Днепропетровский национальный исторический музей

Про Петрова

Біографія Віктора Платоновича Петрова (1894–1969), більше знаного на чужині як В. Бер, Домонтович та Плят, містить такі цікаві і захоплюючі повороти долі, котрі могли б скласти неповторну сюжетну канву як для карколомного детективу чи при¬годницької кінострічки, так і витонченого філософського або культурологічного есе.
Тим паче, що В.Петров інтригує, точніше зачаровує своїми числен¬ними життєвими, соціальними та культурними ролями – письменник та літературознавець, філософ й археолог, етнограф і фольклорист, редактор та перекладач, адміністратор-керівник академічної інституції й досвід¬чений польовий дослідник, радянський агент й офіцер окупаційної служби пропаганди і, водночас, інтелектуал-емігрант.
Така багатоманітність і синкретичність ролей нав’язує супереч¬ливість і розмитість потенційних фабул його біографії. Отож автор монографії здебільшого репрезентує ті сюжети, котрі пов’язані з В. Петровим як гуманітарієм, зокрема на ниві української історіографії. Вочевидь, про цей зріз біографії В. Петрова написано порівняно небагато, незважаючи на справжній масштаб цього вченого.
Та ще цікавіше виглядають життєві повороти В.Петрова, арештованого 1938 р. і звільненого менш, ніж за два тижні. В.Андрєєв припускає, що саме тоді розпочалася співпраця науковця з органами держбезпеки. Відтак 1941 р. колишній арештований робить майже фантастичний, з огляду на радянські реалії, кар’єрний стрибок! Він не тільки обіймає посаду директора Інституту українського фольклору АН УРСР, а й висувається на обрання дійсним членом Академії наук!
Ще одне дивовижне перетворення відбувається під час радянсько-німецької війни, коли «військовий перекладач» Червоної армії раптово перетворюється на «зрадника Батьківщини» і, заразом, стає радянським агентом й офіцером окупаційної служби пропаганди, який відіграє доволі специфічну роль у політичних колах української еміграції.
З таємничого зникнення В. Петрова зі свого мюнхенського помешкання у квітні 1949 р. розпочалася «друга» радянська доба у його біографії, яку автор монографії метафорично називає «інтелектуал у тіні». Причому на еміграції до середини 1950-х років припускали, що Бера-Домантовича викрала радянська спецслужба чи вбили бандерівці. Відтоді розпочався процес повторного входження, точніше нової «про¬писки» В.Петрова у радянському науковому світі.
Отож 72-річний здобувач, де-факто вчений європейського і навіть світового масштабу, не тільки нарівні з зеленими аспірантами складає кандидатські іспити, а й пише автореферат кандидатської дисертації, котру, врешті-решт, захищає її як докторську! Цей був останній прижиттєвий тріумф українського інтелектуала у радянському театрі абсурду. Тим більше, що незважаючи на публікацію кількох монографій ученого, значна частина його творчого доробку «другої» радянської доби так і залишилася у вигляді рукописів та підготовчих матеріалів.
Не випадково окремим рефреном в архітектоніці монографії В. Андрєєва прописані скіфські сюжети, котрі посідають поважне місце в інтелектуальній біографії В. Петрова: іраномовність та походження скіфів, їхня генеалогічна легенда, етно-культурний і господарський поділ Скіфії, скіфська державність та ін. Насамкінець автор студії зауважує, що оригінальний підхід В. Петрова щодо скіфського етносу, хоч і не здобув підтримки поміж радянських науковців, але ніким неспростований і до сьогодні. Своєрідним додатком до «скіфської частини» біографії В. Петрова слугує репринтне перевидання його монографії «Скіфи. Мова і етнос» (К., 1968).
Загалом книга В. Андрєєва приваблює як окресленими сюжетними лініями, так і легкістю авторського викладу, попри висвітлення й представлення дослідницьких практик В. Петрова з досить складною і специфічною термінологією, що перетинає різноманітні предметні поля (археології, етнографії, фольклористики, лінгвістики, філософії, культурології, літератури, мовознавства та ін.). До того ж, представлена монографія вперше вводить до наукового обігу чималий пласт фактографічного матеріалу, який досі був невідомий широкому колу фахівців. Привертає увагу й вишукане мистецьке оформлення, ба навіть зразкова культура видання студії В. Андрєєва, що радше є щасливим винятком, аніж правилом для видавничих практик на обширах сучасної наукової книги в Україні.
Зрештою, монографія В. Андрєєва продукує чимало цікавих думок, асоціацій, вражень і спостережень, зокрема вона вкотре примушує замислитися щодо покрученої, понівеченої долі яскравої генерації українських інтелектуалів 1920-х років та їхньої загубленої / втраченої спадщини.
О.В. Ясь (м. Київ)
Діячі-Укр.культ.jpg

Поетика-парадокса.jpg андреєв.jpg

«Обшир творчої діяльності видатного українського вченого, талановитого письменника й літературно-мистецького критика Віктора Платоновича Петрова (1894-1969) вражає як своїм масштабом, так і до глибинним проникненням у сутність досліджуваних проблем і оригінальним художнім пере моделюванням життєвих колізій. Навряд чи з європейської інтелектуальної еліти ХХ століття можна ще когось назвати, хто б одночасно й ефективно брав участь у розробці настільки різнопланових наукових дискурсів, працюючи на царині літературознавства, етнографії, фольклористики, філософії, естетики, мовознавства (зокрема – ономастики й топоніміки), археології, історіософії, етнології, соціології, демографії, антропології, теології та інших сфер знання. А крім того– був оригінальним літератором, який експериментував у так званій інтелектуальній прозі. Й ніде Петров не почувався дилетантом. Згадаймо також його діяльність як організатора й керівника академічних інституцій, кількох наукових і мистецьких осередків, редактора і видавця літературних та науково-популярних журналів. Ну, і насамкінець – загадково-суперечлива, неоднозначно оцінювана навіть із відстані сімдесяти років розвідницька служба під час Другої світової війни і в повоєнне п’ятиріччя».
В. Брюховецький. Віктор Петров: верхи долі – верхи і долі. – К.: Темпора, 2013. – с.20.
петров-т.jpg

петров-тй.jpg петров-тн.jpg


Hosting Ukraine Проверка тиц