Днепропетровский национальный исторический музей

Періодика доби Української революції (1917-1920) та 1920-30-х рр. як об’єкт джерелознавчого дослідження української (регіональної) культури: за матералами зібрання ДНІМ ім. Д. І. Яворницького

Однією з важливих і актуальних проблем літературного краєзнавства є дослідження періодики – духовного сховища безлічі подій і фактів, – зосередження масиву матеріалів, що становлять безцінну джерельну базу для вивчення розвитку освіти, науки і культури періоду Української революції 1917–1920-х років та 1920-30-х.
Преса – багатовекторне й унікальне історичне джерело як за своїм змістом, так і за формою інтерпретації відомостей, засіб інформування суспільства про програми всіляких політичних партій, діяльність органів державної влади, громадських, просвітницьких організацій тощо. Становлення та якісно новий розвиток її припадають на період Української революції 1917-1920 рр. Всі важливі питання політики, економіки, культури знайшли відбиття в тогочасній пресі. Останнім десятиліттям у вітчизняній історичній науці (літературознавстві) почали з’являтися спеціальні комплексні дослідження, що розкривають загальні тенденції становлення і функціонування української періодики, її специфічності як історичного джерела, розвитку національної культури. «Відомим фактом є те, що донедавна велика кількість періодичних видань перебувала у спецсховищах і була недоступною для більшості дослідників. Зокрема, понад 500 тогочасних видань не були введені до наукового обігу. На сьогоднішній день ще немає остаточних даних про загальну кількість газет, що видавалися у 1917-1920 рр. Це викликає потребу прискорити пошук та облік видань зазначеного періоду в усіх можливих місцях їх зберігання, створення повноцінного бібліографічного покажчика» [21].
У цьому контексті постає проблема наукової періодизації, систематизації преси України (нас передусім цікавлять літературно-мистецькі видання), створення концепції історії національної періодики як цілісного процесу. Наразі гострим є питання й вироблення методологічних засад незалежної наукової критики історичних джерел і, зокрема, газетної періодики. Актуальність проблеми визначається й тим, що протягом тривалого часу в радянській історіографії переважали вульгарні історичні концепції, фальсифікувалися факти, фабрикувалися події. Системна, науково-виважена розробка зазначеної теми дає нам можливість об’єктивно оцінити загальну картину преси як джерела революційної доби та тоталітарної радянської 1920-30-х рр.
Многолітніми стараннями, насамперед Д. І. Яворницького, його однодумців та спадкоємців музейної справи, всупереч усім політично-ідеологічним виверженням ХХ століття, у зібранні ДІМ (його фондах та науковій бібліотеці) зберігається унікальна колекція (вірніше, її частина) українських періодичних видань доби недовготривалої української державності та більшовицької – радянської 1920-30-х років, зокрема літературно-мистецьких, що власне й привертає нашу увагу.
Щодо терміну “партійно-радянська преса”, то запозичивши його з радянської історіографії, вважаємо правомірним для визначення всієї сукупності газетно-журнальних видань в УРСР в 20-30-і рр., тому що вони видавалися за радянської влади і на ідейній платформі більшовизму. Видання громадських організацій, споживчих, наукових установ тощо не становили альтернативи офіційним виданням. Відзначимо також, що за радянської доби всі без винятку га¬зети, які не перебували на більшовицьких позиціях, дослідники від¬но¬сили до преси ідейно-ворожої, хибної для пролетаріату, отож ці видання не потрапляли навіть до обліку державної реєстрації друкованої продукції та збе¬рігалися у спецфондах. За підрахунками дослідника української преси Г. Рудого, від березня 1917 р. до грудня 1920 р. виходило понад 1100 газет. Серед них — найбільше друкованих органів, які не перебували на більшовицьких позиціях – таких видань за його підрахунком — 768 [21]. У нашому зібранні – 12 найменувань газет та часописів, що виходили за цієї доби. Деякі видання поодинокі й зрозуміло чому. Вони були репресовані, на десятки років вилучені з обігу. Їх знищували, приховували. Не зважаючи на складність часу, український обрій визвольних змагань майорів назвами десятків нових газет, часописів, літературно-мистецьких збірників: Київ — «Відродження» (1918, 1919), “Вільна Українська школа” (1918), «Книгар» (1918), «Нова Рада» (1918); Катеринослав-Січеслав — “Рес¬¬пу¬б¬лі¬¬канець” (1918), «Голос робітника» (1918), “Боротьба”(1919), «Наша справа» (1919), «Робітнича газета» (1918-1919), “Україн¬ський пролетар” (1920), “Спо¬живач” (1920). Нажаль у зібранні відсутні катеринославські видання «Жарина» (1918) – орган Катеринославської Юнацької Спілки (видавав В. Поліщук) та літературно-педагогічні збірники «Січ» (1919) за редакцією професора П. Єфремова, як і безліч інших видань, що були знищені під час політичного процесу “СВУ», що був інспірований службами НКВС у 1929-1930-му рр. та репресій 1930-40-х рр.
На підставі джерелознавчого та контент-аналізу зазначимо, що ук-раїнська преса мала можливість регулярно висвітлювати події загальнонаціональні та місцеві, зокрема культурницькі. Періодика цього часу дуже різноманітна за зміс¬том і за напрямами. Це — державні, партійні, військові, проф¬спіл¬кові, кооперативні, просвітницькі, літературно-мистецькі та інші видання. У контексті цією розвідки спробуємо коротко схарактеризувати ті газети, часописи, збірники, без яких не можливо говорити про відродження національної культури, духовності, про ті видання, за якими стоять культові для України (не будемо обмежуватися регіоном) постаті: В. Підмогильного, В. Поліщука, М. Зерова, В. Петрова (В. Домонтовича), Д. Яворницького, М. Хвильового та інших.
Українські дослідники книги у період піднесення національної бібліології 20–30-х рр. ХХ ст. започаткували та випускали у світ низку непересічних спеціалізованих часописів, серед яких і перше спеціалізоване видання української критики й бібліографії — часопис «Книгар» (1917-1919) за ред. В. Королева-Старого й М. Зерова. Активно співробітничали в ньому С. Єфремов, Д. Дорошенко, С. Черкасенко, М. Шаповал, С. Русова, О. Левицький, П. Филипович, М. Біляшівський, П. Зайцев, В. Дурдуківський, Є. Тимченко, П. Богацький, Ол. Скоропис-Йлтуховський та інші визначні вчені й літературознавці; друкувалися — Л. Старицькі-Черняхівська, С. Петлюра, А. Ніковський, К. Широцький. «Літопис українського письменства» оперативно подавав огляд поточної книжкової продукції. Зібрання ДІМ має 7 примірників «Книгаря» за 1918 р.
Дивом зберігся “Український пролетар” (1920) – унікальне джерело з українського політичного та культурного життя Катеринослава-Січеслава перших пореволюційних років; газета, що її авторами були відомі українські громадські діячі, журналісти, письменники, які поділяли погляди українських комуністів (боротьбистів-укапістів) – О. Шумський, В. Еллан-Блакитний, західноукраїнський письменник Василь Атаманюк (Яблунівський, Василько), а також січеславські просвітяни та дописувачі з власними прізвищами та псевдонімами (приміром, Немандриківчанин, Глядач, Марко з пекла). Найважливішим для автора є виявлення на шпальтах «У. П.» прижиттєвої публікації відомого українського письменника, перекладача з Придніпров’я – Валер’яна Підмогильного (1901-1937). Це першодрук його оповідання “Повстанці”, що незабарам побачило світ за кордоном. Бібліографічну та літературознавчу цінність має також фельєтон Василька (псевдонім В. Атаманюка) — «Повз – танці?» — один з перших відгуків на твори молодого прозаїка [1]. У НБ ДІМ зберігається 30 примірників «У. П.» Дозволимо собі деякі цікаві розлогі цитації щодо мистецьких подій, освіти, книговидання:
Бібліографія.
Валеріан Підмогильний. Твори. Том 1. – Українське видавництво в Січеславі. 1920. Ціна 25 крб.
