Днепропетровский национальный исторический музей

Тарас Шевченко на Придніпров’ї

У першій половині 40-х років XIX ст. Т.Г. Шевченко був вже відомий і як художник, і як поет. Його “Кобзар” читали й перечитували, заучували напам’ять й переписували у Києві, Харкові, Полтаві та інших містах і селах по обидва боки Дніпра. Слово поета відгукувалось на Україні в тисячах сердець. Живучи на чужині, Т.Г. Шевченко мріяв про повернення. Перед його духовним зором стояла рідна Україна в усій її пронизливо тужливій красі, в усій величі героїчного минулого її волелюбного народу. 25 січня 1843 року в листі до Г.С. Тарновського Шевченко писав: “…згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхати до солов’я, весело б було” [1]. Він думав про неї дні і ночі, оспівав її у піснях свого “Кобзаря”:

Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, —
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами [2].

Він дуже хотів побачитись з рідними і писав у Кирилівку братові Микиті: “…а все-таки лучше, коли получиш, почитаєш хоч слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється… Поклонись усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи нехай не вмирає, скоро побачимось” [3].
У 1843 році мрія Шевченка здійснюється. В травні він виїхав в Україну, де не був протягом чотирнадцяти довгих років. Тарас Шевченко перебуває тут до лютого 1844 року, мандрує по містах і селах Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини, Київщини. Поет відвідує рідних, спостерігає життя народу, бачить його страждання. Гнівом закипає серце Кобзаря, коли він дивиться на ці страшні картини:

Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть! [4]

У цей час Шевченко знайомиться з письменником-етнографом О. Афанасьєвим-Чужбинським, поетом В. Забілою, художником, майбутнім ілюстратором рукописного “Кобзаря” Я. де Бальменом, колишнім декабристом О. Капністом.
Подорожуючи, Т.Г.Шевченко виконує багато малюнків. Під впливом побаченого і пережитого в нього виникає задум створити серію офортів “Мальовнича Україна”, де він хоче показати минуле й сучасне свого народу, його життя та побут, красу рідного краю, його архітектуру та історичні пам’ятки — Україну: “…і краєвидами гарною, й історією славною, і побутом цікаву й навдивовижну”. Шевченко пише: “…Я рисую теперь Україну… Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красою прикметні; вдруге, як теперішній народ живе, втретє, як він колись жив і що виробляв”[5]. “Мальовнича Україна” повинна була стати періодичним художнім виданням, своєрідною художньою енциклопедією України. За задумом митця, вона мала виходити окремими випусками по три офорти чотири рази на рік. Однак Шевченкові, з причин, не тільки від нього залежних, не вдалося повністю здійснити цей задум. Друком вийшли лише два випуски. Серія стала видатним явищем в історії українського мистецтва.

Перебування Т.Г. Шевченка на Катеринославщині припадає на кінець серпня і, головним чином, на першу половину вересня 1843 року. Сьогодні не можна однозначно відповісти на питання, яким маршрутом мандрував поет на Дніпрові пороги, але відомо, що найкоротший із тодішніх поштових шляхів з Лубен через Хорол — Кременчук — Верхньодніпровськ — Катеринослав — Олександрівськ — Нікополь. Ймовірно, біля Кременчука по наплавному мосту поет переїхав на правий берег Дніпра і опинився на землях Катеринославщини. “Прикметний шлях цей тим, що простягшись на цілих триста верств, починаючи от Ромна і до Кременчука, він не проходить ні через одне місто чи містечко, ні через село, ні навіть через хутір. Пролягає собі серед чистого, рівного, зеленого поля. Тільки де-не-де стоять корчми з великими стодолами та глибокими криницями…” — писав Шевченко про ці місця у повісті “Наймичка” [6].
Підтверджує слова поета і його сучасник Г.П. Галаган: “Переїхавши Дніпро, ми їдемо безлюдним степом, зрідка тут трапляються пагорби, зрідка він гладенький як стіл” [7].
У дуже безрадісний для краю час проїжджав тут поет. Народ бідував тут, як і по всій Україні. 24 липня 1843 року катеринославський цивільний губернатор повідомляв: “Олександрівського повіту поміщика штаб-ротмістра Василя Горлянського села Недешевого селянка Варвара Сердечна після тілесного покарання, завданного їй 30 червня цього року, того ж числа померла… чоловік же померлої від подібного покарання перебуває в хворобливому стані”. Явно намагаючись вигородити звірюку поміщика, губернатор додає: “…в колі дворянства Горлянський вважався найблагороднішим дворянином і кращим сім’янином” [8].
У звіті про стан губернії за 1843 рік читаємо: “У Катеринославському, Новомосковському, Ростовському та Олександрівському повітах у весняний та осінній час були виявлені хвороби — цинга, пронос, скорбутна лихоманка і гнила гарячка. Від них захворіло 1822 чоловіка, померло 596. Більша частина померлих від гнилої гарячки, цинги та лихоманки було в Олександрівському повіті серед переселенців, переведених з Чернігівської та Полтавської губерній, котрі, не встигнувши міцно оселитися, повинні були мешкати у вогких недобудованих хатах…” [9].
Таку Катеринославщину побачив Шевченко під час своєї подорожі. Такою постала вона перед його очима і серцем, що вмивалося кров’ю і сльозами, спостерігаючи страждання народу України. Пізніше у вірші “Сестрі” Шевченко писав про села, розташовані на берегах Дніпра:

