Днепропетровский национальный исторический музей

Психологічна новела Дмитра Яворницького

На початку XX століття деякі сучасники Д. Яворницького «спрощено інтерпретували його як «реаліста-побутовця» (Д. Дорошенко) і «письменника-кольориста» (П. Єфремов), тобто зараховували його до старої школи українських письменників-побутописців. На той час, та й дещо пізніше, це сприймалося з негативним відтінком. У радянську добу принципи етнографічного реалізму у творах Д. Яворницького, Ганни Барвінок, Т. Сулими та інших «творців живої етнографії» розглядалися як «цілковитий анахронізм» (П. Колесник). І хоч на перший погляд серед прозових творів Д. Яворницького немає жодного, котрий укладався б у жанр психологічних студій, все-таки є підстави стверджувати, що письменник належав до нової літературної епохи.
У відділі рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського зберігається рукопис новели «Що земля співала», яка засвідчує, що письменник підтримував притаманне національній літературі початку XX століття естетичне освоєння нових форм моделювання дійсності, глибоке дослідження внутрішнього світу людини. У названому творі форма проникнення у психічну сферу особистості і розкриття душевного стану персонажа знаходять яскраву реалізацію.
Елементи психологізму наявні у новелі в тому розумінні, про яке говорив німецький теоретик імпресіонізму Ріхард Гаман у праці «Імпресіонізм в мистецтві та житті»: «Звучність, акцент, новизна і стислість, почуттєвість і життєвість, пристрасть уявлень і відчуттів…» Так, новела «Що земля співала» сповнена найвищої напруги. Тяжко хвора дівчинка приречена. Її мати перебуває у тривожному стані очікування неминучого горя. Зовнішні деталі дають змогу авторові глибше розкрити драматизм ситуації. З їх допомогою відтворюється внутрішній світ героя, вони супроводжують і обрамляють психологічні процеси.
У Д. Яворницького зовнішні деталі не завжди прямо входять у процес внутрішнього життя персонажів, вони лише дотично співвідносяться з ним. Це яскраво помітно при використанні письменником пейзажу в системі психологічного письма, коли настрій пейзажу відповідає стану героя, або, навпаки, подається як контраст до нього. Наприклад, опис, яким починається новела, контрастує з настроєм смертельно хворої дівчинки, котру виносять на весняне сонце. Природа пробуджується до життя, а вона приречена на загибель через тяжку недугу.
Опис осіннього дощу в новелі перегукується з уривком «Ідуть дощі, холодні осінні тумани…» (М. Коцюбинського). Д. Яворницький вдається до паралелізму: «І дощ, дощ без краю; він порожить у вікна і вони гірко плачуть; сльози так і ллються, так і ллються по них». Сльозами обливається серце матері, котра «знає, добре знає, що не одужає її бідна дівчинка, що вона вмре неодмінно, й швидко вмре». Автор пов’язує психологічний стан героїні з пейзажем, який, психологізуючись, стає складовою частиною сюжету.
Для увиразнення переживань умираючої дівчинки Д. Яворницький використовує прийом марення, напівзабуття. Серед зимової заметілі вона ясно бачить недавню весну, її кличе біла хмаринка летіти з нею. І дівчинка летить, бачить усе, що відбувалося навесні, влітку. Раптом пригадується новорічна сосна. Оздоблене іграшками деревце повертає героїню до дійсності, вона просить принести їй свічечку із тієї сосни: «… свічка тане, пливе, догоряє, але не хочеться огникові згаснути. Він спалахує з останньої снаги і тихо погасає. Погасла свічечка! Вмерла гарненька дівчинка!»
Новела відзначається глибоким емоційним підтекстом, що є ознакою міцного зв’язку письменника з традиціями класичної літератури. Завдяки поєднанню елементів психологічного аналізу і емоційного підтексту Д. Яворницький активно звертається до читацького співпереживання й співтворчості.
Авторське втручання в оповідь зведене до мінімуму. Але недвозначна позиція письменника відчувається у своєрідних монологах землі. Монологи персоніфікованого образу віщують наступні події. Дівчинка чує голос землі («Я усіх годую, коли сонце мене гріє. І мені так тепло, так гарно під теплим сонечком. Ти моя, маленька гарненька дівчинко!») і почуває себе добре, ніщо їй не загрожує. В іншому монолозі земля переконує в приреченості слабосилої дитини: «Що я даю, те й знову одбираю». Героїні стає гірше. На її скарги («чуєш, он щосіь ниє й плаче у мене в грудях») мати відповідає: «Се земля співає свою пісню».
Монологи землі містять у собі філософські моменти, через які й простежується авторська позиція: «Ніч і день, зима й літо, лихо й радість, життя й смерть — все летить по мені у швидкому крутінні, все летить далі, далі і зостається тільки те, що не може згинути». Пісню землі Д. Яворницький розумів як пісню вічного, невмирущого. У ній — «усе, що вище і ширше над усе,, що є в людині». Над тональністю високого трагізму превалює пафос «хвали життю», мажорного світосприймання, віри: у те, що не може згинути і завжди є вічним, нетлінним.

Руснак І.Є., к.ф.н., Кіровоградський педінститут

Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц