Днепропетровский национальный исторический музей

Військові курінні й паланкові ради запорізьких козаків

Кожен народ має свій побут і свої звичаї, й чим давніший народ, тим стійкіші його побут і звичаї; народ, який стоїть найнижче у своєму розвитку, робить зі своїх звичаїв культ; народ, який стоїть на вищій, ніж первісна, стадії розвитку, але ще не виробив собі певних законів і живе лише переказами, вважає свої звичаї незмінним законом. Для людини, яка живе переказами, відступити від якогось звичаю означає втратити честь і накликати не лише на себе, а й на ввесь рід і навіть на все суспільство, в котрому живе, вічне лихо й вічне безчестя. Запорізькі козаки з їх суспільним ладом, що базувався на переказах, не становили винятку. В основі всієї козацької громади лежав звичай: за звичаєм вони не допускали в Січ жінок, за звичаєм судили злочинців, за звичаєм поділялися на курені й паланки, за звичаєм збиралися у певний час на загальні ради чи наради. Загальні або військові ради у запорізьких козаків відбувалися звичайно в певні дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, у храмове свято Січі — Покрову — на другий чи третій день Великодня, а крім того, в кожний день і будьякий час на бажання товариства чи простої «сіроми». На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Запорізького Війська: про мир і «розмир», про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців, про поділ «за лясами» земель і угідь і, нарешті, про вибори військової старшини. Поділ земель і вибори старшини у запорізьких козаків неодмінно відбувалися кожного нового року. Ось як це робилося. Ще за кілька днів до настання нового року всі козаки, що перебували в зимівниках, на річках, озерах, у степах і плавнях і займалися там хто домашнім господарством, хто рибальством чи полюванням — усі поспішали, з огляду на наступний поділ земель і вибори старшини, у столицю своєї козацької громади — Січ. Саме в день першого січня нового року вони схоплювалися на ноги особливо рано, відразу вмивалися холодною водою, одягали свій найкращий одяг — черкески з візерунчастого штофу, червоні, з широкими вильотами жупани, червоні сап’янці, високі сукняні шапки, барвисті шовкові пояси, озброювалися дорогими шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами й поспішали на гул дзвонів у січову церкву Покрови пресвятої Богородиці. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню, що відправлялися з особливою урочистістю й пишністю, козаки після закінчення богослужінь виходили з церкви й поспішали в курені на обід. Прийшовши в курінь, вони молилися на ікони, вітали один одного зі святом, тоді скидали з себе на час дорогий верхній одяг і сідали за спільний стіл. Пообідавши чим бог послав і достатньо випивши з нагоди свята «шумной ракии», 1 козаки вставали з-за столу, молилися богу, дякували своєму отаманові, курінному кухареві, вклонялися один одному, знову одягали дорогий одяг і виходили з усіх куренів на площу. В цей момент на січовій площі лунав оглушливий постріл із найбільшої гармати: таким був козацький звичай. Далі на звук гармати й за наказом кошового отамана військовий довбиш виносив зі свого куреня палиці до литаврів, які постійно зберігалися в нього, з палицями йшов до церкви, брав звідти литаври, які постійно переховувалися там разом з іншими військовими клейнодами, виходив із церкви на площу й бив у литаври для збору козаків на раду спочатку один раз «дрібним дробом». На цей звук насамперед з’являвся військовий осавул: він також ішов у січову церкву, брав звідти великий військовий прапор або стяг чи хоругву, виносив його на площу й ставив біля церкви. Довбиш знову бив у литаври, але вже двічі, також «дрібним дробом». На цей сигнал, мов бджоли на мед, поспішали козаки на радну чи вічеву площу, гладенько вирівняну й посилану піском з цієї нагоди. За простими козаками на площу вступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, після військової старшини тридцять вісім курінних отаманів і кілька чоловік військових «службовців»; кожен із військових старшин ніс знак своєї гідності: кошовий — велику палицю або булаву, суддя — велику срібну печатку, писар — перо і срібний каламар, осавул — малу палицю, курінні отамани — ціпки. Вся старшина була з непокритими головами, без шапок, «бо на той час ішла на площу, наче на судне місце». Довбиш, побачивши старшину, віддавав їй честь боєм у литаври. Тим часом старшина, вийшовши на середину, ставала на площі в один ряд, один біля одного, за старшинством своїх чинів, і вклонялася на всі чотири боки «славному низовому товариству». Товариство ставало за курінними отаманами навколо церкви, починаючи правий фланг від кошового й закінчуючи лівий фланг біля військового осавула, утворюючи загалом величезне козацьке коло. Іноді при повному військовому зборі, не вміщаючись у містечку Січі, певна частина товариства залазила на курені та дзвіницю, ставала у рови, піднімалася на вали й розтягувалася навіть далеко уздовж річки. Як і старшина, всі козаки були без шапок і на поклони старшини відповідали поклонами. Перед початком самої ради на площу з’являвся настоятель січової церкви й правив молебень. Після закінчення служби кошовий отаман оголошував товариству мету скликання ради:

— Панове молодці! Тепер у нас новий рік; слід нам, за давнім нашим звичаєм, розділити між товаришами всі ріки, озера, урочища, звірині лови й рибні місця.

— Та слід, слід! Будемо ділити, як споконвіку в нас прийнято, за лясами, жеребкуванням. 2

Після цих слів уперед виступав військовий писар, який наперед розписував по куренях усі угіддя на маленьких папірцях, клав їх у шапку, перемішував й пропонував курінним отаманам підходити до шапки й розбирати папірці. Отамани підходили й розбирали, писар зачитував, і що якому куреню діставалося, тим він і володів протягом року, до нового поділу. Тут суперечок і відмовлянь не було: отамани дякували старшині й ставали на свої місця. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старшина, за нею духовенство і врешті жонате населення запорізьких вольностей: парубки з товариства скрізь користувалися перевагою у правах володіння земельними угіддями перед жонатим станом; особи, що не належали до війська, рідко отримували землю у Запоріжжі.

Так ділили всю землю запорізьких козаків від гирла ріки Самари до верхів’я ріки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу. Цей щорічний поділ землі жеребкуванням відбувався з огляду на різне багатство запорізьких урочищ: одні з них були надзвичайно щедрими, інші — надто бідними. Тому, щоб тривале володіння багатими угіддями не викликало заздрощів і чвар серед товариства, їх щороку ділили жеребкуванням.

У цьому разі кожен вдовольнився своїм угіддям і не заздрив товаришеві, якому випадково траплявся кращий жереб. Вважається, що цей щорічний поділ залежав також і від більшої чи меншої небезпеки з боку ворожих запорожцям сусідів, оскільки кожен волів отримати угіддя подалі від південного кордону, щоб бути безпечним від татар.

Після поділу угідь довбиш знову бив у литаври, й козаки знову сходились у Січ. Часом їх збиралося до п’яти тисяч і більше. Кошовий отаман знову звертався з мовою до січового товариства:

— Панове молодці! У нас сьогодні новий рік; чи не бажаєте ви, за старим звичаєм, змінити всю старшину й обрати замість неї нову?

Якщо товариство було вдоволене своєю старшиною, то на пропозицію кошового відповідало так:

— Ви — добрі пани, пануйте ще над нами!

Тоді кошовий, суддя, писар і осавул вклонялися козакам, дякували їм за честь і розходилися по куренях. Якщо ж товариство чомусь було невдоволене своєю старшиною, тоді, після питання кошового, казало йому віднести свою булаву чи палицю до прапора й покласти на шапку. Якщо ж товариство при цьому відкривало за кошовим якусь провину чи допущену ним явну несправедливість, тоді, не соромлячись, кричало:

— Покинь, скурвий сину, своє кошів’я, бо ти вже козацького хліба наївся! Іди собі геть, поганий сину, ти для нас неспособний! Поклади свою булаву, поклади!

Кошовий негайно скорявся: він кидав на землю свою шапку, на шапку клав палицю, вклонявся всьому товариству, дякуючи за честь, виявлену йому протягом року, й ішов із площі у свій курінь. Після відходу кошового те саме повинні були зробити, із солідарності з кошовим, суддя, писар, осавул, хоча б до них товариство й не мало докорів. Зрештою, останнім, якщо хтось із них подобався козакам, товариство кричало, щоб він «не скидав з себе свого чину», і той повинен був беззаперечно коритися і стояти на площі. Іноді, перш ніж відпустити старшину з площі, товариство вимагало від неї звіту за різні дії і ставило їй різні питання. Однак старшина, як звичайно, рідко виявлялася у чомусь винною: користуючись своєю владою лише рік і пам’ятаючи про звіт наприкінці року, вона рідко діяла за власним бажанням, а переважно за бажанням усього війська. Якщо ж, усупереч цьому, старшину викривали в якихось злочинах супроти всього війська, її карали за це на смерть.

