей пресвітлої царської величності і в степу біля річки Інгул захопили в полон Дорошенкового посланця Івана Мазепу.
Уся ця справа, наскільки можна про неї судити на основі тодішніх актів та розповідей малоросійських літописців, відбулася таким чином. Травня 25 числа 1674 року у місто Чигирин, столицю правобережного гетьмана Петра Дорошенка, прибув, за царським повелінням, від бєлгородського воєводи князя Григорія Ромодановського , стрілецький сотник Терпигорєв, щоб схилити Дорошенка до підданства російському цареві і переконати його їхати у місто Переяслав для присяги на вірність великому государеві. Дорошенко відмовився од цієї пропозиції, пояснюючи тим, що хоч раніше він і бажав бути у підданстві царської величності, але тепер зробити це не має можливості, оскільки він підданий турецького султана. Водночас гетьман Дорошенко наказав своєму братові Андрію Дорошенку взяти частину козацьких полків, чотири тисячі татар, які перебували при гетьманові, і йти до Черкас та інших міст проти московських воєвод. Андрій Дорошенко негайно виконав наказ брата. Спершу перевага була на його боці, але потім, коли князь Ромодановський і гетьман Самойлович вислали проти нього п’ять козацьких полків, Андрій Дорошенко був розбитий (червня 9 дня, біля річки Ташлик) і поранений повернувся назад. Тоді Петро Дорошенко, бажаючи якомога швидше одержати допомогу від турецького султана та кримського хана, а також наперед задобрити їх, послав їм у подарунок п’ятнадцять забитих у колодки невільників, козаків Лівобережної України. Команду над колодниками гетьман доручив ротмістру своєї корогви Івану Мазепі і наказав йому йти степом подалі від Дніпра, через Інгул і Буг до Очакова, а звідти через Дніпро у Крим. Узявши колодників і, крім того, ще дев’ять татар (мабуть, як охоронників), а також листи гетьмана до хана й візира, Мазепа рушив за визначеним маршрутом. Але на річці Інгул на нього напав запорозький чамбул, декотрих татар порубав, деяких змусив кинутися в річку, колодників звільнив, а самого Мазепу взяв у полон і доставив Сірку разом з листами Дорошенка до хана й візира. З цієї нагоди на Січі зібралася рада, на якій були зачитані листи Дорошенка. Дізнавшись із цих листів та із розповідей невільників, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці до того були обурені, що вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився Сірко і старі козацькі отамани: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоло-віка, може, він нам і вітчизні нашій колись знадобиться». Запорожці послухались, і Мазепа був порятований. Тоді Сірко закував Мазепу в кайдани, а всі листи Дорошенка надіслав Самойловичу для подальшої відправки їх до Москви.
Бєлгородський воєвода князь Григорій Григорович Ромодановський, дізнавшись про затримання Мазепи, послав до Сірка гінця з наказом видати йому пійманого Мазепу й одного з уцілілих при ньому татар. Але Сірко чомусь не захотів негайно відпустити Мазепу і відмовив воєводі. Тоді Ромодановський послав гінців у Харків і через них звелів ув’язнити дружину Сірка, а зятя його, мерефівського жителя, козака харківського полку Івана Артемова направити до себе в полк. Коли ж зять Сірка прибув до воєводи, той направив його до Сірка для видачі йому Мазепи. Одночасно з цим цар дізнався від гетьмана про затримання Мазепи і також зажадав од Сірка видачі полоненого. На цей раз Сірко не став перечити і направив Мазепу під наглядом свого зятя Івана Артемова і знатного козака Івана Носа до гетьмана, про що сповістив його листовно 6 липня 1674 року. Він писав Самойловичу, що посилає до нього Мазепу, аби розпитали того, що йому наказано було передати від Дорошенка турецькому візиру та кримському хану, і водночас просив, щоб гетьман поклопотався про звільнення Мазепи: «Покажи милість свою, як батько милосердний, щоб він у неволі не був і щоб військо запорозьке, яке дарувало йому і волю, й життя, і здоров’я, не стало говорити, що Сірко засилає людей у неволю». Допитавши Мазепу, гетьман Самойлович відправив його у Москву, повторивши від себе майже слово в слово Сіркове прохання про дарування Мазепі свободи і водночас попередивши царя, щоб він більше довіряв Мазепі, аніж Сірку, який спілкується з Дорошенком і присягає йому приєднатися до бусурманів і йти з ними на благовірного царя.