Невеличка книжечка в 168 стор. Розміром на пів четвертушки.
Папір досить добрий для часу.
Загальний вигляд збірника справляє приємне враження і нагадує розміром німецькі видання подібного роду письменства.
Цікаво, як прояв творчості під бурхливу хвилю сучасних подій…
Укр. пролетар. – 1920. – 3 березня.
Об’ява Катеринославської Губерніальної Комісії по впорядкуванню свята роковин народження й смерті Т. Г. Шевченка. У вівторок 9 березня (25 лютого) 1920 р. відбудуться урочисті зібрання – вечори, присвячені пам’яти Т. Г. Шевченка, в слідуючих місцях:
1. В театрі Губерніальної Земської лікарні.
2. В залі Головної Пошти й Телеграфу.
3. В українському Робітничому клюбові “Рідна Оселя” (на розі Проспекту й Мостової).
4. В зімовому Залізничному театрові (Вокзал).
Початок о 7 годині вечора по совіт. Часу (по сонцю в 5 годин). Вхід не платний.
Укр. пролетар. – 1920. – 9 березня.
Вийшли друком книжки:
Д. І. Яворницький. Словник української мови. Том І: А-К. Видання видавництва “Слово”. Катеринослав. 1920.
Барвінок. Збірник дитячих пісень. Видання Катеринославського Губерніального відділу народної освіти. Катеринослав. 1920.
Укр. пролетар. – 1920. – 24 березня.
К. Ю. С.
У п’ятницю 19-го березня літературна секція К. Ю. С. Влаштувала вечірку “старої вкраїнської прози”.
Тов. Орел-Війтенко прочитав короткий огляд українського письменства до доби відродження. Далі по черзі повістярів епохи відродження:
Квітка Основ’яненко, Куліш, Стороженко, Марко Вовчок, Свідницький, Ганна Барвінок, Мордовець, Кониський.
Творчість кожного письменника ілюструвалась читанкою – наприклад “Пархомове снідання” (т. В. Сокіл), Квітки – “Орися”, Куліша (М. Тополя)
Далі йшов літературний суд. Обвинувачувавсь Кошовий війська Запорізького Сірко із оповідання А. Кащенка “Запорізька слава” за вчинок при Чорній долині. Обвинувачував тов. Дубовенко. Захисниками – т.т. Недоля і Тополя. Вирок суду – виправдуючий. Вечірка пройшла дуже добре.
Марко з пекла.
Укр. пролетар. – 1920. – 24 березня.
Знаковість “Виру революції” (1921) — січеславського літературно-мистецького збірника модерної доби ми неодноразово відзначали в своїх наукових розвідках. На його шпальтах ми маємо можливість ознайомитися з одним із найкращих оповідань Валер’яна Підмогильного “В епідемічному бараці”, добіркою поезій динамістів Валер’яна Поліщука, творами Миколи Терещенка, Гео Шкурупія, Василя Чумака, Семена Скляренка, Василя Атаманюка та інш.; засадничими статтями про сучасну літературу та мистецтво В. Юноші, П. Тромова (псевдоніми П. Єфремова), Анатоля Петрицького, Валер’яна Поліщука, Д. Зінківця. Літературно-мистецька хроніка «Виру» без сумніву є невичерпним джерелом для краєзнавчих досліджень. Нині за цією унікальною пам’яткою писемності досліджують модерні течії у красному письменстві, малярстві, театрі… [13].
На шпальтах пореволюційних видань проголошувалися неймовірні, карколомні гасла: від “краси-абсолюта” до “смерть мистецтву!; друкувалися маніфести різних літературно-мистецьких об’єднань (футуристів, символістів, гроністів-динамістів); твори визнаних класиків та початківців (звичайно, з різною ознакою таланту); критичні статті …
Протягом 1918-1920-го рр. у Катеринославі видавався «Споживач» – економічно-коопертивний, сільсько-господарський та літературно-історичний журнал, орган Катеринославського Союзу споживчих товариств. У фондах ДІМ – 11 чисел часопису за 1920 р., шпальти якого рясніють прізвищами місцевих дічів культури, істориків, етнографів, фольклористів, письменників: Д. Яворницького, В. Юноші (П. Єфремова), В. Чаплі, Т. Романченка та інш. [2,4,7,22].
Більшість українських періодичних видань нині є рідкісними (приміром, газети, які були органами всіляких політичних українських партій (пізніше розпущених і ліквідованих): «Республіканець», «Робітнича газета», «Боротьба», «Український пролетар» тощо. Головували у пресі відомі політичні діячі, вчені, письменники: М. Грушевський, В. Винниченко, А. Ніковський, С. Єфремов, О. Шумський, М. Скрипник, В. Елан-Блакитний, Г Гринько, М. Хвильовий, О. Досвітній, М. Куліш, Г. Епік, С. Пилипенко, В. Поліщук, М. Зеров – українська еліта (національна та партійно-громадська часів українізації), що протягом двадцяти років фізично була знищена.
У зібранні ДІМ за останніми (але неостаточними) підрахунками близько 50 найменувань та 500 одиниць української періодики 1920-1930-х років, серед якої літературно-мистецькі видання або видання з літературними розділами, сторінками, рубриками тощо: «Блиски» (1929), «Гарт» (1930), «Селянська правда» (1921), «Зірка» (1924), «Зоря» (1925, 1926, 1928, 1929, 1931), «Червона калина» (1921 – 22), «ВАПЛІТЕ» (1927), «Всесвіт» (1926, 1928, 1929, 1930, 1931), «Кривбас» (1932), «Літопис українського друку» (1924), «Літературний ярмарок» (1928-1929), «Літстрой» (1933), «Молодий більшовик» (1925, 1933, 1937, 1938, 1939), «Музика» (1925), «Нова громада» (1923-1930), «Пролітфронт» (1930), «Стара Україна» (1924), «Сільський театр» (1928), «Селянка України» (1926, 1928, 1929, 1931), «Театр і глядач» (1935), «Україна» (1925), «Червоноармійська естрада» (1932), «Червоний шлях» (1925, 1929), «Штурм» (1935-1937) та багато інш. Під час створення літературного музею до фондів ДІМ було залучено близько 50 відсотків від загальної кількості українських літературно-мистецьких видань радянської доби, що становлять вагому складову частину історії української радянської літератури.
Як бачимо, з 1923р. кількість преси українською мовою збільшується. Ця доба визначається національною політикою совєтської влади, відомою під назвою «українізації». Першими офіційними документами української влади у справі українізації були декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних ы культурно-освітніх установ» (27. 07. 1923) та декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» (01. 08. 1923). Далі протягом кількох років одна за одною з’являлися постанови ЦК КП (б) У, ВУЦВК, Раднаркому УРСР щодо тих чи інших аспектів українізації. Головна роль у створенні концепції українізації належала О.Я. Шумському — члену оргбюро ЦККП(б)У і одному з редакторів «Червоного шляху»; пізніше – наркому освіти М. Скрипнику, з імям якого й ототожнюється процес українізації.На думку Я. Дашкевича, «нема підстав культурне відродження Радянської України середини 20-х — початку 30-х років вважати наслідком лиш апаратної українізації. Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація була не причиною, а навпаки одним з результатів культурного розквіту всього українського [6].
Не можна обійти увагою часопис «Нова громада» (двохтижневий кооперативний, літературно-мистецький та економично-науковий селянський журнал, орган Вукоради, Київ, видання «Книгоспілки», тираж 3000) — безпрецедентне явище в українській періодиці доби непу. 1923-1924-і рр. – у «літературному розділі» було видруковано твори найкращих українських письменників: М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Йогансена, В. Сосюри, Є. Плужника, Т. Осьмачки, Г. Косинки, М. Івченка; катеринославців В. Підмогильного [19], В. Чаплі [2]; А. Казки. Згодом «Н. Г.» все більше політизується, її літрозділ втрачає свою попередню автуру, друкуються твори робсількорів, змінюється на гірше її зовнішній образ. Деякий час оформлював часопис відомий український художник, доля якого була пов’язана з Катеринославом — Ю. Михайлів [24].
1925 р., коли з еміграції повернувся професор М.Грушевський, відновлюється “Україна” – «науковий двомісячник українознавства. Орган історичної секції академії (б. Українського наукового товариства в Київі). Під загальною редакцією голови секції акад. Михайла Грушевського при ближчій участі академіків, професорів і співробітників академії: Д. Багалія, С. Веселовського, М. Возняка, О. Гермайзе, О. Грушевського, В. Данилевича, С. Єфремова, А. Кримського, М. Макаренка, О. Новицького, В. Перетца, С. Семковського, О. Синівського, К. Студинського, Є. Тимченка, П. Тутковського, В. Щербини та інших». В Україні друкував свої історико-літературні праці відомий В. Петров (знайомий нам ще як В. Домонтович та В. Бер) [18]. Це видання для українських інтелектуалів свого часу належало поету М. Шутю, розстріляному німцями в Павлограді 1943 р.
А в Галичині 1924-1925 рр. виходила «Стара Україна»: орган Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, високоавторитетне, відоме в усій Європі видання – місце для публікації праць дослідників українських книг. Хронологічно існування часопису було нетривалим – лише 1924 і 1925 рр., усього 24 числа, однак, навіть цей короткий час виявився доволі продуктивним з огляду на публікаційну активність членів комісії. «Часопис історії і культури», як зазначалося у підзаголовку місячника, виходив у світ за редакцією заступника голови бібліографічної комісії, директора книгозбірні НТШ, видатного українського історика І. Кревецького. Головне завдання «Старої України» редакція вбачала в такому: «Людина без власної самосвідомості не є культурною людиною, так і народ без історичної свідомості не є нацією. Розбудити сю свідомість якнайглибше і якнайширше на Україні – ось головне завдання нового часопису». У фондах ДІМ зберігається 10 чисел видання (дар професора В. Біднова) [24].
Катеринославські “плужани” на чолі з поетом Максимом Лебедем гуртува¬лися навколо селянської газети “Зірка” та часопису “Зоря” (літературно-наукового та політично-громадського ілюстрованого місячника). Засновником та відповідальним редактором був письменник Іван Ткачук; постійними авторами “Зорі” (1925) — Д. Яворницький, Т. Романченко, Д.Чернявський, П. Єфремов, П. Козар, М. Лебідь та ін.; з Павлограда надсилали свої твори до редакції П. Вільховий, А. Крашаниця, І. Топчій, В. Мисик; з Верхньодніпровська — С. Мусіяк. На шпальтах “Зорі” друкувалися гуморески тоді вже популярного Остапа Вишні, М. Зощенка; поезії П. Усенка, В. Сосюри; переклади «неокласиків» М. Зерова, Освальда Бургарда, вірші М. Драй-Хмари, П. Филиповича; оповідання Б. Тенети… Ця тема висвітлена нами у попередніх публікаціях [11,12]. Маємо повну добірку часописів «Зоря» за 1925 р в художньому оформленні М. С. Погрібняка [3], поодинокі числа за 1926, 1928, 1929, 1931 роки. Але «Зоря» 1931 р. – це зовсім іншийй формат; письменники – члени ВУСППу, «Молодняка», літгрупи «Ударник» тощо, вузьке коло тем (робітнича тематика) та страшенна заіделогізованність: «боротьба зі шкідництвом», «укр. бурж. націоналізмом» тощо. Після постанови ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-мистецьких організацій» у Дніпропетровську утворилось обласне відділення СПУ у складі 7 осіб. Часопис «Зоря» стає органом Дніпропетровської філії СПУ на чолі з П. Харламовим, з 1935 р. журнал змінює назву на «Штурм» (1935-1937). Що було далі – нині добре відомо: знищення до ноги Дніпропетровської письменницької організаці та її відновлення 1939 р.
