Днепропетровский национальный исторический музей

Погляд на творчість Івана Багмута з порога ХХІ століття

«…Поза рамками усталених трафаретів». Погляд на творчість Івана Багмута з порога ХХІ століття: за архівними матеріалами ДНІМ ім. Д. І. Яворницького

Біографія І. Багмута  є досить типовою   для радянського письменника, який починав свою творчість в пореволюційну добу та був лояльним до радянської влади.  Цікавою рисою його життєпису  є подорожі.  «Бачити світ!»  —  от  його життєве кредо. Він був людиною міцною духом. Багато довелося побачити і пережити, неодноразово був на межі  життя та смерті. Його враження  від мандрівок на Тянь-Шань, до Далекого Сходу, Карелії,  узбережжя Охотського моря давали поживу для популярного на той час жанру подорожнього нарису. Нині книжки нарисів І. Багмута «Подорожі до небесних гір» (1930); «Преріями та джунглями Біробіджану» (1931), «Вибухи на Півночі» (1932), «Карелія» (1933), «Верхівці засніжених тундр» (1935)   є  бібліографічною рідкістю. А  от  оповідання, повісті, створені для дітей після війни, починаючи з кінця 1940-х рр., в 1950-60-і,   такі як «Записки солдата», «Щасливий день суворовця Криничного», «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» та інше набули значення класики радянської дитячої літератури. Вони  виходили великими накладами, в чисельних  перекладах   і  перевиданнях. Тільки «Щасливий день суворовця Криничного» було видано 14 мовами народів СРСР, перекладено польською, чеською, болгарською та китайською; повість виходила 31 раз.  Звичайно, це були   твори заідеологізовані, з викриттям «куркулів», «дезертирів», феноменом «павликів морозових»; з позитивними по-радянські героями, що несуть звільнення поневоленим народам совєтської імперії, приміром Півночі або Середньої Азії. Документальний виклад,   жива, динамічна, колоритна, мова, чудові ліричні відступи роблять і сьогодні його нариси цікавими, всупереч ідеологічному забарвленню.  Формування радянської людини – супергероя – провідна установа літератури  тоталітарної доби.

 Після смерті  Й. Сталіна  І. Багмут, як і багато інших письменників,  переосмислює свою творчість, а точніше, пишучи для дітей,  намагається вирішувати проблеми сумління, честі, відданості вітчизні та традиційним  духовним цінностям, зокрема,  українця (згадаймо «Щасливий день суворовця Криничного», «Шматок пирога», «Блакитне плесо», «Життєпис слухняного хлопця» та інш.). Центральною у творчості є автобіографічна повість І. Багмута «Життєпис слухняного хлопця» (1969), де в маленькому хлопчику Карабутеняті, його батьках та односельцях  бачимо прототипи бабайківців, через долі яких переїхала революція, визвольні змагання, громадянська війна. Місце подій –  рідна Мамаївка, Жураївка (Бабайківка[1]),  повітове місто, в якому впізнається  Новомосковськ.  Л. Толстой говорив, що кожна людина може написати одну цікаву книжку – книжку про своє життя.  «Життєпис» стала саме тією книжкою.

Після  розпаду Радянського Союзу проза І. Багмута опинилася на маргінесах сучасної літератури і зрозуміло чому. Почалося повернення до літературної історії «розстріляного відродження». Твори М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, Г. Епіка, В. Поліщука та багатьох інш. довгий час або були в спецхранах, або не перевидавалися. Хвиля відродження відкривала читачеві донині невідому справжню літературу – літературу модерну, європейську, що була штучно вилучена з духовного обігу. Нині повертаючись до постаті нашого земляка Івана Багмута, репрезентуємо його творчість  в контексті  доби та  нового осмислення,  сучасного погляду на літературу, на текст  першого десятиліття ХХІ ст.

 «Якщо недавно біографія поета була тільки бібліографією його творів, і етапи подій в його житті були датами публікацій його поезій, то сьогодні справа кардинально змінилася. Біографія поета виходить за межі формуляру, хронологічних дат, метрики, підписаних авторських угод, творчих відряджень, одержаних авансів, випитої горілки, місяців перебування в «будинках творчости». Біографія поета складається як творча вигадка, як життєпис Війона або Рембо. Вона складається поза рамками усталених трафаретів: з голоду, вигнань, блукання.»[2]

Дослідження неопублікованих архівних матеріалів із зібрання ДНІМ, нове прочитання творів українського радянського письменника І. Багмута надає авторці статті можловости  інтерпретувати деякі аспекти його творчої біографії  «поза рамками усталених трафаретів» (за словами В. Петрова). Отже, на часі виникли підстави для нового погляду  на творчість письменника.

 Біографія І. Багмута у повній мірі складається «з  голоду, вигнань, блукання». Тільки ці драматичні реалїї постають у його творах поміж рядків та крізь певну ідеологічну призму. Наприкінці 1980-х до музею потрапила частина матеріалів з архіву письменника[3]: книжкові видання кінця 1940-1980-х рр., рукописи, епістолярії, світлини, особисті речі. Деякі з них  документально свідчать проти тоталітарної доби, хоча автор просто констатував реальні факти. Тобто, із заслання писав в листі до свого сина від 3 квітня 1941 р.:

«… 23 марта у нас была прекрасная погода – солнце, тепло, даже снег начал таять в тех местах, где он был грязный. Но мороз утром был под 40 градусов… Эта зима более холодная – с морозами до 50 градусов. Ожидаем ранней весны и вместе с ней разворота строительства. Не хотел бы ты приехать ко мне летом? Увидал бы тундру, Урал издали, посмотрел бы, как строятся железные дороги.

Если б поехал через Архангельск, то увидел бы море Белое и Баренцово и реки Печору и Усу. Подумай и взвесь. Дорога только очень тяжела, боюсь».[4]

На декількох сторінках зошита І. Багмут дрібним почерком описує своє життя у таборі. Чи це нотатки до якогось майбутнього літературного твору, що так й не був надрукований, чи ще щось? Сьогодні вже важко відповісти на це питання, але безсумнівним є реалії буття письменника в таборі, його переживання, туга за сином, некваліфікована праця, іноді чорноробом:

«Вчера я переменил 16-ую специальность. За последние десять месяцев я был пильщиком, конторщиком, штукатуром, редактором газеты, каменщиком, маляром 5-го разряда, дневальным, рабочим на кухне, счетоводом, уборщиком, суфлером, столяром 4-го разряд, гробовщиком, лодочником-перевозчиком, сторожем на огороде, преподавателем алгебры, а вчера стал возчиком. Я не умею надевать дугу, но конюхи помогли мне в этом и я теперь запомнил, как производится эта операция. Работа возчика относится к разряду аристократических специальностей в лагере.

Во-первых, работа возчика определяется работоспособностью лошади, а не работоспособностью человека, где предел неопределенный, как и его соблюдения.

Во-вторых. Возчик до некоторой степени уподобляется прокурору, как последний подчиняется только закону, так и возчик подчиняется только …

Мои обязанности заключались в доставке ягеля в зоопарк для оленей. Я ехал в лес, собирал белый мох и отвозил на опытную станцию, где была собрана фауна Коми ССР. Олени смотрели печальными глазами на меня и на привозимый мною мох, не проявляя никакого желания к еде. Рядом с оленями кричал медвежонок. Он кричал почти все время, а в паузах усиленно сосал лапу. В глазах у него были испуг и отчаяние. Я вспомнил своего сына и смотрел, а медвежонка с глубоким сочувствием. Мне были понятны переживания и оленей, и медвежонка».[5]

Щемливі документи доби висвітлюють драму окремої людини, яку позбавили власної свободи, а змеханізовану підневільну  працю не можна було порівняти навіть із кінською, оскільки  працездатність людини має  невизначену межу, як і її дотримання. Слова І. Багмута про закон, що йому ніби підлеглий прокурор, вживаються іронічно, поки що історія доводила зворотне.

«Функціональне призначення особи приречене згори. Місце особи в суспільстві визначається центральними органами. Одні з письменників мусять рубати ліс, полоти моркву, промивати золото, інші мусять репрезентувати літературу, «привселюдно бити себе в груди і повсякденно додавати: я ваш!». Особа людини, її ініціатива, особисте її наставлення не грають ролі. Сьогодні «старатель на Колимі», завтра нарком. Сьогодні нарком, орденоносець, член Верховної Ради, власник особистого ЗІСу, завтра засланець, ніщо, копач землі…»[6].         

Парадоксально те, що письменник, не зважаючи «на вигнання» (з 1935 до 1941 року перебував у виправно-трудових таборах, а потім у нелюдських умовах Півночі, разом із зеками будував Печорську залізницю), тяжке поранення на фронті, – після повернення до Харкова продовжував пропагувати радянські цінності.

 «Найтяжчим моментом в моїй біографії, – писав Багмут, – є 1935­‑1941 роки, коли я був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності і засланий у виправно-трудові табори. Не почуваючи за собою ніякої вини, я дуже боляче переживав арешт і заслання, одначе не змінив своїх поглядів, і особиста образа не похитнула ні моїх комуністичних переконань, ні моєї відданості Радянській владі і Комуністичній партії».[7]  

Після війни І. Багмут становиться дитячим письменником. Можливо, у цій царині було легше реалізувати свій талант оповідача, опит мандрівника, захопленого  відкриттям  невідомого, пригодами, поведінкої людини в екстремальних ситуаціях… Його подорожні нариси 1930-х рр. були для письменника безцінним фактологічним матеріалом для післявоєнних творів «Гарячі джерела» (1947), «Господарі Охотських гір» (1949) та інш. Українські літературознавці початку 1950-х у межах політики партії в галузі літератури та мистецтва (згадаймо провідні партійні документи з цього питання), аналізуючи сучасний літературний процес, приділяють увагу розвитку дитячої літератури, а саме її ідеологічній спрямованості та створенню позитивного героя – піонера, комсомольца, особливо героїв Великої вітчизняної війни (як на той час вона називалася). «Радянська дійсність, – писав П. Вовк, – позбавлена «сердитої нудьги» життя. Нашим дітям нема потреби, – як це робили юні герої Гаріна-Михайловського чи Марка Твена, – бешкетництвом і недисциплінованістю виявляти свої протести проти нудьги».[8] Або:  «Створюючи типовий образ юного героя, образ, що хвилював би і захоплював читачів, письменникам слід завжди пам’ятати мудрі заповіти великого  Горького, який постійно  нагадував радянським митцям про те, що не можна й на мить забувати про капіталістичне оточення, про опір старого, віджилого і про енергійну боротьбу з ним до повної перемоги нового, комуністичного».[9] Дидактизм, моралізаторство, ідеологічні гасла позбавлялі художності твори для дітей у 30-40-ві роки, а також у 50-ті.

Сучасне літературознавство зазначає, що у другій половині  40-х рр. у прозі не було «вершинних досягнень…, але помітно, що за рівнем авторського осмислення дійсності вирізнялися твори  не «панорамні», а ті, що проникали у світ душі людини: романи Ю. Яновського «Жива вода» (1947), Ю. Смолича «Вони не пройшли» (1946), повісті І. Багмута «Записки солдата» (1947), Я. Баша  «Професор Буйко (1946), В. Козаченка «Серце матері» (1947), збірки створених у час війни  оповідань і нарисів Л. Первомайського «Атака на Ворсклі» (1946), О. Кундзича «Дорога на Кремянець» (1946), М. Шумила «Голубий зеніт» (1948)»[10].

 «Записки солдата» І. Багмута у вигляді уривку «Записки розвідника» вперше було надруковано в журналі «Українська література» (1944, № 11).  Твір автобіографічний. «Із запасної бригади, – згадав він, – я потрапив у дивізію, що відправлялась на фронт, і був зачислений рядовим у взвод пішої розвідки. На Воронезькому фронті я пройшов від Кантемирівки до Волчанська, був декілька разів у бою, в розвідці і на підступах до Харкова важко поранений…»[11].

 «Записки…» правдиві, написані зі знанням справи, містять у собі сцени побуту солдат, неймовірно важких сцен боїв із кровопролиттям, втратами, заперечливими почуттями. Повість позбавлена недоречного романтизму.

Письменник ділиться з читачем власною думкою про смерть«Опівдні полк вирушив уперед. Ми проходили по місцях ранкової атаки, і в мене був сумний настрій. Я думав про тих бійців з нашої частини, що загинули в перший же день, у першому бою. Не один з них мріяв про величні вчинки, про бойовий подвиг, а довелось упасти, може, й разу не стрельнувши. Пишуть, говорять, жалкують за тими, що загинули в останній день війни. А про цих ніхто не згадує, а вони,  мені здається, принесли найбільшу жертву. Вони – перші хоробрі».[12]

На той час в літературі соціалістичного реалізму позитивний герой не міг мати сумніви, страхи та інше, що  можна віднести до так званого психологізму, який був викоренений як такий, разом із фізичним знищенням найкращих українських письменників, у 1930-і рр. «Автобіографічна канва розповіді звільняла, звісно, автора від необхідності вживатися в образ героя, але те, що характер цього героя постає наче вдруге сформованим війною, підносить його до рівня певного художнього узагальнення»[13].

Є таке припущення, що саме в «Записках солдата» І. Багмут був максимально відкритим, бо після перемоги у війні свідома частина нації, а найбільш ті, хто воював або втратив близьких у репресіях та на війні, сподівались на позитивні зміни в країні. Й тому письменники-фронтовики, всупереч цензурним утискам, писали вже по-іншому:

 «Скажене тюпання куль з танків оточує мене звідусіль. Я бачу, як падають бійці.

«Треба падати!» – але я не встигаю виконати свій намір, як мене б’є ніби електричним током по коліну, і я падаю мимоволі.

В свідомості одна гостро ясна думка: коли наші не виб’ють фашистів з села – смерть!

Я кляну себе за хвилину замішання. Чого я побіг за солдатами? Сидів би собі за копицею сіна і стріляв з автомата по машинах, що пробігають вулицею. А тепер – все…

Я спробував повзти, але кулі віялом лягли переді мною, і я знову припав до снігу. Я уявив розтрощене коліно, порвану шкіру і відчув себе безсилим і безпорадним.

Ну, от і все!

Я поклав за пазуху пістолет, гранату, насунув на лоб капюшон і, не випускаючи з витягнутих вперед рук автомата, схилив на сніг голову, заплющив очі і перестав рухатися. Нога болить, тепла кров розливається від коліна до паху.»[14]

Перші дві редакції (1947 і 1957) повісті, – за словами одного з радянських літературознавців, – «не були вільні від натуралізму, зайвих побутових подробиць, вузького психологізму. В останній редакції (1961) ці вади якщо не цілком, то в основному подолані письменником. Повість виховує в юнаків та дівчат, батькі яких відстояли рідну країну від фашизму, почуття вірності Вітчизні, прищеплює риси героїзму, стійкості, винахідливості»[15]Як бачимо, правдиве зображення подій вважалося за натуралізм.

Не схвально зустріла критика й «Щасливий день суворовця Криничного». І ось чому: «І. Багмут створює образ героя, конфліктного внутрішньо і з дійсністю. У цьому цікавому творі робився наголос на самосвідомості героя-суворовця, який виступав не носієм моральних рецептів, а стимулював думку й почуття читача до вироблення власної системи цінностей, самостійного розв’язання проблемних ситуацій у реальному житті».[16] Звичайно, у творах цього часу замовчувалися проблеми голоду 1947 р., повоєнного сирітського дитинства: до таких училищ переважно йшли діти, які втратили батьків або на фронті, або в таборах (а чи брали таких до цих закладів?). Цей час вигартовував дитину з «дорослою» психологією та психікою.[17]

З кінця 50-х радянські письменники намагаються говорити з дітьми про вічні категорії (Добро, Зло, Життя, Смерть, Любов), про загальнолюдські проблеми. Особливо це вдавалося через казку, через фантазію, застосовуючи метафору, гумор тощо. Серед таких письменників був і Багмут, який в міру своєї парадигми цінностей, створював  літературні образи, що були  більш наближені до справжньої, «неідеологічної»  людини.

Серед оригінальних творів І. Багмута початку нової доби була повість-казка «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» (1964). Як зазначає літературознавець, що «йдучи за відомими в історії світової літератури творами Е. Гофмана та Н. Сосекі, автор показав читачеві світ, дійсність очима кота. Такий відсторонений погляд став добрим грунтом для іронічного обігрування та сатиричного викриття різноманітних морально-психологічних типів та суспільних явищ».[18] Прийом письменника говорити від імені тварини деякі правдиві річі, навіть у тоталітарному суспільстві, – не оригінальний у світовій літературі, в тому числі й радянськїй. Приміром, у російській літературі наприкінці 1980-х з’явилися  такі твори, як «Білий Бім – чорне вухо» Троєпольського, «Вірний Руслан. Історія вартового собаки» Владимова[19].            Передмова до повісті «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» теж написана від імені кота Лапченка:

«Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина.
        Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби.
        На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину…»[20]

Починаючи з передмови, читач вже був заінтригований. Не кажучи про подальші події, що відбувалися в повісті. Власні думки, що їх не міг відкрито виказати Багмут що до стану суспільства в цілому й, зокрема, місця митця в ньому, а також свого відношення до цензури, функціонерів, підлабузників, і, взагалі, невігластва, – все це він вкладає в неперевершені за своєю зухвалістю, іронією, сарказмом, демагогією і, як це не дивно, правдивістю, вуста Лапченка:

«Раніше, коли я був дуже молодий, а отже, і досить дурний, мені здавалося, що люди, які не усміхаються, – це дуже розумні і дуже поваждні люди, вони завжди похмуро мовчать, бо думають про серйозні, важливі речі. Між іншим, ще під час мого перебування в Письменника я познайомився з одним критиком, який ніколи не посміхався і писав довгі статті. Тоді я вважав цього критика геніальним, а тепер, якось проглянувши його статті, побачив, який це тупий невіглас…

Часто зустрічаючись з розумними людьми, я переконався, що у справді розумної людини завжди усміхнене лице. Я довго сушив голову над цим своїм спостереженням, а виявилось, що справа дуже проста. Людина відрізняється від тварини, крім усього іншого, тим, що має здатність сміятися. Коли ж людина не сміється, то вона втрачає людську подобу і скидається на свого «друга» – собаку».[21]

Згадаймо, незабутнього булгаковського  Шарикова, образ якого набув узагальнення. Багмутовський кіт глузує з освітянської та просвітницької діяльності радянських установ, над системою, що плодить безліч інфантильних «громадян» – «широкий котячий загал»:

«Найбільш мене турбувала низька культура місцевих котів, і я надумав прочитати їм цикл лекцій. Я вирішив почати з літературної теми, а саме: «Образ кота в художній літературі». В дужках я назвав цю лекцію – «Від маркіза Карабаса до наших днів. Мені здавалось, що вона знайде шлях до сердець широкого котячого загалу».[22]

Не оминув Лапченко й «улюблених» принципових критиків, що заробляли собі на їжу вишукуванням у творах «бліх» і шельмуванням авторів за нечітку ідеологічну позицію. Іскристий гумор, пародіювання радянських ораторів, неперевершений пафос…

«…Критик повинен дати  принципіальну оцінку твору і розтлумачити значення художніх образів, розкрити все їх багатство, всю їх глибину, весь їх пафос. В чому ж пафос кота з твору «Кіт у чоботях»? В тому, що кіт виступає тут як позитивний тип. Виступає як кіт, достойний наслідування! Казку створили люди. Звідси логічно випливає, що людина любить і поважає котів. «Кіт у чоботях» – твір французький. А візьміть ви російську казку про «Кота і півня», де головний герой твору Котофій Котофійович не лише врятовує од смерті дурного півня, а й носить дідові на роботу сніданок і обід! Це кіт-трудівник! І так скрізь! В усіх творах!»[23]

Якщо ми думаємо, що нині немає таких «ораторів» або «шкідників», з якими боровся Лапченко (приміром, із браконьєром Петренко), ми глибоко помиляємося. Атавізми та рудименти радянщіни  мають міцне коріння.

Цікавими є роздуми кота про самокритику (він же думаючий кіт):

«На основі свого життєвого досвіду я прийшов до висновку, що людина не любить самокритики. Вона визнає, що самокритика – чудова річ, але самокритикуватися дуже не любить.

Я також помітив, що, чим вищу посаду займає людина, тим менше схильна вона визнавати свої помилки. І це мене теж вельми дивувало, бо люди на таких посадах завжди багато говорять про користь самокритики…»[24]

У такому казково-філософському ключі написана вся повість. Звичайно, в ній є і деяка декларативність, заангажованість: сатира на так званих «стиляг», диспути з релігійних питань, «что такое хорошо, і что такое плохо» …

В архіві І. Багмута зберігається рукопис його невідомої п’єси «Оповідання про мужність»[25], події у якій (як зазначив автор) відбуваються у 1931-1954 рр. Рукопис являє собою 70 аркушів машинопису з авторською правкою. П’єса має піднаголовок «Трагедія на 3 дії, 5 картин».  В п’єсі йдеться про абсурд тоталітарної доби, про репресії 1930-х – поч. 1950-х рр., синдром шпигунства, перемогу комуністичної ідеї. Не зважаючи на автобіографічні свідчення прихильності І. Багмута до радянської влади, в тексті п’єси постає справжнє відношення до існуючої дійсності, тільки від імені  «негативних» персонажів – ворогів, буржуазних філософів тощо.  Показною є дискусія між Бароном Фріденбергом (міністр закордонних справ однієї з європейських держав) та Добринею (українським радянським письменником), якого пізніше звинуватять у шпигунстві.

«Барон: …Матеріалізм принижує людину. Матеріалізм відбирає у людини безсмертну душу, відбирає ідею вічного життя, відбирає ідею бога! Людина стає безкрилою, приземленою, егоїстичною.

Добриня (сміється): Безкрилою!? А хто ж найбільші мрійники, як не комуністи? А вони – матеріалісти! Досі ще ніхто не називав боротьбу за щастя людства егоїзмом, а щастя людства написано на наших. А не на ваших знаменах!

Барон: Так, але… Але Берклі, Кант і Шопенгауер…                                                           

Барон: … Комуністи непоправні  мрійники. Невже ви вірите в те, що соціалістична революція переможе в усьому світі?

Добриня: Це цілком реальна перспектива, науково доведена. Ми успішно закінчуємо свою першу п’ятирічку, при чому за 4 роки! Наша перемога – безсумнівна.

Барон. Але це означає, що країна Рад, яка займає тільки шосту частину земної кулі і має п’ятнадцяту частину світового населення, завоює решту п’ять шостих світу?».[26]

З’являється сумнів що до віри автора у перемогу «в усьому світі», звичайно, за умови, що він поділяє погляд свого позитивного героя – Добрині, а не Барона. Щоби пояснити, на чому тримаються тоталітарні режими, багмутовський Барон звертається до філософії Макіавеллі: «Принижуйте великих, звеличуйте посередність, допомагайте слабим». Це прозора формула і сталінського режиму:

«Барон (до Плішке). Цю формулу Макіавеллі ми преретворимо в життя. Ми трохи змінимо її і скоротимо. Замість принижуйте – знищуйте! Знищуйте великих! І цього досить. Коли великі будуть знищені, на їхне місце прийдуть бездари. Самі прийдуть. Їх не треба висувати. Ви розумієте мене? Ми знищемо великих в радянському Союзі».[27]

І. Багмут був серед тих, кого намагалися знищити, хоча й не був настільки великим. Але в талановитих подорожніх нарисах, що були написані ним у 1930-і рр., йому не відмовити.  Хоча ідеологічні пасажі неодмінно  присутні в його творчості, все ж  паралельний контент, достатньо інтелектуальний давав уявлення про існуючу дійсність і, головне, людину тієї складної доби.

         Іронія, іноді сарказм, коли йдеться про сучасний літературний процес, низький рівень творів багатьох пролетарських письменників – ударників в літературі,  парадокси штучної партикулярної українізації (згадаймо «Мину Мазайло» М. Куліша), – всі це знайдемо на сторінках п’єси І. Багмута. Зацітуємо декілька уривків з «Оповідання…». Приміром, епізод, де критик Стервегов виправдовувається з приводу свого походження, національності:

«…Може мені треба було піти далі і перекласти моє прізвище на українську мову? Ха-ха-ха. Називатися не Стервеговим, а Зоряношляховим? Стервег означає «зоря-шлях» – Зоряношляховий!. Га? Ха-ха-ха…».[28]

Або з діалогу редактора журналу «Червоний стяг» Грабового і критика Стервегова що до поеми одного «геніального поета»:

 «Грабовий. (сідає. До Стервегова). Сідайте. Яка ваша думка про поему Цапового?

Стервегов (сідає) Ви маєте на увазі поему «Ми не любим мух и блох»? Поема погана…»[29]

Коли Грабовий почав Стервегова шантажувати, що він «людина чужої нації, зв’язаний з чужоземною розвідкою», «син експлуататора», критику довелося визнати поему «геніальною».

Що до роману товариша Вибійчаного під назвою «Закликаючи нові кадри з села, клично загув гудок великого машинобудівного заводу», то Грабовий вважає Вибійчаного «старим, досвідченим письменником… що він упевнено стає на рейки діалектичного реалізму, намагається йти в ногу з нашою епохою»[30]Але є цікавий нюансПисьменник подав роман до редакції «після четвертої переробки». Все це нині здається карикатурним, якби не було правдою. Тонни макулатури виходили з-під пер так званих літературних ударників[31].

Радостным знаменем должен быть поднят

Лозунг любого рабочего дня:

Дело победы зависит сегодня

Прежде всего

                                    от меня!

Навіть не езоповою мовою користується І. Багмут, коли пише про добре знайомий йому механізм арештів та кримінальні статті, за якими фабрикувалися  звинувачувальні вироки. Він на власні очі бачив, як з грудня 1934 р. порожнів Харківський будинок «Слово», хоча в цей час багато подорожував.  Із розмови двох літераторів-функціонерів: Грабового (в минулому «бандита Кузьми Вареника») та перекладача Іванова (наголос на першому складі, як він постійно відзначав):

«Грабовий. Мене арештують?

Іванов. А що ж ви думали? Оберуть членом ЦК партії (сміється). Все може бути і до всього треба бути готовим. Зразу ж признавайтесь в усьому тому, що може розповісти ваша дружина – це перше. Друге – признавайтесь, що ви шпигун. Самі признавайтесь. Це викличе у слідчих довіря до вас. У деяких працівників ДПУ ще тримається переконання, що ворог може бути благородним (сміється). А потім починайте топити.

Грабовий. Топити?                                                                                 

            Іванов. Тільки, звичайно, не мене і тих, хто зв’язаний з нами, а зовсім непричетних. називайте ваших хороших знайомих і наклеюйте на них ярлик шпигуна, терориста».[32]

Напевно, свого часу на Багмута теж хтось «наклеїв» ярлик шпигуна та терориста. 9 серпня 1935 р. Особлива нарада при Харківському управлінні НКВС УРСР за вигадану контрреволюційну діяльність засудила І. Багмута на 6 років позбавлення волі: спочатку виправно-трудові табори Чиб’ю, Уси, Абезі (Комі АРСР), потім праця геологом у пошукові партії, що обслуговувала будівництво Печорської залізниці та після тяжкого поранення на фронті, куди він добровільно подав заяву…[33]

Багмут блискуче передає більшовицьку риторику того часу, хоча й сам навчався в семінарії, тільки вчительській і добре був знайомий із законом Божим. Але радянський письменник мав викоренити пам’ять про своє походження. І знову виникає питання, на якому ж боці була людина Іван Багмут з родини сільського вчителя (можливо, й козацького роду) і на якому – радянський письменник Іван Багмут. Чи можемо ми говорити за подвійні  стандарти буття та психологічне роздвоєння особистості? Відповіддю на питання є уривок з літературної дискусії, хоча вона більше схожа на «партійну»:

«Грабовий. Товаришу Сонячний, ви говоріть сміливо, як належить радянському поету. Забудьте, що ви виховувалися в духовній семінарії і служили колись дяком. Старайтеся отой попівський душок виживати. Сміливо кажіть – ви за сучасну гостро-політичну тему чи за історичні манівці?»[34].

Ще один уривок до цієї тези, в якому йдеться про «ворогів-націоналістів»: «Грабовий. … А «повстаньте гнані і голодні» від «Ще не вмерла Україна» відрізняєте вже?

…………………………………………………………………………………………………………Прозаїк. Я в Петлюри не служив. Ваші натяки ні до чого».[35]     

                           

До речі, в катеринославського прозаїка Миколи Мінька вийшла повість «Манівцями» (1925), яку було піддано різкій ортодоксальній критиці, розцінено як «наклеп на ГПУ»,  що пізніше вплинуло на його долю. 15 грудня 1937 р. він був розстріляний за приналежність до української націоналістичної терористичної організації.[36] І це не виняток, а нажаль трагічна тенденція.

Чи вірив сам Багмут у зговір проти «великих» в Радянському Союзі, який було зорганізовано зовні, чи навмисно кинув цю парадоксальну думку про «величезну провокацію», що її організувала (у п’єсі) контррозвідка Барона. З діалогу Барона («людини думки») і його підлеглого Плішке  («людини дії») дізнаємося, про організацію масових терористичних актів і таким чином, щоби не виявити своєї агентури та змусити «радянську владу знищувати своїх великих». Знищувати «великих» почали в Україні ще в 1929 р. (згадаймо, процес над «СВУ»[37]), виявляючи та викорінюючи «національний момент»:

«Барон. Ми зробимо так, щоб видатних більшовицьких діячів було запідозрено в контрреволюції. Щоб вони сами себе перестріляли!

………………………………………………………………………………………………

… Національний момент! З нього треба починати! Місцевий націоналізм існує. Найлегше запідозрити місцевого робітника в націоналізмі. Це природно! Оголосимо всіх кращих письменників, художників, журналістів, декого політичних і наукових діячів України, Грузії, Арменії, Білорусії, Середньоазіатських республік контрреволюціонерами, шпигунами, членами терористичних груп. Тільки діячів національних республік! Росіян – ні, ні! Націоналізм це щілина, куди виходить активність реакційних елементів, так кажуть більшовики. Добре, ми всунемо в цю щілину всі їхні національні кадри. Коли радянські органи безпеки арештують кілька тисяч працівників, серед арештованих будуть і справжні націоналісти, наші агенти. Це обов’язково! Ми повинні піти на таку жертву. Так! Ми дамо одного справжнього контрреволюціонера на сотню більшовиків. Це спочатку, а потім, коли машина закрутиться, може досить буде і одного нашого агента на 1000 більшовицьких діячів. І десяток справжніх націоналістів зміцнить підтвердить, що арешти зроблені правильно, що посаджено тих, кого треба. Ви скажете –а коли в арештованого немає ніяких ознак націоналізму, або що він сам боровся проти націоналістів? Ха-ге! Це все уловки класового ворога. Вміли приховати, вміли маскуватися до часу, боролися проти націоналістів, щоб не викрили їх самих!

А тепер далі. Коли є докази, що ти шпигун чи член контрреволюційної групи, то в тебе повинні бути зв’язки. А звідси ще арешти тисяч людей – знайомих. А серед нових арештованих теж знайдуться легкодухі – і знову тисячі арештованих. Розумієте, як закрутиться колесо! А наші агенти в радянських органах безпеки виявлять пильність, покажуть себе такими, що не заспокоються на досягнутому, як люблять казати  більшовики, і почнуть арештувати направо і наліво. Це буде прикладом для інших! Ви уявляєте, що може вийти, коли здійснити мій задум тонко, вміло, дотепно? І ви зважте, що наша агентура в радянських органах безпеки тільки виграє від цієї операції, завоює собі авторитет як найпильніших!

………………………………………………………………………………………………………..

Ви уявляєте, як буде отруєна обстановка в Радянському Союзі? Мало того, що ми знищивши талановитих, посадимо на керівні посади бездар, ми настроїмо інтелігенцію національних республік проти Росії, сім’ї арештованих і їхніх родичів проти радянської влади, а в самих арештованих виховаємо найзапекліших ворогів радянської влади. Виховаємо ренегатів! Бо хто ж лишиться вірним партії, яка безневинно засадила віддану людину в тюрму?Ха-ха-ха!… Хотілося б мені поговорити з паном письменником після того як він відсидить десять років у виправно-трудовому таборі! Якої він тоді співатиме? Де дінеться його марксизм? І уявіть, таких як він буде не сотня і не тисяча, а десятки тисяч! І це будуть наші кадри!

…………………………………………………………………………………………………………

            …Ми, наша преса, обвинуватимо потім Радянську владу в тому, що вона запроваджує в життя принципи Макіавеллі – знищує талановитих представників в своїх національних республіках, щоб тримати в покорі народи цих національних республік! Здорово? Ха-ха-ха…

………………………………………………………………………………………………………   … А потім, коли вони, найвищі керівники вже не віритимуть один одному, тоді… тоді настане найсолодший момент. Ми знищимо їх самих, їхніми ж руками».[38]

Програма знищення великих розписана Багмутом (Бароном) дуже переконливо. Насправді, так все і сталося, але… Для організації  масового терору не потрібні були закордонні служби безпеки – вистачало своїх.  Постає питання, чи щиро вірив Багмут в написане, чи це було соціальне замовлення? Хто ж він? Чи письменник Добриня, безвинно репресований, у якого від розпачу померла дружина і лишився дванадцятирічний син – а він «рукоплеще своїм гнобителям», чи нарком Короб, який став контрреволюціонером «з тієї хвилини, як почув вирок». Судячи з автобіографії – перше, але як колись написав В. Петров: «Надусім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої – інша. У зміні діб втрачає вагу сталість особи. Жоден з нас не має власної біографії, ми усвідомлюємо це з дотикальною ясністю»[39] Отже, можливим є і другий варіант, і третій… Як і в самого В. Петрова (В. Домонтовича).

Для підтвердження цієї думки наведемо роздуми у виправному таборі Павла Івановича Добрині – радянського письменника, якого звинуватили у шпигунстві, бо він півтора року тому був за кордоном як радник чужоземного посольства і зустрічався на прийомі в «міністерстві однієї з західноєвропейських держав» з Бароном та інш.:

«ДобриняВи хочете сказати: товаришу Добриня, тебе, комуніста, несправедливо обвинуватили в шпигунстві , посадили в тюрму. Тебе глибоко образили. Щоб затамувати образу, відмовся від того, що було в тебе найсвятіше – від своїх поглядів, від боротьби за соціалізм, від партії, яка показала тобі найясніші шляхи. Ні! – кажу я. Не відмовлюсь! Не в інтересах радянської влади було посадити мене а тюрму. Діє якась таємна рука, діє хитро, тонко, підступно. Хтось невидимий хоче зробити мене ворогом радянської влади, ворогом самому собі. Але не зробите! Я комуніст і лишусь комуністом, хоч би мені довелося вмерти в тюрмі».[40]

Антиподом Добрині в «Оповіданні..» є Терентій  Кирилович Короб, якого звинуватили  в тому, що він ніби-то хотів убити Сталіна… Короб відмовився свідчити проти себе. Треба вважати його за негативного героя – ренегата, які за далекоглядною тактикою Барона, після 10 років таборів розчаруються в радянській владі й дійсно стануть її ворогами:

«Короб (до Добрині). … Я жертвував життям за радянську владу. Я боровся за неї із зброєю в руках проти білих, проти зелених, проти чорних, і жовто-блакитних, я боровся проти укапістів, проти троцькістів, проти зіновївців і бухаринців. І от подяка за все! Я – ворог народу! Наркомвнусправ хотів зробити мене ворогом народа, контрреволюціонером і він цього добився!»[41]

І далі, звертаючись до Добрині:

«Я тягаю тачку і ставлюся до влади так, як той, хто тягає тачку! … Ха-ха-ха… будую соціалізм! Тягайте, товаришу Добриня, тачку і кричить: хай живе радянська влада! Жити стало краще, жити стало веселіше! Ха-ха-ха…».[42]

А чи це не було позицією і самого автора, який 6 років провів в радянських таборах і на собі відчув абсурд доби разом з тисячами невинних. За відомих обставин Багмут не пише ні про які тортури ані на допитах, ані в таборі… Але у сцені  зустрічі в таборі Добрині та одного з його слідчих Березняка (який теж перетворився на ворога народу) є досить прозорий натяк на дії «поганого» слідчого Кажана:

«Березняк. … Цей Кажан зараз керує слідчим відділом управління. Коли якийсь слідчий доповідає йому , що арештований виявився невинним, він просто скаженіє: «Невинний? Ви не зуміли довести його провину! Давайте його сюди! Я сам вирву в нього признання!» І… вириває… Це він називає партійна пристрасть…Його бояться…».[43]

Апофеозом п’єси становляться майже останні слова Добрині до Короба в лазареті, які примиряють їх, бо віра одного і зневіра іншого набувають трагедійного сенсу: знецінення життя людини заради ідеології, розрив родинних зв’язків заради утопічної перспективи, і від цього  – вирок від імені народу-переможця тоталітарній агонізуючий системі…:

«Добриня. Народ збудував соціалізм, народ витримав найжорстокішу війну проти фашизму, а нам довелося дивитися на його перемоги через заґратоване вікно. Хіба це не жах!? Так, ми вистояли в боротьбі, але нас, які не задумались би віддати своє життя за Вітчизну, які перенесли муки в тисячу разів тяжчі ніж на фронті, для яких умерти в боротьбі за батьківщину, було б найбільшою радістю, нас соромляться навіть згадувати, а як згадають, то як щось ганебне. Це не трагедія?В класичній трагедії герой гинув, бо його не розуміли сучасники, зате наступні покоління воздвигали йому памятники. А ми з вами? Ми гинемо без вини, по-дурному, марно, без мети і в довершення всього наступні покоління згадуватимуть нас с презирством і ненавистю, як ворогів народу. Оце трагедія!..»[44].