Після відходу старої старшини приймалися до обрання нової. При цьому на сцену виступали суто народні начала: ні курінні отамани, ні хтось інший з «пануючих» осіб не мали в цьому разі жодного вирішального впливу, всією справою керувала проста чернь, так звана сіромашня. Природно, що при цьому починалися суперечки, перемовки й сварки, тим більше, що багато хто того дня, ради празника, часом через край хильнув «п’яного зілля» — горілки. Сперечалися передусім про те, кого саме обрати кошовим отаманом — кожен курінь висував свого кандидата й наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Суперечки тривали часом кілька годин. Усі кандидати, чиї імена вигукували на площі, повинні були відразу покинути її й піти у свої курені, щоб особистою участю не допомагати обранню. Врешті, після довгих суперечок, зупинялися на одному з усіх названих кандидатів. Тоді з посеред козаків виділялося десятеро чи й більше чоловік, які йшли в той курінь, де сидів обраний кошовим козак. Прийшовши, вони оголошували обраному волю всього товариства й просили його прийняти запропоновану йому честь. Якщо обраний починав відмовлятися, двоє з козаків брали його попід руки, двоє чи троє пхали ззаду, кілька чоловік штовхали в боки й так вели на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Так приводили обраного в раду; тут йому вручали палицю й оголошували бажання усього війська бачити його кошовим отаманом. Але обраний, за давнім звичаєм, повинен був спочатку двічі відмовитися від пропонованої йому честі й лише після третьої пропозиції брав у руки палицю. Тоді військо наказувало довбишу пробити честь новому кошовому отаманові, а старі січові козаки, «сивоусі діди, славні низові лицарі», по черзі підходили до нього й сипали на його виголену голову пісок чи мазали тім’я голови болотом, якщо погода на той час була дощовою, на знак того, щоб він не забував про своє низьке походження й не прагнув вивищитися над усім товариством. Кошовий повинен був кланятися на всі чотири боки й дякувати товариству за честь, на що товариство відповідало йому криком: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, боже, лебединий вік і журавлиний крик!» На цьому й закінчувалися вибори кошового. Того самого дня першого січня так само проходили й вибори судді, писаря, осавула й курінних отаманів, лише з тією різницею, що військовому судді при обранні вручали печатку, військовому писареві — каламар, а військовому осавулові — жезл. Другого січня обирали довбиша, далі наступних урядовців: пушкаря, писаря, кантаржія та інших.

Але вибори нової старшини не завжди відбувалися так мирно та швидко. Іноді при загальному голосуванні незгідні врешті-решт поділялися на дві половини: одну становили так звані нижні курені, а другу — верхні, й кожна сторона, бажаючи бачити кошовим отаманом свого кандидата, не визнавала іншого. Тоді починалася суперечка, за суперечкою сварка, за сваркою бійка і за бійкою часом траплялися навіть вбивства. Суперники у своєму запалі доходили до того, що навіть кидалися на курені, руйнували їх, ламали все на своєму шляху й завдавали одні одним великих образ і великих збитків. У цей час кандидати обох сторін негайно покидали площу й замикалися у своїх куренях.

Але й це не рятувало їх від натовпу. Так козаки однієї з сторін кидалися в курінь, де сидів їхній кандидат, тягли його на площу й оголошували кошовим. Але протилежна сторона навіть слухати не хотіла про обраного кандидата; сам обраний відмовлявся від такої честі, не хотів іти на площу і впирався ногами. Але його прихильники не заспокоювалися: вони штовхали його в шию, пхали у спину, били кулаками під боки, а коли він далі впирався, дерли на ньому одяг, висмикували чуприну, товкли всі ребра, й могло статися, що протилежна сторона не визнавала його своїм кошовим отаманом і виганяла геть із площі. В таких випадках, зрозуміло, перевага завжди залишалася за сильнішою стороною. Часом бувало й так, що вже після загальної військової ради частина козаків збурювалася й не визнавала старшини, уже обраної усією радою. Тоді одні з невдоволених брали казани замість військових литавр і били в них полінами, намагаючись зібрати на площі нову раду; інші кидалися до куренів старшин, називаючи їх собаками, не здатними ні до якого панування, перелічували все, що знали чи чули про них лихого, і з криком наказували їм іти на площу; треті хапали палиці судді й кошового, що лежали на столику серед площі, і вручали їх новим, нашвидкуруч обраним особам. Тоді проти заколотників виступали курінні отамани; вони діяли спочатку словами, а коли ті не допомагали, бралися за киї. Але розлючені козаки били курінних отаманів, самі ж кидалися до куреня кошового, вибивали в ньому вікна, кидали всередину й на дах цурпалки, дрючки, цеглу й каміння. Бачачи лихо, кошовий, а за ним і решта старшини, ховались у чужі курені, а часом навіть перевдягалися у чернечий одяг, підв’язували собі бороди й рятувалися втечею з Січі. Іноді пристрасті при виборах військової старшини розпалювалися настільки, що запорізька «сіромашня» навіть кидалася грабувати різне добро «базарних», тобто торговельних і ремісничих людей, що жили в передмісті Січі. «Сіромашня», заздрячи багатству купців і ремісників, під час обрання старшини змовлялася між собою напасти на «базарних людей». Користаючись із загального безладдя, вона несподівано нападала на них, розганяла з передмістя, кидалася на крамниці й шинки, витягала звідти товари, випускала з бочок напої й забирала все, що трапляло під руку. «Базарні люди» намагалися захистити своє добро. Вони також змовлялися, озброювались рушницями, дрючками, ставали біля січової дзвіниці й намагалися не пустити «сіромашню» у своє передмістя, часом простоюючи біля воріт днями й ночами. Але «сіромашня» не вгамовувалася. Тоді супротивні сторони сходилися й нерідко доходило до жорстоких бійок і навіть убивств. Кошовий отаман, суддя, писар і осавул всіма засобами намагалися втихомирити ворогуючих, звертаючись до них, зрештою, не особисто, а через курінних отаманів і старих «сивоусих» козаків. Останні, діючи то киями, то умовляннями, врешті відвертали «сіромашню» від хижих замірів і встановлювали спокій у Січі.

Коли ж ішлося не про вибори військової старшини, а про якесь інше питання, наприклад про похід, ради мали дещо інакший характер. Козаки за звичаєм збиралися на січовий майдан і розташовувалися колом; якщо при цьому в Січі перебував посол від якоїсь держави, який запрошував козаків у похід, то посла також допускали в коло, спочатку давали йому аудієнцію, потім відбирали у нього письмові умови планованого походу й просили покинути коло. Після його відходу вголос читали залишені ним грамоти; а після прочитання грамот кошовий вголос наказував кожному висловити свою думку. Козаки спочатку мовчали; після повторного заклику козаки, за звичаєм, розділялися на два кола: одне коло становили старшини, друге — чернь. Після довгих нарад чернь або відкидала пропозицію посла, або приймала її; приймаючи, вони, на знак згоди, підкидали вгору свої шапки, потім йшли до старшини й вимагали від неї повної згоди у всьому. У випадку відмови з боку старшини, чернь розпалювалася й погрожувала вкинути всіх у воду або й зовсім утопити в ріці. Старшини, боячись суперечити сильній, могутній і розпаленій черні, мимоволі погоджувалися з її рішенням. Тоді з-посеред усього товариства козаки обирали 20 депутатів, котрі складали особливе маленьке коло. Це коло довго радилося і врешті запрошувало до себе посла. Коли той з’являвся, усі разом сідали на землю серед великого кола й починали переговори. Після завершення переговорів військові осавули обходили все велике коло й переказували всім результати угоди між двадцятьма депутатами й послом.Після того чернь знову відділялася, збираючи своє окреме коло, радилася між собою й висловлювала свою згоду голосними вигуками й підкиданням шапок. Рада вважалася закінченою. Посол виходив із кола і на його честь били в барабани, сурмили в сурми, десять разів стріляли з гармат, а вночі пускали ракети. Але на цьому ради не закінчувалися. Ще того ж вечора деякі неспокійні голови, з’єднавшись із заможними козаками, наприклад з мисливцями й власниками човнів, ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про далечінь походу, небезпеки дороги й різні випадковості війни непокоїли чернь у війську, яка зранку наступного дня знову скликала раду. На цій раді чернь приходила до протилежного рішення й негайно повідомляла про це посла, що перебував у окремому приміщенні Січі. Посол намагався розвіяти думки козаків про небезпеку війни й обіцяв великі нагороди за труднощі походу. Про це ж, зі свого боку, клопоталися й військові старшини: вони просили й усіляко умовляли козаків пристати на ці принадні і вигідні пропозиції, щоб не наразитися на всезагальну ганьбу й посміховище за відмову від похвальної акції проти ворогів Христової узагалі й православної зокрема віри. Але коли й після цих умовлянь козаки наполягали на своєму рішенні, тоді кошовий, розгнівавшись, складав із себе звання отамана й виходив геть з кола, заявляючи, що він не бажає лишатися ватажком людей, які не дбають про військову честь, козацьку славу й добре ім’я. З відходом кошового розходилося й коло. Але по обіді збиралася ще третя рада. Оскільки ж багато хто не хотів іти добровільно на радну площу, осавули заганяли їх киями. Зібравшися на третю раду, козаки насамперед виряджали депутацію до кошового й просили його знову очолити їх; кошовий після довгих відмовлянь врешті погоджувався й знову з’являвся на площі. Тоді козаки викладали свої письмові умови до володаря, що запрошував їх у похід, і відсилали ці умови до житла посла, вимагаючи відповіді на них. Посол, прочитавши умови й визнавши їх цілком слушними, з’являвся у коло, оголошував свою згоду на всі запропоновані козаками пункти й на завершення передавав їм подарунок із кількох тисяч золотих у відкритому полі, посеред якого майорів стяг володаря, від якого приїжджав посол у Січ. Козаки, отримавши гроші, розстеляли на землі кілька татарських кобеняків або плащів, які вони звичайно носять, висипали на них гроші й наказували кільком старшинам перелічити їх. Після цього посол знову виходив з кола, а рада ще довго не розходилася з площі. На завершення відбувалося ще кілька рад, після котрих товариство у повному складі урочисто прощалося з послом, дякувало йому за його турботи, дарувало йому хутро й шапку, вибирало власних послів, писало листа до іноземного володаря, який вшанував їх увагою, і разом з приїжджим послом проводжало з Січі.

Щорічна зміна старшини була, безперечно, проявом гарантій політичної свободи серед запорізьких козаків; так розуміло це й саме січове товариство. Але особи, що не належали до запорізької громади, пояснювали це тим, що керівники запорізьких козаків, часто міняючи кошових, буцімто дбали про свою особисту вигоду, оскільки російський двір був зобов’язаний дарувати кожному кошовому 7000 карбованців, які останній звичайно роздавав козацькому керівництву, щоб схилити його на свій бік. Заміна старшини посеред року пояснювалася частково особистою неприязню до неї запорізького товариства, але переважно тим, що старшина уникала військових походів, коли їх бажало все військо. Козаки, яким набридала бездіяльність і спокій у Січі, кричали, що кошовий зі старшиною «обабився», тобто розлінувався, зробився «ганчіркою» і тому уникає воєнної небезпеки, треба нового кошового, який би частіше водив козаків на бій. Крім загальних військових рад у запорізьких козаків були ще ради «до куренів», які вони звичайно називали «сходками»; курінні сходки відбувалися тоді, коли старшина й отамани не бажали скликати загальну раду. Тоді в курені кошового збиралися курінні отамани й у нараді брали участь лише вибрані особи; переважно це бувало тоді, коли йшлося про якісь незначні походи, про прикордонні роз’їзди або ж про таємні й термінові справи, що вимагали суворої таємниці й негайного виконання. Прикладом такої приватної сходки може бути таємна рада Богдана Хмельницького відразу після прибуття його на Запоріжжя з України: з’явившись у Січ, Хмельницький спочатку довго радився у кошового й військової старшини. Тут він виклав причини, що змусили його втікати з Польщі, й лише після цієї приватної сходки було скликано загальну військову раду. Нарешті, були ще сходки по паланках; але вони торкалися зовсім незначних питань і відбувалися між жонатими козаками, які жили переважно господарськими інтересами далеко від Січі по слободах і окремих зимівниках. А у справах, що стосувалися усього війська, козаки-зимівчаки вирушали в Січ і там брали участь у загальних військових радах.

Примітки:

  1. Турецьке слово «ракі» означає горілка
  2. Слово «ляси» однокорінне з німецьким «Los», що означає жеребок, і перейшло до козаків, ймовірно, через поляків


Hosting Ukraine Проверка тиц