Днепропетровский национальный исторический музей

Епік Григорій Данилович — дніпропетровський письменник

За сімейною легендою Епіків, Григорію приснився сон: Шевченко благословляє його на літературну творчість . Коли Епік був відірваний від рідних, від України – поезія Т. Шевченка надихала його в хвилини страждань. «Часто читаю «Кобзаря», – писав він дружині Вірі Мусіївні з Соловків, — дістав тут, люблю я Шевченка – прекрасна була людина» (20 вересня 1937 р.).
Українська література 1920-30-х років була, за словами В. Петрова, «літературою ліквідованих!..» Саме до цієї генерації належала яскрава і суперечлива постать Григорія Епіка. На якому ж грунті формувався Епік як людина і як творець? Безумовно, споконвічною стихією для нього та його предків був вільний неосяжний степ…
Багатодітня родина Епіків жила в передмісті Катеринослава, у с. Кам’янці – на лівому березі Дніпра. Гриць мав пятьох братів і двох сестер. «Дитинство моє було таке, що про нього і згадувати неохота. До шістнадцятилітнього віку я не знав навіть, що таке подушка. Злидні душили батька, лягали великим тягарем на всю його сім’ю».
Але попри «злидні» батько Данило Дем’янович, який працював на лісопильнях, спромігся дати дітям освіту. 1916 р. Григорій на «відмінно» закінчив земське початкове училище (нині СШ № 90 на вул. Передовій). Спочатку працював робітником, а згодом писарем на залізниці. Брав участь у просвітянських заходах на селі.
За спогадами рідних Епіка та односельців, коли на Катеринославщину прийшов Денікін, Епік, маючи українське походження, відмовився вступити в білу гвардію і почав переховуватися. Брав участь у формуванні Кам’янського повстанського загону: «Збиралися вони у шелюгах. Загін виступив проти білих, але не підтриманий правобережжям міста, під Петриківкою був розбитий. Григорій з рештками загону приєднався до Новомосковського повстанського полку, який воював під жовто-блакитними прапорами проти Денікіна. Коли білі відступили на Крим, полк був розпущений червоними. Епік, одужавши після тифу, працював у кам’янському військкоматі. В травні 1920 року його знайшов однополчанин і повідомив постанову підпільного з’їзду повстанців: мобілізувати всіх, хто воював проти Денікіна, на боротьбу проти червоних. Григорій погодився бути зв’язковим». Але невдовзі з дружиною подався до Полтави.
Залучимо два цікавих документи тієї доби, що з них дізнаємося деяких біографічних подробиць із життя «повстанця» та його родини. Один з них — «Анкета. Копия. Для регистрации повстанцев, явившихся согласно амнистии, принятой на Украинском 5-м Съезде Советов»:

  1. Фамилия, имя и отчество Епик Григорий Данилович;
  2. Возраст 20 лет;
  3. Образование … 2-х кл. училище. Был на курсах социального воспитания в Полтаве в 1923 г. два месяца;
  4. Основн. профессия Инструктор политпросвета при уездной…
  5. Социальное положение Пролетарий, дом и наделенной 3 дес. Земли. 2 корови в с. Каменке.
  6. Место рождения село Каменка вол. Каменской уезд Н. Московский губерния Екатеринославская.
  7. Постоянное местожительство Полтава Культпросвет;
  8. Семейное положение Женат, детей нет с 20 года сентября м-ца а) Перечислить состав семьи, их лета и род занятий жена, до брака Куликова Вера Афанасьевна 23 лет, живет в Полтаве Уезднаробразе – мать Клеопатра Самуй (?)ловна, ур. Усенко – Епик – 44 года. Каменка, дом.хозяйка. Отец Данил Демьянович. С. Каменка – хлібороб, раньше работал на лесопилке.
  9. Служил ли в старой армии, в какое время, в какой части и в каком чине Нет;
  10. Служил ли в Петлюровских войсках, в какое время, в какой части, в каком чине Нет;
  11. Служил ли в Махновских войсках в какое время, в какой части, в какой должности Нет.
  12. Служил ли в Деникинской и пр. белогвардейских бандах, в какое время, в какой части, в каком чине. Нет;
  13. Служил ли в Красной Армии, в какое время, в какой части, в какой должности. Нет;
  14. Участвовал ли в боях на фронте, когда, на каком, против кого: Был в организации по ликвидации бандитизма в Полтавск. Уезде …как член Комнезамож,… чл. Комячейки – …20 года по настоящее время;
  15. Чем занимался и где был: а) До февраля 1917 г.: Учился в министерском училище, служил на желдор. В Амур. Н. Днепровск – был переписчиком; б) С февраля 17 по октябрь 17 г.: Тоже; в) С октября 17 г. по апрель 1918 г.: Там же уволен… за забастовку; г) С апреля 18 г. по январь 1919 г.: Не служил, был дома; д) С января 19 г. по июнь 19 г.: Служил на желдоре…; е) С июня 19 г. по январь 1920 г.: Жил дома, работал по организации сопротивления против белых с самостоятельным отрядом в 30 человек; ж) С января 21 г. по настоящее время: С февраля 20 г. по апрель служил в Военкомате Каменки переписчиком. С апреля по май в милиции секретарем. С мая жил в Романковке по 15 августа, нигде не служил» .

У Полтаві Епіка призначають на посаду інструктора політпросвіти, він вступає до партії, працює в районній газеті. З дому дізнається, що його розшукують «органи». Але на той раз йому щастить уникнути арешту: V-й Всеукраїнським з’їзд Рад оголошує амністію таким «бандитам», як він. Треба було тільки явитися й «щиро розкаятися»: у 1921-му це було ще можливим. Що він і зробить, коли приїде до Катеринослава, щоби покаятися та підписати цинічний документ, а потім протягом свого короткого життя доводити «лояльність» до нової влади. Отже, за індульгенцію йому стало «Обязательство. Апреля 30 дня 1921 года»: «Я, нижеподписавшийся, гражд. Села Каменка вол. Каменская уезда Н. Московск. Губ. Екатеринослвская сознавшись в совершенном мною преступлении против рабочего и крестьнского трудового люда, убедившись в том, что Советская власть является действительной защитницей интересов трудового селянства и рабочих, желая искупить свою вину перед нею и доказати, что я истинній сын трудящихся – даю настоящее ОБЯЗАТЕЛЬСТВО перед лицом Совласти рабочих и селян в том, что, будучи, несмотря на мои тяжкие грехи, ПОМИЛОВАН Рабоче-Крестьянской Советской властью на основании закона об амнистии, принятого Всеукраинским С’ездом Советов, я с настоящей минуты буду вести мирную трудовую жизнь честного селянина, буду всеми силами выполнять все законы Советской власти, ни в каких преступлениях против Советской власти участвовать не буду, буду всячески помогать Советской власти в борьбе с теми бандитами, кои еще продолжают разрушать мирную трудовую жизнь Советской республики и обо всех этих преступниках доносить Советской власти.
В чем громко КЛЯНУСЬ перед всем трудовим народом Советской Украины и заявляю, что нарушение моей настоящей клятвы будет самым тяжким преступлением и за таковое я понесу самую суровую кару, как изменник и предатель трудового селянина и рабочего.
Подпись Григорий Епік.
На початку 20-х рр. з’явився ряд його етюдів — «9-е січня», «Кров на Лені», «Терешко», «Полохливої ночі»; збірка дум про Червоне козацтво -«Червона кобза» (1923); збірка оповідань «На зламі» (1924).
У 1924-1926 рр. Г. Епік працює головним редактором видавництва «Червоний шлях» та ДВУ в Харкові. Навчається в Інституті марксизму-ленінізму. Деякий час належить до «Плугу». Г. Епік відомий нам як автор «пожовтневих колядок та щедрівок»: «Ой збиралась п’ята рада»; «Всі вставайте, в лави вставайте»; «На світанку рано, рано, раненько»; «По селах, містах»; «По всьому світу стала новина»; «В полі, полі плужок оре». Після циклу памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?» він схиляється до його ідей. Восени 1925 року бере активну участь у заснуванні Вільної академії пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. Разом із М. Хвильовим видає позагруповий альманах «Літературний ярмарок» (1928-29), пізніше –«Пролітфронт» (1930).
Не зважаючи на неймовірну працездатність у різних жанрах: поезія, оповідання (в тому числі й сатиричні), повісті, сценарії, романи, найбільш помітними були його повісті «Непія», «Восени», перший роман «Без ґрунту» (1928), в яких він, за словами Г. Костюка, — «відходить від революційної романтики минулого й переходить до соціальної проблематики з виразним сатиричним спрямованням». У романі «Без ґрунту» Епіку вдалося художніми засобами (це не Гоголь і не Кафка, але…) передати абсурд країни радянських папероїдів. Людина з живою душею губиться й нівелюється серед цього сірого мотлоху у лабіринті канцелярій, «замків», «процесів»: «Папероїди – це система, і дуже складна. В них свої шляхи захисту й розплодження: покора дужчим і нещадна боротьба проти слабших. В них своя тактика боротьби – густий туман про зроблене ними велике державне заощадження, раціоналізацію і постійна показна собача відданість…Що начальство – те й ми» – філософське обгрунтовання папероїдів. Цупко триматися своїх – це найвищий закон, їхнє credo» .
Хмари над «Пролітфронтом» густішали, гостра критика вирувала навколо Г. Епіка. Його разом з іншими звинувачували в епігонстві «дрібнобуржуазних декаденських літературних течій» та у перетворенні «на трубадурів міщанства, куркульства, богеми, отой одвертої контр-революції» . Проліткультівцям докоряли, що вони як організація до «року великого перелому» ставилися байдуже й не видали жодної книжки про колективізацію. Епік вирішив написати на цю тему роман – то була «Перша весна» (1931), у заспіві до якого лунала утопія про новий степ, пореволюційний: «Хилилися журно бур’яни, й криваво рипів степ. Рипів, немов знав він: минуть десятиліття, і чисто виголять його, мов козака після бою, скіском гострим. Виголять, запалять любов’ю й ненавистю. Закують у право власності і зроблять німим свідком одвічної запеклої боротьби за володіння.
І не знав степ дикий, не знав він, що промине століття, пролізе стогоном ще кілька десятиліть, і родить козацька земля нащадків славних. Не знав він, що народить вона тих, хто повстане проти віків і піде в осінню бурю, в безконечні степи, владно підніме їх проти віків і власності і подасть могутнє гасло: «Геть межі!»
За словами Г. Костюка, Г. Епік не мав такого таланту, як Ю. Яновський чи М. Куліш, але «він мав тверезий і глибший вгляд соціолога в реальні процеси життя. В цьому була його сила й трагедія» . Спочатку роман був позитивно оцінений критикою, але за кілька місяців все змінилося: Роман визнається антипартійним, бо показує колективізацію не як добровільний процес, а примусовий, із страшенними драматичними наслідками…
Cвій новий роман «Петро Ромен» Г. Епік писав, «жартома на змагання з Хвильовим за створення позитивного героя нашого часу» . І хоча цей твір у художньому плані програвав «Першій весні», він мав успіх. «Коли Хвильовий, замість змагання пустив собі кулю в скроню, то цим він прострелив і «Петра Ромена». Смерть Хвильового на Епіка подіяла тяжко» .
Постать Г. Епіка, як і переходова доба, «кобзарем» якої він прагнув бути – зіткана з суперечливостей та внутрішніх конфліктів: романтичний комунізм, вітаїзм, пролетарський реалізм, винищення українського селянства під час голоду 1933-го… Письменник опиняється «на зломі». На радянському ґрунті він втрачає ґрунт. У червні 1934 р., під час партійної чистки, його виключають із КП(б)У з формулюванням: «на протязі довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії».
Ю. Шаповал, розслідуючи так звану справу боротьбистів, за якої було репресовано Г. Епіка, писав, що історію фабрикації цієї «справи» можна правильно зрозуміти тільки в контексті розпочатого Сталіним у 1932-1933рр. послідовного наступу на політику «коренізації», у тому числі на «українізацію». У цей час «драматурги» з НКВС почали фабрикувати справу так званої «контрреволюційної боротьбистської організації». Підсумок: 27 і 28 березня 1935 р. на закритому судовому засіданні у Києві виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР під головуванням Василя Ульріха розглянула цю справу і винесла вирок. Всього засудили 17 осіб. Ось вони: О.А. Полоцький, М.П. Любченко, С.М. Семко-Козачук, Ю.А. Мазуренко, Д.Є. Кудря, Л.Б. Ковальов, М.Г. Куліш, Г.Д. Епік, В.Л. Поліщук, В.Я. Вражливий-Штанько, В.П. Підмогильний, Є.П. Плужник, А.С. Панов, В.Ф. Штангей, П.З. Ванченко, Г.Й. Майфет, О.І. Ковінька» .
Насправді, ніяких реальних доказів «контрреволюційної» діяльності згаданих «боротьбистів» не існувало. Офіційних повідомлень не було. Але у виступі другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева на квітневому 1935 р. Пленумі Правління Спілки радянських письменників України було прочитано листа Г. Епіка на ім’я наркома В. Балицького, в якому письменник розкаювався (вдруге за життя) за «злочини» всієї групи і визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Про цю справу згадав також у виступі на Пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся 24-25 лютого 1935 року, тодішній нарком внутрішніх справ УСРР Всеволод Балицький, коротко зауваживши:
Я не збираюсь говорити про підпільну боротьбистську організацію, що її нами викрито…»
Арештований на п’ятий день після вбивства Кірова, Г. Епік був духовно зламаний. На противагу заарештованим одночасно з ним у Харкові В. Підмогильним, М. Кулішем, які тривалий час відкидали надумані звинувачення, Г. Епік одразу визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації. Як засвідчують документи, засуджений до 10-річного ув’язнення разом із іншими, Г. Епік був відправлений для відбування покари на Соловки.
Понад 20 років про письменника не було й чутки, крім його листів до дружини В. Омельченко, уривки з яких уперше видрукувала дніпропетровський літературознавець, критик професор К. Фролова та до доньки Ради від першого шлюбу з Вірою Панасівною Куліковою. Наприкінці 1950-х ім’я письменника повертається у контекст радянської літератури: виходять його книжки: «Твори» (К., 1958) Григорій Епік [Текст]: літературний портрет / О.В. Килимник (К., 1960); Эпик Г. Избранное (М., 1960); «Перша весна» (К.,1971). КЛЭ друкує статтю про творчість «незаконно репрессированного, реабилитированного посмертно» письменника.
1988 р. відомий дніпропетровський журналіст, краєзнавець М.Чабан після зустрічі з братом письменника Іваном Даниловичем Епіком, надрукував його інтерв’ю, з якого дізналися багато подробиць про трагічну долю Г. Епіка. Він згадував, як у грудні 1934 р., після арешту брата, той попросив його в дорогу купити йому валянки: «Поїдь на базар. Бо мені там, мабуть холодно буде… Знаю, коли за Григорієм прийшли, син Роман вчепився йому за шию і не відпускав. Вже вояки, які забирали його, одірвали Григорія від дитини.»
Дивом збереглися листи письменника з концтабору до дружини Віри Мусіївни і до маленького синочка Романа (який навчався читати за соловецької абеткою Г. Епіка), переповнені любов’ю, вірою у життя, надією на повернення:
«Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть – ідея життя в мені така могутня, що я загалом не можу вірити ні в яку смерть» (8 березня 1935 р.); «Скільки любові й захвату ношу я в собі! До тебе, до світу, до тих людей, що заслужено носять цю назву!» (травень 1935 р.); «Коли дізнався, що дуже хворі дружина і син, «Тяжко плакав». «Тут я плакав тільки раз. Ти за це не будеш мене гнівати, – у кожної людини є горе, і кожна людина плаче, а мені з моїм людяним, жіночим, точніше материнським серцем дорзволяється і подавно. Ксяя і Ромця були моїм життям, – вас немає, існуєте, як і я для вас, тільки умовно, тож можна інколи й поплакать. Правда, це умовне існування для мене більша радість, ніж для багатьох реальне» (13 лютого 1937 р.).
В той же час листи наповнені фальшивим пафосом, довжелезними списками класичної літератури, яку він ніби читає в години дозвілля: приміром, просить надіслати Достоєвського, Толстого, Флобера, Гете, Шолом-Алейхема, «Повчальні новели» Сервантеса, які йому подобаються більше, ніж «Дон Кіхот»… 8 листопада 1936 р. він «звітує» В. М., що завершив роботу над книжкою новел «Соловецких рассказов» і перелічує їх:

  1. «Вступительная новелла»,
  2. «Сапоги»,
  3. «Варвара Ивановна»,
  4. «Реплика»,
  5. «О том, как поссорился Вадим Аристархович с Аристархом Аристарховичем»,
  6. «По-семейному»,
  7. «Под сводами собора»,
  8. «Назидательная новелла»,
  9. «Побег»,
  10. «Конец биографии». «Книжка, если бы ее решили напечатать, принесла бы очень много пользы, — писав він у цьому листі, — и имела бы необыкновенный успех, — в ней раздолбан так старый мир, так я его разворотил, что у читателя рождается и созревает странное отвращение к его разнообразнейшим прослойкам представителям.»

Рукопис цієї книжки Епік згодом надіслав до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ з проханням ознайомити з нею «ще й старших». Проте ніякі запобігання не полегшили долі письменника. В цьому незабаром переконався і сам Епік. В книзі «Українська інтелігенція на Соловках» С. Підгайний згадує, як бадьорий письменник раптом «перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані «во славу Чека», відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі…»
Г. Епік, як і всі репресовані, сподівався на святкову амністію до річниці революції: «Якусь надію на 20-річчя і я маю, — писав він дружині. – Мій ідеал, як і твій, дуже маленький: жити хоч на край світа, аби разом, аби можна було заробляти на хліб для тебе і синочка – нас на Землі троє.»
Табори були переповнені. Тому в жовтні 1937 р. його справу, як і інших українських письменників і митців (В. Підмогильного, М. Куліша, Л. Курбаса, В. Поліщука та багатьох інших) переглянула «трійка» УНКВС Ленінградської області і винесла новий вирок — розстріл.
За якихось містичних обставин 3 листопада 1937 р. Віра Мусіївна одержала від чоловіка телеграму: «Здоровий. Цілую тебе, синочка.». Вирок був виконаний того ж дня… Протягом десятиліть ходила легенда про розстріл та затоплення в’язнів Соловків, з якими був і Г. Епік, на баржі у Білому морі.
Реабілітований Григорій Епік посмертно, в 1956 р., постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР.

Мазуренко І.В., старший науковий співробітник музею-відділу «Літературне Придніпровя».

Епік-з-донькою-Радою.jpg епік.jpg запрошення-на-вечір-Епіка-1971.jpg

 лист-епіка-до-доньки-Ради-1.jpg лист-епіка-до-доньки-Ради-2.jpg лист-епіка-до-доньки-Ради-3.jpg



Hosting Ukraine Проверка тиц