Наприкінці п’єси вже після смерті Добрині до табору надходить телеграма про його повну реабілітацію. Виявлено справжніх ворогів, провокаторів, що надає трагедії оптимізму. У фіналі патетично звучать слова Короба:

«Він переміг. Він жив і вмер як комуніст. Схиліть перед ним знамена!»[45]

Що стосується художнього рівня твору, то він є середньостатистичною драматургією,  хоча й претендує на шекспірівську трагедію або «оптимістичну»: герої схематичні, плакатні; присутній чіткий розподіл на позитивних та негативних персонажів; наскрізну ідеологічну лінію забезпечує декларативність та  радянська риторика… Але вдумливий читач (хоча її ще ніхто не читав) відчує й інші плани, де є, сподіваємося, справжня думка письменника на драматичні події того часу, на окрему особистість, яка не в змозі  виринути з виру абсурду. Авторська іронія і дуже сміливі, як на той час, думки (навіть з вуст негативних персонажів) дають поживу для нового погляду на творчість і на особистість талановитого письменника. П’єса,  безумовно, автобіографічна, можливо, що  вона була написана вже після реабілітації І. Багмута 22 березня 1957 р. Нині вже не дізнаємося, чи  хтось обізнаний на цьому творі? Знаків питання достатньо…

Авторка сподівається оприлюднити ненадруковані документи й п’єсу нашого земляка «Оповідання про мужність», котрі як унікальні історико-літературні джерела ввійдуть до контексту української літератури ХХ ст.

І. Мазуренко, ст. н. співробітник відділу літератури


[1] Багмут Іван Андріанович народився 7 червня 1903 р. в с. Бабайківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер — Царичанський район Дніпропетровської області) в сім’ї вчителя. Середню освіту здобув у Новомосковській чоловічій класичній гімназії. Після закінчення вступив на останній курс учительської семінарії, яку закінчив 1921. р.

[2] Петров В. Сучасний стан української поезії / Петров В. Розвідки. Т. 2. –К.: Темпора, 2013. – с. 622.

[3] Передала дружина сина письменника Станіслава – Лариса Миколаївна Багмут. Харків, вул. Культури, б.9, кв. 6.

[4] Лист І. Багмута сину Станіславу від 3 квітня 1941р. Фонди ДНІМ. б/н

[5] Багмут І. «Вчера я переменил 16-ую спеціальность…». Рукопис. Фонди ДНІМ. б/н

[6] Петров В. Сучасний стан української поезії / Петров В. Розвідки. Т. 2. –К.: Темпора, 2013. – с. 710.

[7] Багмут І. Автобіографія. Архів письменника /Заєць І. Іван Багмут: Літературно-критичний нарис. – К.: Видавництво дитячої літератури «Веселка», 1964. –С. 26.

[8] Вовк П. Образи юних героїв у літературі для дітей // Дніпро. – 1954. – № 10. – С. 111

[9] Там само. – С. 117

[10] Іванюк С. Література для дітей. 40-ві – 90-ті роки / Історія української літератури ХХ століття. У двох книгах. Кн. 2. – К. : Либідь, 1998. – С.15.

[11] Багмут І. Автобіографія. Архів письменника / Там само. – с. 27.

[12] Багмут І. Записки солдата. – К.: Дніпро, 1975. – с. 25

[13] Там само. – С.202.

[14] Багмут І. Записки солдата. – К.: Дніпро, 1975. – с. 25

[15] Заєць І. Іван Багмут: Літературно-критичний нарис. – К.: Видавництво дитячої літератури «Веселка», 1964. –С.32.

[16] Іванюк С. Література для дітей. 40-ві – 90-ті роки / Там само. – с. 393

[17] Голуб І.Концепція дорослого дитинства у повісті Івана багмута «Наш загін «Смерть фашистам»» //…..

[18] Іванюк С. . Література для дітей. 40-ві – 90-ті роки / Там с амо. – с. 395.

[19] Знамя. – 1989. – № 2.

[20] Багмут І. Вибрані твори. В двох томах. Т. ІІ. Пригоди чорного кота Лапченка. Повісті та оповідання. – К.: Веселка, 1983. – с. 6.

[21] Там само. – с. 25-26.

[22] Там само. – с. 45.

[23] Там само. – с.48.

[24] Там само. – С. 102.

[25] ДНІМ. КП-194117  АФС-5915

[26] Багмут І. Оповідання про мужність. Рукопис. – с. 3.

[27] Там само. – с. 13.

[28]  Там само. – с. 20.

[29] Там само. – с. 21.

[30] Там само. – с. 31.

[31] Мазуренко І. Ударництво в літературі 1920-30-х рр. як політтехнологія із знецінення інтелектуально-духовних підвалин людського життя. Рукопис.

[32] Багмут І. Оповідання про мужність. – с. 28.

[33]З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій: Вип. І, – К., 1991.

[34] Багмут І. Оповідання про мужність. – с. 34.

[35] Там само. – с. 34.

[36] Мазуренко І. Ім’ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік…/ З любові і муки… – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994. – С. 185-188.

[37]«Спілка Визволення України».

[38]  Там само. –  с. 16.

[39] Павличко С. На зворотньому боці автентичності //Сучасність. – 1993. –  с. 112.

[40] Багмут І. Оповідання про мужність. – с. 52.

[41] Там само. – с.51-б

[42]Там само. – с. 51-б.

[43] Там само. – с. 57.

[44]Там само. – с. 60-61.

[45] Там само. – с. 64.



Hosting Ukraine Проверка тиц