З культурологічних і літературно-мистецьких видань слід відзначити:
народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких органів як “ВАПЛІТЕ” (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом Хвильового, один примірник якого зберігається в музеї (1927, № 1), а пізніш, як спадкоємець “ВАПЛІТЕ”, — неперевершений строкатий літературно-науковий та політично-громадський ілюстрований місячник «Літературний ярмарок» (1928-29) в оформленні А. Петрицького, В. Кричевського, І. Падалки, на сторінках яких друкувалися й наші земляки Г. Епік та В. Мисик. Ми маємо повний комплект «ярмарків», а також – «Пролітфронт» (1930), що з’явився після саморозпуску «Л. Я.». Про періодику модерної доби йдеться у наших попередніх публікаціях [13]. “Червоний Шлях” за редакцією Г. Гринька (1923), “Життя і революція” за редакцією О.Дорошенка (ми не маємо жодного примірника журналу, в якому друкувався і працював В.Підмогильний, де було надруковано роман Б. Тенети «Гармонія і свинушник»[8], — це проблема подальшого комплектування фонду періодики), що показував надзвичайно високий рівень матеріалів та неупередженість оцінки, навіть у літературній дискусії 1923-1928 рр.
Провідну роль у процесі українізації відігравав громадсько-політичний і літературно-науковий місячник «Червоний шлях» (у нашій колекції зберігається один журнал за 1925 р., 7 чисел – за 1929), який виходив як місячник у Харкові з квітня 1923 року до лютого 1936 р. За час свого існування журнал опублікував величезну кількість матеріалів з різних галузей науки, мистецтва, бібліографічної справи, громадсько-політичного, економічного життя. Проте його основу складають художні твори та літературознавчі дослідження. Нас цікавлять поезії В. Мисика [15], В. Поліщука [20], проза Г. Епіка [9], критична стаття М. Могилянського з приводу роману В. Підмогильного «Місто» (1928) [16] та аналітична розвідка Гр. Майфета до роману В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» (1928) [14]. Велика заслуга «Червоного шляху» полягає в тому, що він становиться центром формування літературних смаків: згуртовує навколо себе і досвідчених письменників, і початківців, і представників еміграції західноукраїнських земель. Читач мав змогу познайомитись з творчістю «плужан» (С.Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, А. Головко), членів спілки пролетарських письменників «Гарт» (П. Тичина, М. Йогансен, І. Кулик, В. Сосюра, О. Досвітній), «ланківців»(Г.Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка), «неокласиків»(М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), членів «Авангарду»(В. Поліщук, Л. Чернов-Малошийченко), футуристів (М. Семенко, Г. Шкурупій, О. Слісаренко). На початок 30-х обличчя «Ч. Ш.» як і багатьох видань кардинально змінюється. П.Панч — відповідальний секретар журналу, — писав у спогадах: «Продовжував існувати у столиці тільки позагуртковий журнал «Червоний шлях», який злі язики назвали лантухом. Колишніх членів ВАПЛІТЕ, а потім Пролітфронту, він не задовольняв. Хотілось чогось нового» [17]. “Червоний шлях” був надовго відлучений від читача: в 1950-70-і роки він перебував за мурами спецфондів, як такий, що містив антирадянські твори, з 90 –х — коли спецфонди ліквідували, постає багатим джерелом різноманітної інформації про період 1920-30-х рр., що допомагає краще зрозуміти його численні суперечності.
1927р. 70% урядових установ вели свої справи українською мовою, 80% загальноосвітніх закладів проводили навчання українською мовою, 87% газет видавалося українською мовою, українська інтелігенція створила низку громадських організацій, зокрема й письменницьких, які відігравали величезну роль у суспільному житті республіки. Відбувався процес відродження української нації, що, безумовно, вело до постановки питання про її суверенітет. Це злякало більшовиків. Початком закінчення українізації можна вважати процес над діячами «СВУ» та «СУМ» (1929-1930), а далі голодомор 1932-1933 рр. Безсумнівним фактом є той, що пресі заборонялися правдиво висвітлювати ті події. Україномовна радянська періодика підмінила національну пресу, витіснила останню з суспільно-політичного життя. Більшовики використали періодику як потужний механізм впливу на маси, сучасною мовою – психотропну зброю. Архівні партійні документи містять прямі відомості про сприяння преси репресіям (приміром, практика “наклепу через газету” тощо). Найганебнішим прикладом була брудна кампанія з висвітлення сфабрикованої “Справи СВУ”. Всі центральні газети захлиналися від лайки, образами на адресу підсудних, їх рідних, установ, де вони працювали. Редакції фабрикували відгуки і оцінки читачів, формували громадську думку: преса була на сторожі будь-якого «інакомислення». Сторінки дніпропетровської газети «Зоря» повнилися гаслами: «До кінця розгромити націоналістичні контрреволюційні елементи: Вище революційну недремність!» (1934, № 11); «На обласній літературній нараді. Виступ І. Кириленка. Боротьба з націоналізмом та елементами фашизму в літературі» (1934, №117).
