Днепропетровский национальный исторический музей

До питання весільної обрядовості на Придніпров’ї в першій половині XX ст.

Кожна нація, кожен народ мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Святково – звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю. Українська весільна обрядовість зберігає багаті набутки народної пісенної і хореографічної творчості, кмітливості та гумору народних мас.

Систематизуючи весільний цикл обрядовості в цілому, особливий наголос зроблено на окремих питаннях весільної обрядовості. Зроблено це заради головного завдання дослідження – подати загальну картину суті і форм весільного обрядового циклу на Придніпров’ї в першій половині XX століття. Детальніше висвітлення багатьох елементів циклу весільного обряду – справа майбутнього.

Матеріали зібрані автором та його колегами від численних: інформаторів під час проведення етнографічних експедицій до Петропавлівського та Межівського районів Дніпропетровської області. Численні етнографічні записи весільної обрядовості стали основою наукового дослідження.

Традиційний український обряд весілля умовно ділиться на три етапи і передвесільний, власне весільний і післявесільний. Кожен з них, у свою чергу, складається з певного циклу дій обряду.

Церковна санкція шлюбу – вінчання – вклинилася в схему традиційного обряду, ускладнивши її структурні частини, але не вплинула кардинально на хід обряду, не змінила набір дій традиційного весілля. Це ж саме можна сказати і про реєстрацію шлюбу у державних закладах.

Весільна обрядовість починалася з першого етапу – заслання старостів, або сватання. Але сватанню та весіллю передувало парування хлопців і дівчат на вулиці, під час спільної праці, на ярмарках і різних інших ситуаціях.

Обряди сватання передбачали домовленість між сім’ями, між родами наречених через спеціально обраних послів – старостів або сватів. Старостами мусили бути літні, поважні, мудрі люди, які добре зналися на традиціях сватання, вміли складно говорити. Найчастіше старостами обирали родичів, іноді висватувати дівчину для сина йшли рідні або хрещені батьки, часом для цього запрошували чужих людей. Свататись до дівчини старости могли йти або їхати на конях в будь-яку пору дня, але найчастіше сватались увечері. За традицією старости брали з собою хліб, сіль, пляшку горілки. Старости, починаючи мову про сватання, дуже часто вдавались до алегорій про купівлю-продаж телички або про слід куниці, який привів їх до двору дівчини. Розмови-алегорії допомагали старостам вчасно зупинити сватання, коли воно було небажаним для сім’ї дівчини. Але в першій половині XX століття сватання набуває форму цілком ділової розмови. За традицією у дівчини питали згоди на шлюб, і коли вона погоджувалась, то відповідала: Як ви, тату, і ви мамо, так і я». Згоду на одруження дівчина підкріпляла тим, що виносила рушники, якими старости перев’язували один одного. Молодому засватана дівчина дарувала хустку, яку сама прикріплювала з правого боку до пояса.

Дуже часто на Придніпров’ї траплялись випадки, коли поєднувалась обрядовість сватання і заручин. На Україні заручини санкціонували шлюб.

Такий поширений на Україні звичай як «оглядини», на початку XX століття вже не мав значення.

Відбувались весілля найчастіше восени, з 15 серпня по 14 листопада, та взимку, від 6 січня до посту. У весняний період весіль було мало, бо в голодну переджнивну пору рідко який селянин відважувався справляти весілля. Днем шлюбу на Україні з давніх давен була неділя. У весільний день молодий заїжджав за молодою вранці перед шлюбом, батьки молодої благословляли обох наречених. Весільний поїзд молодого біля дому молодої майже завжди зустрічав перешкоди. Піснями викликали матір, батька привітати гостей. Етнографічні записи весіль свідчать, що перейму найчастіше встановлювали неподалік від дому молодої. Зустрічали молодого хлібом-сіллю, а він повинен був дати викуп для всієї парубоцької громади. Після весільного обіду – відбувалося покриття голови молодої. Образ покриття голови молодої засвідчував, що вона з дівочої громади переходила до громади жінок, крім того, під владу чоловіка. Після вечері молода, готуючись виїжджати до дому молодого, прощалась з дружками. Боярин і дружки виносили придане молодої і складали його на віз. Молоду також садили на воза. Традиційне весільне гуляння, «циганщина», полягало в тому, що юрба переодягнених весільних гостей приходила до всіх учасників весілля і випрошувала, а то і крала курей, гусей. Все це приносили до дому батька молодого, продовжуючи й далі бучні веселощі. Весільна обрядовість являє: собою складну картину духовної культури і народної творчості, яка змінювалась, набувала нових форм.

Шейміна Н.М.

Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц