Днепропетровский национальный исторический музей

Окупаційна преса про Д. Яворницького

В статті зроблений огляд публікацій щодо діяльності ДІМ та його директора Д.І.Яворницького, які були надруковані в газетах Дніпропетровщини, що видавалися під час німецько-фашистської окупації (1941-1943 рр.).
5 серпня цього року виповнилось 70 років як пішов з життя Д.І. Яворницький. Кращий представник української інтелігенції, великий патріот своєї країни, якій безкорисливо і самовіддано служив усе своє життя, неперевершений шукач і збирач пам’яток старовини, він вміло залучав до цього широкий аматорський загал. Вчений був популяризатором історичних знань, його твори, лекції, екскурсії мали великий емоціональний вплив на читачів і слухачів, пробуджували істинну пам’ять, сприяли любові до рідної історії і гордості за свій народ. Він був відомий далеко за межами України, користувався великою повагою та любов’ю широких верств населення, про що яскраво свідчить його епістолярна спадщина та спогади сучасників. Перші публікації та спогади про Д.І.Яворницького з’явились ще за його життя, хоча їх було небагато і в більшій мірі вони були пов’язані з ювілеями: 30-річчям творчої діяльності (1913 р.), 70-річчям з дня народження та 25-річчям діяльності історико-археологічного музею.
Але після звинувачення у буржуазному націоналізмі, звільнення з посади директора музею 31 серпня 1933 р. до самої смерті (5 серпня 1940 р.) практично його ім’я в пресі не згадувалось.
Після його смерті перші кореспонденції дружини С.Д.Яворницької були надруковані у вересні 1940-го року в газетах «Зоря», «Днепровская правда», «Советская Украина», а спогади сучасників — у 1941-1942 рр. (взагалі всі спогади про Д.І.Яворницького упорядковані письменником М.П.Чабаном і вишли окремим збірником [18]). Цьому сприяли обставини, пов’язані з війною. В кінці серпня-на початку вересня 1941 р. територія Дніпропетровщини, окупована німецько-фашистськими військами, увійшла в рейхскомісаріат „Україна” (зона управління цивільної окупаційної влади) як один з шести її округів під назвою „Дніпропетровськ”. На чолі округу стояв генеральний комісар Клаус Зельцнер [16]. В генеральний округ входили районні округи та два округи міського типу: Дніпропетровськ і Кривий Ріг. Але німецька окупаційна влада по відношенню до населення не могла обійтись без посередника. Тому відразу після окупації були створені органи місцевої влади: обласні, міські, районні, громадські та сільські управи, які в повній мірі були підпорядковані німецькій цивільній владі і мали завдання виконувати всі її розпорядження і накази щодо регламентації життя населення, експлуатації місцевих господарських і трудових ресурсів.
Працювати в управах виявили бажання національно-свідомі українці та взагалі антирадянсько налаштовані громадяни. На першому етапі окупації вони, користуючись лояльним відношенням нової влади, приділяли багато уваги відродженню українсько-культурницького життя і в цьому немалу роль мали газети, які почали видаватись в краї. В обласному центрі – „Дніпропетровська газета”, у Кривому Розі – „Дзвін”, у Нікополі – „Промінь”, у Кам’янському (Дніпродзержинськ) – „Кам’янські вісті”, у Петриківському окрузі – „Новий час”, „Павлоградська газета”, „П’ятихатська газета”, інші. Певно політичний відділ (пізніше відділ преси) Рейхскомісаріату та генерального округа „Дніпропетровськ” організували видання газет з іншою метою. Як свідчить стаття „Завдання української преси”, надрукована у „Дніпропетровській газеті” 7.03.1942 р., мета була, „дати населенню непохитну віру в непереможність німецької зброї, господарювання і організації, щоб привести населення до завдань щоденної праці і показати йому постать фюрера як геніального полководця і державного діяча і першого борця за врятування Європи.” Незважаючи на те, що все устаткування радянських друкарень було евакуйовано, за допомогою відділу пропаганди Рейхскомісаріату робота закипіла повсюдно. На початку березня 1943 р. на території України вже виходило майже 80 газет, в яких працювали «журналістами – українці», перед якими, як повідомляє стаття, стояло „почесне і відповідальне завдання – допомогти німецькій цивільній владі у відбудові України та мобілізації всіх громадських та робочих сил для перемоги над ворогом Європи та України (тобто більшовиками, — авт.). Преса повинна перевиховувати українців на нову європейську людину. Вона повинна вилікувати людей від ледарства, пияцтва, хуліганства і т.п., що їх залишили по собі більшовики…”
В Дніпропетровському обласному архіві з усіх газет збереглося найбільше екземплярів „Дніпропетровської газети”, яка почала виходити вже на початку жовтня 1941 р. (архівна збірка починається з № 12 від 21 жовтня). Якщо взяти до уваги, що газета виходила щоденно, за винятком одного вихідного на тиждень, то перший номер газети вийшов 8 або 9 жовтня 1941 р. Газета друкувалась в друкарні на вулиці Крутогорій. У 1942 р. редакція переїхала у відремонтоване приміщення видавництва „Зорі”, вул. Широка, 88 (пр. К.Маркса). Головним редактором газети до 31.07.1942 р. був Євген Іванович Савченко (біографічних даних не знайдено). Виходила газета на українській мові, одним аркушем, пізніше, відповідно до обставин і на двох. У верхньому лівому куті газету прикрашав тризуб. Про підпорядкованість газети інформація відсутня. Можливо, це повідомлення було вміщено у перших номерах, оглянути які у нас немає можливості за їх відсутністю. В архівних документах міської та обласної управ поки що не знайдені підтвердження про їх відношення до видання газети. Зображення тризуба це єдине що пов’язує її з обласною управою, яку очолював професор Панас Олійниченко, а його заступником став Василь Регій, член ОУН, який прибув до Дніпропетровська в складі оунівської похідної групи „Південь”, вслід за окупаційними військами (працював недовго, 16 вересня був заарештований німцями). Саме вони, користуючись підтримкою військового коменданта фон Альберті, коли ще територія була в зоні військової влади, створили печатку з написом „Українська держава. Дніпропетровська обласна управа” з тризубом в середині та штамп з таким же написом і тризубом у верху. З першого січня 1942 р. тризуб з газети зникає, змінюється шрифт назви, з’являється назва малим шрифтом на німецькій мові та прізвище відповідального за газету унтер-офіцера А. Тейхмюллера, представника управління (мається на увазі генерального комісаріату).
Перша сторінка всіх без винятку газет, районних і міської, присвячувалась офіційним повідомленням, що надходили телеграфом з Берліну та фронту, давались новини з різних держав світу, в тому числі Англії, США, Франції. Газетні шпальти рясніли фотокартками героїв вермахта та самого фюрера, численними об’явами міської та обласної управ, інших установ та осіб. Особлива увага приділялась критичним нарисам та фейлетонам щодо політики радянського уряду, Й. Сталіна і його оточення. В 1941 та на початку 1942 рр. в газетах друкувались самостійницькі, на національну тематику кореспонденції, написані в дусі монументальних закликів і пафосу боротьби за незалежну державу, матеріали стосовно української національної атрибутики: герба, прапора, гімну, про національно-визвольну боротьбу та історію краю, про видатних українських політичних діячів, поетів і письменників. Міська „Дніпропетровська газета” приділяла багато уваги роботі театру ім. Шевченка, бібліотекам і музеям міста. А ім’я колишнього директора історико-археологічного музею Д.І. Яворницького на шпальтах газет у ці роки (1941-1942) згадується значно частіше в порівнянні з іншими видатними особистостями, і по кількості кореспонденцій уступає лише театру ім. Шевченка.
Перша публікація, присвячена історичному музею М. Первинка (відомостей про особу не знайдено) „У Державному історичному музеї” [13 ], розповідає про нього за часів більшовиків та при окупаційній владі. Ім’я Д.І. Яворницького тут тільки згадується як людини, яка приклала багато зусиль для розбудови музею, заснованого видатним краєзнавцем О. Полем. В кореспонденції піддається критиці керівництво музею (директор Зєвін, особа не відома), яке в передвоєнні роки “цькувало та переслідувало досвідчених науковців, перекручувало факти історії”, а з початком війни евакуювало всі музейні цінності або розграбувало їх. А нова влада „проводить велику і почесну роботу по ліквідації спадщини, що залишили совєтські неуки-історіографи”. В музеї йде “складання описів експонатів та їх інвентаризація”. Всі історичні цінності тепер дістають зі складів та сховищ. Багато цінних книжок в бібліотеці музею. Автор повідомляє, що сам будинок Яворницького – являє собою філіал історичного музею, там цінні малюнки Рєпіна, Самокиша, наукова бібліотека Д.Яворницького. Тепер головна задача зробити музей і всі культурні цінності „приступними” – тобто доступними для огляду широких кіл народу. А міська управа повинна допомогти матеріально „старішому культурному закладові міста” відремонтувати будинок музею, який був пошкоджений в ході бойових дій.
Нам добре відомо, що окупаційна влада прикладала зусилля не для того, щоб зробити музей „приступним”, тобто відкритим для широких кіл громадян, а для виявлення найбільш коштовних і цінних експонатів, з метою вивезення їх до Німеччини. Картини, меблі, посуд як з музею, так і з будинку Яворницького, вилучали для потреб міського комісаріату, оформлення кабінетів, квартир офіцерів Вермахту. Збитки музею за роки війни склали 57 млн. карбованців [1]. Саме приміщення було відремонтовано, але не для музею, а як резиденція штадткомісара Клостермана, а музейні цінності, про які уболівав Первенко, були перевезені в приміщення художнього музею, яке, до речі, теж було пошкоджено в ході бойових дій. Директором об’єднаного історико-художнього музею був призначений професор П.А. Козар, який раніше працював в музеї з Дмитром Івановичем. Перевезення документів та експонатів проводилось працівниками музею самотужки, деколи на підводі, під дощем і снігом, багато документів було пошкоджено і втрачено, багато церковних цінностей з музейних фондів з дозволу Козаря були передані автокефальним церквам, що почали діяти під час окупації.
8 листопада 1941 р. Дніпропетровська газета надрукувала статтю „Академік Д.І. Яворницький” Серафими Дмитрівни Яворницької, дружини і помічниці Яворницького, яка дійсно доклала значних зусиль щодо увічнення пам’яті видатного вченого, збереження його творчої спадщини. Вона розповіла про життєвий та творчий шлях Дмитра Івановича, надрукувала останній його вірш „Сунеться старість” і висловила сподівання, що „пам’ять про талановитого вченого, щирого українця, буде довго жити на звільненій Україні.” Можливо, це одна з тих статей, яка була надрукована в міській пресі у вересні 1940 р.
А 16 листопада 1941 р. в газеті можна було прочитати спогади В. Лещенка „Моя зустріч з академіком Д.І. Яворницьким”. Особа В. Лещенка практично не установлена. Як він сам повідомляє в статті, у 1935 р. він мешкав у Дніпропетровську, але напівлегально, тобто був політично неблагонадійним, як в свій час і Д. Яворницький. Знайомство з ним не поновлював, щоб не нашкодити опальному академіку, передбачаючи, що за його будинком наглядають, щоб виявити всіх, з ким він спілкувався. У спогадах В. Лещенко розповідає, де і коли вперше почув і побачив Яворницького, та свої враження від зустрічі. А сталося це в Києві в Українському національному клубі, у 1909 р. В клубі організовували різні тематичні вечори, в програму яких входили реферати, лекції, доповіді на різні теми, та розваги. Ці вечори користувались великим попитом у свідомо активних українців. Відвідував їх і В. Лещенко. На одному з таких вечорів він прослухав доповідь Д.І. Яворницького про історію Запоріжжя, тобто козацтва. Це не була вчена лекція професора, — пише Лещенко (на той час Д.І. ще не мав професорського звання, авт.). Дмитро Іванович, ніби в гостинній родині, розповідав про свої останні нові знахідки реліквій з побуту та історії Запоріжжя, про пошуки місця поховання запорізького отамана І. Сірка та про написання І. Рєпіним картини „Лист запоріжців до турецького султана”. Розповіді Д. Яворницького глибоко запали в душу молодої людини, небайдужої до долі України. Пройшло багато років, але він не тільки не забув, а завжди цікавився його діяльністю і вважав, що “вчений працями про Запоріжжя створив собі пам’ятник нерукотворний і пам’ять про нього буде жити завжди”. На закінчення спогадів він пропонує надати ім’я академіка Яворницького площі, де стоїть його будинок, та зібрати кошти на пам’ятник, який буде встановлено в музеї.
Декілька кореспонденцій в листопаді-грудні 1941 р. було написано журналістом М.І. Осипенком. З їх змісту можна зробити висновки, що автор спілкувався з дружиною Д.І. Яворницького, звідкіля його обізнаність в питаннях, які він порушує, взагалі був прихильником академіка. В статті „Д.І. Яворницький та М.С. Грушевський” [9] йде мова не стільки про відносини Яворницького та Грушевського, які в основному базувались на листуванні, а про обставини, пов’язані з ушануванням пам’яті Грушевського на Дніпропетровському залізничному вокзалі, коли його труну з тілом потягом везли з санаторію, де він помер (25.11.1934 р.), до Києва. Не маючи можливості за станом здоров’я виїхати на вокзал, щоб востаннє низько вклонитися йому, Д. Яворницький попросив це зробити близьку людину. Але заходи на вокзалі по вшануванні пам’яті М.С. Грушевського не відбулися. Це повідомлення дуже схвилювало Дмитра Івановича і він довго не міг заспокоїтись, бо особисто дуже високо цінив і шанував вченого.
В другій кореспонденції „Спадщина Д.І. Яворницького” [10] автор розповідає, що Яворницький присвятив все своє життя напруженій роботі. Він спілкувався з сотнями і тисячами громадян, збирав культурні цінності, книги, картини, речі побуту, антикваріат. Все зберігав, але дещо роздавав і дарував. Кореспондент висловлює припущення дружини вченого, що володарі цих подарунків кинули їх в квартирах коли евакуювалися з міста, і вона хотіла б все це зібрати щоб зберегти всю спадщину Д.І. Яворницького. Осипенко підтримує її в цьому бажанні. Це обов’язок громадськості пише далі автор: „Бо такими скарбами не можна розкидатися. Їх треба збирати і вивчати.” Але що могла зробити громада в той час? В 1942 р. С.Яворницька писала в щоденнику, що приходили німці в їх будинок і брали все, що їм подобалось [19].
Другого дня газета надрукувала його ж невеличку замітку „Зберегти будинок Д.І. Яворницького” [11], в якій Осипенко піднімає питання про ремонт будинку Д.І. Яворницького, який було пошкоджено під час бойових дій. Міська управа обіцяла допомогти, але час минав, прийшла зима з дощами та снігопадами, які потрапляли через пошкоджений дах в будинок і певно могли пошкодити цінні книги, картини тощо. У 1942 р. будинок дійсно було відремонтовано та ще й розширено за рахунок прибудованого приміщення, але не як музей, а як квартира офіцера вермахту.
В 1942 р. в газеті помітно зменшилось число кореспонденцій, присвячених національно-патріотичній тематиці. 8 травня, а потім 26 вересня були надруковані спогади Олексія Девлада (літературний псевдонім), справжнє його ім’я Олександр Запорожець. Уродженець сел. Лоцманська Кам’янка, він активно цікавився краєзнавством, багато читав, сам писав. Основним заняттям була лоцманська справа, в політичному плані був прихильником або і членом ОУН Мельниківської орієнтації [18] Восени 1943 р. з відступаючими німецькими військами виїхав і з часом опинився в Аргентині, де займався літературною діяльністю. У 1956 р. загинув.
В листопаді 1941 р. Дніпропетровська газета друкує його статтю „Дніпрові пороги” та історичну довідку про Запорізькі Січі з посиланням на праці Д. Яворницького: „Історія запорозьких козаків” та „Як жило славне запорізьке козацтво” [3]. В своїх спогадах „В гостях у Академіка Яворницького” [4] він розповідає, як у 1938 р., відвідавши Дмитра Івановича, мав нагоду під час бесіди почути його розповідь про участь у святкуванні академією ювілею Т. Шевченка та віце-президента академії О. Палладіна, на яких він бажав виступити і сказати декілька слів на їх честь та підняти тост за Україну, але йому не надали слова, що дуже образило Д. Яворницького, і взагалі на цих заходах всі виступаючі “вихваляли” тільки Сталіна. Про який ювілей Шевченка йде мова важко сказати, можливо, 115-річчя — у 1929 році, або 120-річчя — у 1934 р., що найменш вірогідно. Відносно ювілею О.В. Палладіна та його посади, слід зазначити, що в спогади О. Девлада вкралася помилка. Він не вказує точної дати ювілею. Якщо бесіда відбулася у 1938 р. і Д. Яворницький сказав „позаторік”, то виходить у 1936 р., але О.В. Палладін 1885 р. народження і міг святкувати ювілей тільки у 1935 р. В той час він обіймав посаду неодмінного секретаря Академії Наук, а віце-президентом став у 1939 р. [7, с. 456]. Продовжуючи свою розповідь, автор повідомляє, що на другий день відвідав вченого в музеї і був удостоєний честі оглянути святая святих музею – тобто фонди, де зберігались найцінніші речі – церковні предмети з срібла та золота, а також Дмитро Іванович показав йому картину та розповів, що показує її тільки окремим відвідувачам, наприклад, цареві Миколі II, який дуже сміявся, або наркому фінансів Гриньку, який теж сміявся. Картина мала антисемітський характер, і на питання, чому її ховає, Яворницький відповів, що показувати її всім “не можна”, влада не дозволить. Читаючи цю кореспонденцію, виникає сумнів відповідно точності дати відвідування Девладом Яворницького в музеї. Як відомо, після звільнення з посади директора він в музей не ходив взагалі, а тим паче водити своїх знайомих в фонди, де зберігались великі цінності не міг. А по-друге, чи міг Д.І. Яворницький так довірливо висловлювати свої антирадянські погляди під час опали, звинувачений в буржуазному націоналізмі? В кінці статті позначено «далі буде», але продовження було надруковане аж через чотири місяці під назвою «Спогади про Д.І.Яворницького» [5], (доречи, ця стаття не увійшла в збірник М.Чабана). В них О. Девлад передає розповідь Д.І. Яворницького про деякі цінні знахідки, як вони потрапили в музей. А саме про запорізький хрест з церкви с. Романково, ікону періоду Київської Русі, знайдену на дні Дніпра, та знову ж таки про те, як був в сховищі церковних цінностей, посилаючись на дату 1921 р., саме тоді, коли Яворницький збирав ці церковні старожитності.
У порівнянні з В.Лещенком та М.Пронченком, О.Девлад не висловлює свого особистого відношення до вченого розповідає, як і коли познайомився з ним, але всіляко підкреслює не сприйняття ним радянської влади.
Наприкінці статті автор розповідає про хворобу Д.І. Яворницького у 1939-1940 рр., про те, що лікарі, досить досвідчені професори, не могли прийти до єдиного висновку про діагноз, а він дуже страждав від фізичних болів. З статті О. Девлада ми дізнаємося і про похорони Д.І. Яворницького, які відбулися за “казенный счет”. Труну, пише Девлад, принесли „піше” в день похорон дуже пізно, а поки похоронна процесія дійшла пішки до кладовища, вже були сутінки (ховали Яворницького на новому кладовищі, в степу, тепер це парк Пісаржевського). В темряві над могилою говорились промови, повідомляє О.Д., „та мало кому було їх слухати”. Тож з статті виходить, що Яворницького поховали майже потайки, і не багато його симпатиків прийшло, щоб востаннє попрощатися з видатним вченим. Про це, підкреслює автор, “потурбувалися більшовики”, тобто влада. Як було насправді, на жаль, установити неможливо, бо спогадів про це ніхто не залишив, крім О.Козар-Варварів, яка була тоді ще дитиною. Їй запам’яталось багато людей біля будинку та на кладовищі. [19] Серафима Дмитрівна Яворницька після смерті чоловіка опікувалась увічненням його пам’яті та збереженням спадщини. Їй вдалося надрукувати в міській пресі декілька статей про Дмитра Івановича та його творчість. ЇЇ дуже турбувала доля будинку бо загрожувало підселення, але восени 1940 р. все улаштувалося, з директором музею домовились клопотати про створення у будинку меморіального музею Дмитра Івановича, чому вона безмірно раділа [7, с. 298]. Офіційне рішення було прийняте у лютому 1941 р. Під час німецько-фашистської окупації її становище значно погіршилось. Вона дуже хворіла, знаходилась в скрутному матеріальному стані, а у 1942 р. окупаційною владою була виселена з будинку. Шанувальники вченого приклали багато зусиль, щоб допомогти вдові. Як результат, вона отримала одноразову допомогу та персональну щомісячну допомогу в сумі 600 крб. Про це повідомила „Дніпропетровська газета”. В своєму коротенькому листі до редакції Серафима Дмитрівна висловлює подяку штадкомісару, міському голові Соколовському, панам Олійниченку, Козарю та іншим представникам громадськості за призначення їй щомісячної допомоги. Лист було надруковано 8.05.1942 р. [21]. У травні 1943 р. вона померла, так і не залишивши особистих спогадів про вченого.
Кореспонденцій директора музею П.А. Козаря в газеті мною не знайдено, можливо, не було взагалі, або не збереглися номери газет. Але те, що Козар не забув Д. Яворницького, свідчить невелике повідомлення в газеті [12] „Пам’яті Д.І. Яворницького”, в якому повідомляється, що у серпні 1942 р. відбулося засідання працівників історичних кафедр (так в статті) Дніпропетровського університету і історичного музею, присвячене пам’яті академіка Яворницького. З доповіддю про роботу та життя Дмитра Івановича виступив його учень – професор Козар. На засіданні було прийнято рішення звернутись з проханням до відповідних органів влади про найменування „деяких вулиць та майданів ім’ям Д. Яворницького”, про видання його портретів і утворення в історичному музеї окремої кімнати, присвяченої пам’яті вченого. Ці пропозиції залишились на папері.
Взагалі спогади О. Девлада та це повідомлення були останніми. В газеті практично зникають кореспонденції на національно-патріотичну тему, їх місце посідають публікації про „гарне життя” під окупацією, та „патріотизм” тих, хто їхав на роботу в Німеччину. А статті про Д.Яворницького друкувались не тільки в міській, але і в районних газетах. Наприклад, округовий Криворізький часопис „Дзвін” , редактором якого на перших порах був Михайло Пронченко, відомий український поет і письменник (самоучка), уродженець с. Покровське тепер м. Апостолове. Працював в газеті „Червоний Гірник”, видав ряд поетичних збірок. За твори про голодомор був звинувачений в націоналізмі, заарештований і засланий в концтабір [6, с. 431]. Повернувся наприкінці 1930-х років. В жовтні 1941 р. став редактором часопису, сам багато друкувався. Став жертвою провокацій ОУНівців-галичан, які звинувачували його у лояльному відношенні до радянської влади та зловживанні службовим становищем [18]. В грудні 1941 р. був усунутий з посади редактора, а потім заарештований окупаційною владою і страчений у 1942 р. У своїх спогадах „Академік Дмитро Яворницький” [15] М. Пронченко дуже тепло і душевно розповідає про своє знайомство з ним, про ті незабутні враження від спілкування, які залишились у нього на все життя. Пронченко з малих років цікавився запорізьким козацтвом, але з вченим наважився познайомитися, коли йому вже було років 18. З друзями прийшов в музей, де і зустрів його біля входу. Пронченко пише, що, коли Дмитро Іванович почув їх чисту українську мову, зацікавився ними як „цінним скарбом”, і сам провів екскурсію, яка продовжувалась досить довго. А після екскурсії запросив хлопців до свого будинку, де точилися незабутні розмови про Україну і її долю, про те, „як обкрадає Москва наш рідний край”. З цього часу М. Пронченко неодноразово відвідував Д. Яворницького, який читав його вірші, багато розповідав йому про відомих письменників та художників, з якими сам спілкувався. Враження від цих зустрічей дуже вплинуло на Пронченка, на його творчість. Він пише, що полюбив Дмитра Івановича, ту справу, якою жив славетний академік. Тому охоче виконував деякі його прохання: збирав і надсилав Дмитру Івановичу в листах вуличні прізвища селян, котрі потрібні були для його словника /листи, 5 од. Зберігаються в ДНІМ. [6, с. 231-234] Д. Яворницький став йому духовним батьком, якого він ніде і ніколи не забував, як не забував і образ Т. Шевченка. Поет пише, що коли був в засланні в далеких снігах чужини, він часто дивився на захід, туди де Україна, „бачив руїни Запоріжжя”, бачив свою спрацьовану і убиту горем матір та осиротілого сина. „Бачив водночас світлу постать Дмитра Івановича, бачив його муки, переслідування і знущання” сов’етською владою, що „передчасно звели в домовину славного академіка.”
Друга районна газета, Нікопольський часопис „Промінь” передрукувала у скороченому варіанті спогади Олександра Девлада та В. Лещенка під назвою „В гостях у академіка Яворницького.”
Інших газет збереглось дуже мало, по декілька номерів, то ж здійснити дослідження теми в повному обсязі поки не вдалося. А про велику популярність Д.І.Яворницького в народі свідчить такий факт, що під час німецько-фашистської окупації, селяни с. Велика Михайлівка Покровського району присвоїли його ім’я своєму колективному громадському господарству [2]. Без сумніву в селі жили шанувальники Д.Яворницького, які добре знали, може і пам’ятали як він бував в їх місцях коли збирав матеріали для історико-топографічних нарисів. Велику Михайлівку (вона ж Дібрівка) в своїх творах вчений згадує декілька разів, в тому числі, коли описує лісові масиви, що розкинулись біля села і в яких росли “природні дуби віком по 120 років”. [17]

Бібліографічні посилання:

  1. Бекетова В.М. Не обійшла стороною війна// Вісті Придніпров’я. — 2000. — 27 квітня.
  2. ДАДО. Ф. Р3235, оп. 2, спр. 46.
  3. Девлад О. Запоріжські Січі. // Дніпропетровська газета. – 1941. – 26.11.
  4. Девлад О. В гостях у Академіка Яворницького. // Дніпропетровська газета. — 1942. — 8.05.; Промінь. Округовий Нікопольський часопис.- 1942. — 8.05.
  5. Девлад О. Спогади про Д.І. Яворницького. // Дніпропетровська газета.- 1942. — 26.09.
  6. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 2. — Дн.,1999.
  7. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 4. — Дн., 2005.
  8. Лещенко В. Моя зустріч з Академіком Яворницьким // Дніпропетровська газета. – 1941. — 16.11.; Промінь. – 1942. — 8.05.
  9. Осипенко Н. І. Д.І. Яворницький та М.С.Грушевський. // Дніпропетровська газета. -1941. — 28.11.
  10. Осипенко Н.І. Спадщина Д.І. Яворницького. // Дніпропетровська газета. -1941. — 4.12.
  11. Осипенко Н.І. Зберегти будинок Д.І. Яворницького // Дніпропетровська газета. -1941. — 5.12.
  12. Пам’яті Д.І. Яворницького // Дніропетровська газета. – 1942. — 29.09.
  13. Первенко М. У Дніпропетровському історичному музеї // Дніпропетровська газета. – 1941. — 31.10.
  14. Персональна допомога вдові академіка Яворницького // Дніпропетровська газета. – 1942. — 5.05.
  15. Пронченко М. Академік Дмитро Яворницький. [Спогади] // Дзвін. Округовий Криворізький часопис. – 1941. — 2.11.
  16. Свято німецького народу // Дніпропетровська правда. – 1941. – 31.12.
  17. Твори Дмитра Яворницького. Київ — Запоріжжя. – 2005. Т. 1-2.
  18. Хобот П., Куделя Д. Діяльність організацій українських націоналістів (ОУН) Бандерівців на Дніпропетровщині у роки німецької окупації (1941-1944 рр.) // Борисфен. 1993, №14.
  19. Чабан М. Сучасники про Д.І.Яворницького. – Дн., 2005.
  20. Яворницька С.Д. Академік Д.І. Яворницький // Дніпропетровська газета. – 1941. — 8.11.
  21. Яворницька С.Д. Лист до редакції // Дніпропетровська газета. – 1941. — 8.05.

В.М. Сацута, с.н.с. Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького.



Hosting Ukraine Проверка тиц