Минаючи убогі села,
Понаддніпрянські невеселі… [10]

Але ж на Придніпров’ї Т.Г. Шевченка полонили красою чудові краєвиди в понизов’ї річки Орелі, де поміж численних скіфських та половецьких могил, на вершинах яких красувались кам’яні баби, розкинулися невеликі старовинні села, заквітчані садочками. Ті села ще зберігали помітні сліди земляних укріплень XVIII століття.
Про цю місцевість поет згадує у повісті “Наймичка”: “…І непоштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари” [11]. А в поемі “Іржавець” згадується про будівництво оборонної лінії на річці Орелі. Від надто виснажливої праці, голоду та хвороб тут на віки вічні залишились тисячі козаків і селян. Шевченко писав про них:

Як діточки на Орелі
Лінію копали,
І як у тій Фінляндії,
В снігу пропадали [12].

Під час подорожі поет не розлучався зі своїм альбомом, зробив десятки малюнків, але збереглися лише декілька: “На Орелі”, “На Орелі (село)”, “Краєвид з кам’яними бабами”. Є припущення, що на всіх трьох орельских малюнках Т.Г. Шевченка зображено одне й те ж місце на карті Придніпров’я: з різних точок зображено пейзаж біля села Турово (нині Царичанський район Дніпропетровської області) [13]. Художник точно передав вигини річки й особливості місцевості на цих невеликих, зроблених буквально “з коліна” малюнках. Більш того, на кожному з них ми бачимо зображення славетної гори Гілеї. Гілея вразила уяву художника і мала особливе значення в цих малюнках.
Чи був поет у Катеринославі? Це нам невідомо. Найчастіше вчені-шевченкознавці пишуть в дослідженнях: “…ймовірно”. Але дослідник творчості Шевченка Петро Жур у книжці “Літо перше” стверджує: “Прямуючи до Дніпрових порогів, на Хортицю, Тарас Шевченко неминуче повинен був проїхати через Верхньодніпровськ у Катеринослав: так пролягала поштова дорога, а в подорожній для проїжджих було вказано, які головні станції минати і скільки платити прогонів” [14].
Яким же був Катеринослав у ті роки? Містом, в якому мешкало близько десяти тисяч осіб і нараховувалось усього півсотні кам’яних будинків та до півтори тисячі звичайних хат-мазанок. В катеринославській гімназії вчителем малювання, креслення та краснопису з 1840 року служив співучень Шевченка по Академії мистецтв Іван Іванович Городницький. Є припущення, що поет міг зустрітися зі своїм товаришем, проїжджаючи через Катеринослав.
Мабуть з Катеринослава шевченківська подорож пролягла далі на південь. Шлях вів через Старий Кодак, де поет міг оглянути історичні місця, зокрема рештки фортеці Кодак, котру неодноразово здобували повстанські козацько-селянські загони і війська Богдана Хмельницького. Згадується ця місцевість у шевченківській п’єсі “Назар Стодоля”. Герой твору каже: “Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город. От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось. Тоді і сам гетьман нас не розлучить” [15].
У першій половині вересня 1843 року Шевченко об’їхав місця, пов’язані з історією Запорізької Січі, побував на Хортиці, в Нікополі, в селі Покровському.
Шевченко чудово знав Запорожжя й інші історичні місця, тісно пов’язані з історією землі української. Усі ці місця були овіяні думами і піснями про славу і волю. Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як “Тарасова ніч” (1838), “Перебендя”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Гайдамаки” (1841), “Гамалія” (1842).
Поет на власні очі побачив ці місця, ніби ще раз перегорнув сторінки минувшини славетного козацтва.

Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили по полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А онук косу несе в росу,
За ними співає [16].

26 листопада 1844 року Шевченко писав своєму товаришу, українському письменникові Я. Кухаренку: “Був я уторік на Україні — був у Межигорського спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну…” [17].
Страшна картина постала перед поетовими очима: нащадки запорожців на землі, политій кров’ю їх батьків, стогнали в кріпосній неволі. В степах, якими їхав Кобзар на Хортицю, хазяйнували земельні магнати, свої й чужі. Поет побачив на власні очі, як на Хортиці

І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу! [18]

Поет бачив, як “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають”, як “під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне”. Пізніше почуття поета вилилися у збірку “Три літа”. Тяжко було йому бачити на місці колишньої козацької вольниці — неволю, замість великої слави народної — народну неславу. Гнівом і протестом сповнюються його вірші після подорожі 1843 року. Минуле і тогочасне диктували один вихід зі становища — повстання. І Шевченко дедалі дужче проймається цією ідеєю. Із усього баченого і почутого ним виростає полум’яний памфлет “Сон”.

Безумовно, побував Шевченко і біля Дніпровських порогів: Ненаситецького, Вовнизького та інших. Бачив їх грізну красу, слухав їх могутній рев:

… А пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
„Чого, батьки, сумуєте?”
Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…” [19]

Тільки і остались,
Що пороги серед степу
Ревуть-завивають [20].

Перебування Шевченка на Придніпров’ї підтверджує також біограф поета О. Каниський: “З Яготина він направився на Дніпровські пороги”. Про це збереглися і спогади столітнього мешканця села Микільського-на-Дніпрі Власа Сербиченка: “Біля Ненаситецького порога мене наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбиною через плече, невеличкою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. Шевченко сповістив, що йде до порога”.
Про Хортицю, Великий Луг, запорозьке козацтво Шевченко писав, як до, так і після своєї подорожі на Придніпров’є. В одному з віршів, створеному на засланні, поет мріяв:

… А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
З славним батьком запорзьким
Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері
Буду добре жити… [21]

З Хортиці поет, як гадають дослідники, поїхав до села Покровського. “Тут карта поштових сполучень того часу підказує єдино можливий маршрут подорожі: сороковерстовий маршрут від Олександрівська до Концерополя, а звідти сімдесяти чотириверстовий до Нікополя на поштових конях” [22], — пише дослідник творчості Шевченка П. Жур.
Цілком можливо, що по дорозі поет відвідав і місця Старої Січі біля села Капулівки, де знайшов останній свій спочинок славетний козак Іван Сірко. Над його могилою височів звичайний кам’яний хрест, на якому було відбито: “Року божьєго 1680-го, мая 4 переставився раб божій Іван Сірко атаман кошевой Войска Запорожского”.
Не могла не зацікавити Т.Г. Шевченка і старовинна козацька реліквія — запорозька ікона Покрови Богородиці в церкві Нікополя. На липовій дошці були зображені Богородиця, Микола-чудотворець, архістратиг Михайло, а нижче — запорожці в повному озброєнні.
В селі Покровському поет міг побачити могили з кам’яними хрестами, “уступ” — причал запорозьких човнів — чайок, які збереглися й до нашого часу.
Шлях Шевченка по придніпровським степам відтворився в його поезіях “Розрита могила”, “Іржавець”, “Сліпий” та інших.
Козацьке селище Покровське, було останнім, куди завітав поет. З Покровського Шевченко вирушає у зворотну дорогу до Кирилівки. Їхав він, мабуть, через Нікополь — Катеринослав — Кременчук — Чигирин — Черкаси — Звенигородку.

У лютому 1844-го року Тарас Шевченко повернувся до Петербурга.

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

  1. Аліванцева О.В. Тарас Шевченко на Придніпров’ї. — Нива знань. Інформаційно-педагогічний альманах. — 1995. —№3. — С.62 – 66.
  2. “В сім’ї вольній, новій…” Шевченковський збірник. — К., 1986.
  3. Вінок великому Кобзареві. — Дніпропетровськ, 1961.
  4. Запорожцы в поезии Т. Шевченко. — Екатеринослав, 1912.
  5. Жур П. Літо перше. —К., 1979.
  6. Кирилюк Є. та ін. Т.Г. Шевченко. Біографія. — К., 1964.
  7. Фоменко А.К. Т.Г. Шевченко і Придніпров’я. / Дніпропетровськ: минуле і сучасне. –Дніпропетровськ, 2001. – С.264 – 267.
  8. Шевченківський словник. — У 2-х т. — К., 1976 — 1977.
  9. Яворницький Д.І. Матеріали до біографії Т.Г. Шевченка. — Катеринослав, 1909.

Посилання:

  1. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів. — К., 1929. — Т.3. Листування. — С.13.
  2. Шевченко Т.Г. Гайдамаки/ Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1989. — С. 110.
  3. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів. — К., 1929. — Т.3. Листування. — С.10.
  4. Шевченко Т.Г. «І виріс я на чужині…» / Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1990. —Т.2. — С.111.
  5. Шевченко Т.Г. Лист до О. Бодянського від 29 червня 1844 р. / Повне зібрання творів. — К., 1929. — Т.3. — С.19.
  6. У Т.Г. Шевченка в повісті «Наймичка»: «Примечательна эта дорога тем, что, начиная от Ромна и до Кременчуга, не касается она, на расстоянии 300 верст, ни одного города, ни местечка, ни села, ни даже хутора. Лежит себе чистым, ровным, злачным полем. Только кой-где стоят корчмы с огромными стодолами и глубокими колодязями…» Та далі: «А по сторонам ее часто встречаются земляные укрепления разной величины и формы, поросшие перием. Нередко виднеются и курганы, совершенно круглые, сажен 50 в диаметре. Есть и больше, и меньше, — всегда с выходами: двумя, тремя и четырьмя, смотря по величине кургана. Их простой народ называет просто могилами. Есть и такие насыпи (и это самые большие), которых и форму определить нельзя. Это валы разной величины и в разных направлениях. Думать надо, что форма этих шанцев впоследствии испорчена корыстолюбивым и любопытным потомством. Не помню, кто именно пробовал добывать селитру из Орельских земляных укреплений, или так называемой линии, построенной П[етром] Первым между Днепром и Доном, на берегу Орели, но результаты оказались совсем неудовлетворительны». — Т.Г. Шевченко. Твори: У 3 т. — К., 1963. — Т.2. — С.57.
  7. Материалы для биографии Г.П. Галагана. — «Киевская старина». — 1898. — вересень. — С.215.
  8. ЦДІА Росії. — Ф.1286. — Оп.8. №527. — 1843 р. — Арк.1-2,6.
  9. ЦДІА Росії. Ф.1281. Оп.4. №61. — 1844 р., арх.16.
  10. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1990. — Т.2. — С.245.
  11. У Т.Г. Шевченка: «И непочтовым шляхом прямувалы чумаки через Орель на Старые Санжары» / Т.Г.Шевченко. Твори: У 3 т. — К., 1963. — Т.2. — С.112.
  12. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1990. Т.2. — С.34.
  13. Але деякі дослідники припускають, що ці малюнки могли бути виконані й на Полтавщині.
  14. Жур П.В. Літо перше. — К., 1979. — С.147.
  15. Шевченко Т.Г. Твори: У 3 т. — К., 1963. — Т.2. — С.35.
  16. Шевченко Т.Г. Іван Підкова. / Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1989. — Т.1. — С.55.
  17. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів. — К., 1929. — Т.3. Листування. — С.20.
  18. Шевченко Т.Г. «І мертвим, і живим…» / Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1989. — Т.1. — С.253
  19. Шевченко Т.Г. Гайдамаки/ Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1989. — Т.1. — С. 63.
  20. Шевченко Т.Г. Гайдамаки. — Там же. — С. 111.
  21. Шевченко Т.Г. Не хочу я женитися…/ Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 1990. — Т.2. — С.146.
  22. Жур П. Літо перше. — К., 1979. — С.149.

Аліванцева О.В., заввідділом музею «Літературне Придніпров’я»



Hosting Ukraine Проверка тиц