У руслі “русифікації” відбувалась підміна української національної культури сурогатом російської. Газети і журнали наповнювалися калькованими з російської періодики текстами, відстороненими від законів українського мовотворення. У форматі розвідки не маємо змоги докладно проаналізувати питання мови, що піднімалися на шпальтах періодики 1930-х рр., отже відсилаємо читача до наукової праці найкомпетентнішого історика з питань мовознавства та літературознавства, видатного гуманітарія ХХ ст. Ю. Шевельова [25].
Активізація ВУСППу (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), його агресивні претензії на гегемонію, обструкції ВАПЛІТЕ на чолі з М. Хвильовим, «неокласиків», «попутників», висування на перше місця боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» — зловісно провіщало наближення безпрецедентної у світі трагедії – геноциду проти цілого народу, й проти його духовної еліти.
«Скоротилась кількість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і дослідників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та літератури, заборонено сотні українських п’єс і закрито десятки українських театрів, а музейним працівникам наказано припинити «ідеалізацію історії козаччини». «Анологічні зміни» розгорталися у пресі: якщо у 1931 році українською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 їх відсоток відповідно упав до 70 й 45» [23].
«Періодична преса сприяла не тільки формуванню негативного ставлення до національної інтелігенції, а й її усуненню (аж до фізичного винищення) з суспільно-політичного життя. Диктат офіційної ідеології призводив до психологічної уніфікації, масовізації настроїв і почуттів. З іншого боку, він стратифікував суспільство на “правильних” і “відступників”, насаджував нетерпимість, виснажував традиційну толерантність українців. Сурогатні класові цінності руйнували прадавні набутки етносу. Втрата нашим суспільством екзістенційного характеру моральних норм розпочалась саме в добу індустріалізації та радянської українізації» [1].
Будемо вважати, що ця наукова розвідка є лише підґрунтям для продовження досліджень з цієї теми, що її практичне значення полягає у можливості використання виявленого фактичного матеріалу, його наукової інтерпретації та висновків при підготовці лекційних курсів (спецкурсів) з літературного краєзнавства Придніпров’я, вступу до довідника-путівника «Українська літературно-мистецька періодика пореволюційної доби та 1920-30-х років у зібранні ДІМ», над укладанням якого наразі ми працюємо; узагальнюючих наукових робіт.

Бібліографічні посилання:

  1. Василько. Малий фейлетон. Повз – танці? // Укр. пролетар. – 1920. – 23 березня.
  2. Василь Чапля. Кожемяка (з Іпатського літопису) // Споживач. – 1920. – № 10. – 20 червня; В. Чапля (Член «Плугу»). Брат (Псіхоетюд)// Нова громада. – 1924. – Кн. 38. – 15 грудня. – С. 12; В. Чапля. Малоучок (Діялог) //Нова громада. – 1925. – Кн. 18-19. – С. 4 – 8.
  3. Василенко Н. Є., Мазуренко І. В. На українському грунті (Книжкова графіка Миколи Погрібняка у зібраннях ДІМ, ДХМ та приватних колекціях) / Видатні особистості: Музейна персоналістика (Матеріали обл. муз. наукової конференції до міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпр. Обл. Вип. 10. – Дніпр.: Арт-прес, 2008. – с. 88-97
  4. В. Юноша. Молитва Богові невідомому. З приводу ювілею М. Ф. Чернявського // Споживач. – 1920. – № 12. – 15 серпня.