Тим часом Сірко й запорожці, за словами літописця Величка, відправивши Мазепу Самойловичу, написали сповненого жорстоких докорів листа гетьману Дорошенку, в якому картали його за те, що він почав їх, ніби звірів степових, виловлювати й нищити; називали, за відправлення християн в дарунок бусурманам, юдиним товаришем, який силкується козаками, мов живою монетою, здобути прихильність бусурманів; попереджували про хисткість союзу з бусурманами («роздивись і зваж на те, патлата голово, Дорошенку!»); віщували для нього неминучу погибель, а вітчизні запустіння. Цей лист так налякав Дорошенка, що він, запеклий мисливець, відтоді почав виїжджати на полювання не в той бік, що від Криму й Січі, а в той, що лежить від Чигирина, до Криму й Польщі.
Привезений до Москви Іван Мазепа 5 серпня 1674 року на допиті серед інших показань дав і таке: старшина задніпровського міста Лисянки, яка перейшла на бік царської величності, присилала до гетьмана Дорошенка козаків із пропозицією взяти з них приклад, приїхати в Корсунь на раду і також перейти до російського царя. У відповідь на це Дорошенко відправив з Мазепою листа до лисянської старшини і до боярина Ромодановського, а на словах велів Мазепі сказати їм, що коли його, Дорошенка, призначать гетьманом західної сторони Дніпра, то він готовий буде перейти на бік царської величності, а якщо ж його гетьманом не призначать, то хай принаймні знатні государеві люди присягнуть йому в тому, що нічого злого йому не заподіють. Відпускаючи Мазепу, Дорошенко наказав йому, що коли в Корсуні ради не буде, то хай би він їхав у інше місто. Коли Мазепа з дорученням Дорошенка прибув у Корсунь, а звідти в Переяслав і не застав ніде ради, то передав листи військовій старшині та боярину Ромодановсько шення їхати в Перея Дорошенко зажадав с обіцяв прислати влас скликав у Чигирині ра Рада відповіла згодою, в Чигирин ідуть 23 чоловіки, послані до гетьмана Дорошенка кошовим Сірком. Тоді заложників затримали, аби передусім дізнатися, що скажуть посланці Сірка. А посланці передали, щоб Дорошенко не їхав у Переяслав і залишався б надалі гетьманом західного боку Дніпра, тому що запорожці бажають об’єднатися з ним і кримським ханом, як було за гетьмана Богдана Хмельницького, а для цього вони уже направили послів до кримського хана, щоб він помирив Сірка з Дорошенком, і просили Дорошенка приїхати на Січ. Дорошенко, проте, остерігаючись государевих людей, сам в Січ не поїхав, а натомість послав туди чигиринського козака Бережецького. Коли той прибув на Січ, запорожці послали від себе до гетьмана Дорошенка знатного козака Носа. Насамкінець Мазепа розповів, як Дорошенко примусив його присягнути на вірність і послав після цього з листами до турецького візира, як по дорозі його піймав Сірко, захопив без будь-якого опору всі листи і протримав у степу близько п’яти тижнів.
Важко сказати, наскільки свідчення Мазепи були достовірними. З одного боку, не можна не брати до уваги ту обставину, що Мазепа був присланий до Москви Самойловичем, якому він усіляко старався догодити і тому його супротивника, Сірка, всіляко очорнити. До того ж Самойлович користувався у Москві цілковитою довірою, а до Сірка там ставилися з підозрою. З іншого боку, не можна не сказати й про те, що Сірко у політичних питаннях завжди намагався бути цілком незалежним, схиляючись то до одних, то до інших, залежно від того, що вигідніше було для низових козаків. А втім, подальші дії Сірка показали, що він у стосунках з Дорошенком хотів, за його власними словами, на цей раз лише одного — прихилити Дорошенка на бік російського царя1 і спільно діяти проти мусульман. Але не досяг цього, відстав од гетьмана і піймав його посланця, щоб вивідати справжні плани Дорошенка. Можливо, цю суперечність у показаннях Самойловича з Мазепою, з одного боку, і кошового Сірка — з іншого, можна примирити тим, що самі переговори з Дорошенком для вступу в союз з ним і татарами велись особисто не від Сірка, а від цілого війська, в чому нібито обмовлюється сам Мазепа на допиті в Москві.
Так чи інак, але поки усе це відбувалося, на Україну знову насунулася чорна хмара: турецький султан, кримський хан і Дорошенко, захопивши 1672 року польське місто Кам’янець і на деякий час припинивши наступальні дії, знову об’єдналися, щоб іти походом на Малоросію і за всяку ціну взяти місто Київ. Тепер Сірко знов став і для царя Олексія Михайловича, і для гетьмана Івана Самойловича потрібною людиною. Тому відтепер Самойлович пильно стежить за Сірком і про кожен його крок сповіщає Москву. Так, у грамоті, писаній на ім’я царя 15 липня 1674 року, Самойлович доповідав, що Сірко повідомив гетьману про рух кримського хана під місто Кам’янець, куди наближається також турецький султан з візиром. І водночас зі слів очевидця гетьман передавав царю, що Сірко на початку липня перейшов Інгул і зупинився на Чечельнику, потім піднявся до Умані, де стояв у Капустяній долині з усім своїм військом, і хотів чинити промисел над бусурманами, очікуючи на війська гетьмана Самойловича. До своєї грамоти Самойлович долучив лист Сірка, писаний від 6 липня 1674 року «з військ над Бугом з-під Козавчина», в якому кошовий писав гетьману, що недавно він хотів учинити промисел біля Оргєєва63, але потім, перейшовши Дніпро і дізнавшись від узятих язиків про наближення кримського хана до Кам’янця, а турецького султана з візиром до Цецори 64, повернув назад в Умань із здобиччю, щоб там з’єднатися з уманським та торговицьким полками і спільними зусиллями ударити по татарській орді, що розташувалася на річці Тащлик неподалік од Торговиці: «Тільки прошу, вельможносте ваша, хутчіше пришли до мене частину війська полковника Дмитрашка, а передусім московських донців з гарматами, щоб ті поганці більше не нишпорили по нашій і без того сплюндрованій вітчизні і душ християнських у неволю не брали. А вам, з глибокою шанобою до вас і з великим уболіванням за нашу вітчизну, раджу вирушити якомога швидше до Чигирина з усіма силами, бо Дорошенко там один, без ворожої допомоги перебуває, про що я маю достеменні відомості».
Недовго, проте, довелося Сірку стояти під Уманню. У серпні 1674 року стало відомо, що турки перейшли Дністер і вторглися на Поділля, захопили місто Ладижин і звідти рушили на Умань. У той же час дійшла чутка і про те, що кримський хан з усіма своїми ордами сунув на малоросійські міста лівого боку Дніпра. Дізнавшись про це від пійманого язика, Сірко залишив Капустяну долину і негайно повернувся на Січ, звідки мав намір йти на Крим промишляти. На той час і кримський хан залишив Україну і 8 жовтня повернувся в Крим, а турецький султан на початку вересня перейшов Дністер і також подався на свої землі.



Hosting Ukraine Проверка тиц