  5. Від редакції // Стара Україна. – 1924. – Ч. 1. – С. 2–3.
  6. Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки\ Слово і час.-1990.-№8.- С.55-64.
  7. Д. Я. Думи мої, думи мої. Вірші //Споживач. – 1920. – № 10. – 20 червня; Проф. Дмитро Яворницький. Українське кобзарство // Споживач. – 1920. – № 12. – 15 серпня.
  8. Життя й революція: Щомісячний журнал громадського життя, літератури й науки. – 1927. – № 7-8. –липень-серпень. – Том ІІІ.
  9. Епік Г. Зустріч // Червоний шлях. – 1929. – № 1 – С. 39. — № 2. – С. 25;
  10. Коляструк О.А. Дисертація « Преса УСРР в контексті політики українізації (20 — 30-ті роки XX ст.) канд. іст. наук: 07.00.01 /; НАН України. Ін-т історії України. — К., 2003.
  11. Мазуренко І. З пагорбів «Зорі»: літературно-мистецьке життя Придніпров’я 1920-30-х рр. / Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї. – Дніпр.: ВАТ «Дніпрокнига», 2005. – с.44-53.
  12. Мазуренко І. В. Мартинова С. М. Літературне Придніпров’я: Навчальний посібник з хрестоматійними матеріалами до шкільних програм. У двох томах. Т 2. – Дніпр., : ВАТ «Дніпрокнига, 2005. – с.8 -9.
  13. Мазуренко І. Модернізм у літературно-мистецькому просторі Придніпров’я першої половини ХХ ст. (за матеріалами фондових зібрань ДІМ) / Роль музеїв у культурному просторі України й світу: Зб. матеріалів загальноукр. наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпр. Істор. музею ім.. Д. І. Яворницького. Вип. 11. – Дніпр.: АРТ-ПРЕС, 2009. – с. 437-446.
  14. Майфет Г. Віктор Домонтович. Дівчина з ведмедиком. Неправдоподібні істини… //Червоний шлях. – 1929. – № 12. – С. 239 – 241.
  15. Мисик В. Олень // Червоний шлях. – 1929. – № 12. – С. 31; Мисик В. Ліс //Червоний шлях. – 1929. – № 7. – С. 24-27.
  16. Могилянський М. Ні міста, ні села. З приводу роману В. Підмогильного “Місто” //Червоний шлях. – 1929. – № 5 – 6. – С. 273.
  17. Панч П. Твори: В 6т. — К.:Дніпро, 1983. – с. 204.
  18. Петров В. Шевченко, Куліш, В. Бєлозерський – їх перші стрічі. Україна. – 1925. – кн. 1 – 2. – с. 42 – 50.
  19. Підмогильний В. На степах (Уривок із повісті «Дніпро»)// Нова громада. – 1924. – Кн. 35. – 25 жовтня. – С. 11-12.
  20. Поліщук В. Рейд у Скандинавію //Червоний шлях. – 1929. – № 3. – С. 58;
  21. Рудий Гр. Періодика України як об’єкт джерелознавчого дослідження української культури (1917-1920 рр.): дис… д-ра іст. наук: 07.00.06 / НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. — К., 2004.
  22. Романченко Т. Цвіт акацій. Пісня. Мов мрію ту недосяжну. Вірші Споживач. – 1920. – № 10. – 20 червня; Романченко Т. Веселка Вірш // Споживач. – 1920. – № 12. – 15 серпня.
  23. Субтельний О. Україна. –К.:Либідь, 1991. – с.368.
  24. Чабан М. Вічний хрест на грудях землі: художньо-документальні нариси. – Дніпр.: УКВ ІМА-прес, 1993.
  25. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус / Шевельов Ю. Вибрані праці. У 2 кн. Кн. І. – Мовознавство: Упорядник Л. Масенко.– К.: Видавничий дім «Київо-Могилянська академія, 2008. – с.193-215.

Мазуренко І.В., старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я», відділу Дніпропетровськогонаціонального історичного музею ім. Д. І. Яворницького



Hosting Ukraine Проверка тиц