Днепропетровский национальный исторический музей

Лозоплетіння в Україні та Дніпропетровщині (ХІХ – ХХ ст.)

В зібранні Дніпропетровського історичного музею зберігається чисельна і різноманітна колекція творів майстрів народної творчості, народних умільців ХІХ-ХХ ст. Етнографічний матеріал завжди цікавив Д. І. Яворницького, талановитого вченого-етнографа, збирача старожитностей. Він приділяв велику увагу збереженню і популяризації різноманітних видів народної творчості, промислів та ремесел, що мали розповсюдження в Україні, і, зокрема, в нашому краї. Вишивання, килимарство, гончарство, ковальство, різьблення по дереву, народний живопис і скульптура, — знайшли відтворення в етнографічному зібранні музею, яке і сьогодні поповнюється творами сучасних народних майстрів, зокрема, лозоплетіння. Найстаріші зразки виробів, плетених з лози мешканцями нашого краю, з колекції музею належать до 1920-1930-х рр. Це невеличкі селянські кошики, поодинокі предмети меблів (стільці) тощо. Значно поповнилась дана колекція вже в 1990-і рр., коли лозоплетіння, так би мовити, захопило молодих майстрів в м. Дніпропетровську, які виробляють чудові речі з лози. Що ж нам відомо про цей старовинний народний промисел.
До середини XIX ст. плетіння з рослинних матеріалів — з кори дерева (берези або липи), а також лози — застосовувалось в Україні для потреб селянського вжитку: при спорудженні тинів і повіток, при виготовленні рибальських знарядь, транспортних засобів. Коробки-сівалки вигинали з дранки (широких тонких пластичних дощечок), які відколювали від товстих колод, ретельно обстругували, а потім розпарювали у печі. З вужчих та тонких смуг дранки, берестини, лубу або лика плели кошелі для збирання у лісі ягід і грибів, для транспортування порівняно легких вантажів у руках або через плече, величезних «солом’яників», які вміщували по кільканадцять пудів збіжжя, «коверзунів» і «шиянів», подібних за формою до керамічних місткостей [1, 2]. Чималу кількість виробів, особливо напівсферичні кошики, що використовувалися при збиранні картоплі та інших овочів і плодів, виплітали з лози. Цілу низку виробів побутового й виробничого призначення плели з золотистої житньої соломки. Особливо поширені були солом’яні брилі. На Поліссі було відоме також плетіння з лика взуття — так званих личаків. Плетені речі в багатьох випадках відзначалися неабиякою художньою довершеністю [1].
Плетіння з рослинних матеріалів — найдавніше з ремесел, відомих людству. Археологи стверджують, що воно уходить корінням в кам’яний вік, епоху неоліту. Найдавніші плетені вироби були знайдені археологами в Єгипті та на Ближньому Сході. Деякі знахідки були дуже цікавими. В гробниці Тутанхамона, наприклад, знайдені два плетених стільця в дуже доброму стані [2, 6]. Зі старовинних манускриптів стало відомо, що в Древньому Римі теж знали плетені меблі і багато інших предметів побуту, виготовлених з лози, коренів дерев та інших матеріалів. Гладіатори, що повстали в армії Спартака, плели легкі та міцні бойові щити з виноградної лози, довгі, міцні драбини [2, 7]. Починаючи з середніх віків, плетені вироби знаходять широке застосування у селян (предмети побуту) і у багатих — предмети відпочинку і прикрашання інтер’єру. Плетені вироби виготовлялися вправними майстрами, які покривали їх позолотою. Вони прикрашали будуари і палаци знатних осіб (Франція, Росія). Десь півтораста років тому це давнє ремесло дістало новий імпульс для розвитку в зв’язку з поширенням, у європейських містах моди на різноманітні лозяні вироби: меблі, аксесуари костюма, дитячі возики та інші побутові речі. Особливо стрімко зростала продукція лозоплетіння в Німеччині та Великобританії. На зламі ХІХ-ХХ століть її річний обсяг становить близько 3 млн. марок у кожній, а в скандинавських країнах, Австро-Угорщині, Італії, Іспанії, Швейцарії, Туреччині, Росії він був на порядок меншим. В той час з’явилися книги з докладними описами технологічного процесу плетіння, золочення і сріблення плетених виробів. По всій Європі засновуються лозоплетільні школи та навчальні пункти. В тодішній російській імперії найсприятливіші умови для розвитку цього ремесла склалися в придніпровських і придеснянських селах поблизу Києва. Тут росло багато лози, ще більше цього матеріалу можна було дешево транспортувати водою з верхів’їв Дніпра, Десни і Прип’яті, а в Києві — зручно продавати готові вироби вроздріб і оптом для подальшого експорту [5, 54]. До того ж весняні кількамісячні розливи річок і малородючі піскуваті ґрунти перешкоджали продуктивному рільництву і городництву. Все це перетворило смугу прибережних підкиївських сіл від Хотянівки та Осещини на півночі до Осокорків і Вишеньок на півдні у найпродуктивніший у Російській імперії осередок лозоплетіння, де цим промислом займалися майже всі — від старого до малого. Тепер Хотянівка і Осещина належать до Вишгородського району Київської області. Решта сіл (Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська і Микільська слобідки та ін.) сьогодні складають територію Ватутінсько-го, Дніпровського і Дарницького районів столиці України, а до 1924 року всі вони входили до Остерського повіту Чернігівської губернії [4, 5]. Ледь не у кожному з названих населених пунктів, починаючи з 1880-х років протягом 3-5 років працювали земські навчальні майстерні. Здобуваючи основи ремесла, місцеві майстри згодом самі навчали односельців. Отак формувалися типові для України локальна своєрідність і асортиментна специфікація плетільних промислів, розташованих, на відміну від західної Європи, переважно в сільських місцевостях, ближче до місць заготівлі лози. Високий художній і технічний рівень наддніпрянського лозоплетіння засвідчували сільськогосподарські, кустарно-промислові та мистецькі виставки першої половини XX ст., але в розділі різьбярства, тому що радянські мистецтвознавці й етнологи надто довго вважали лозоплетіння третьорядною галуззю художнього промислу. Зразки лозоплетіння відсутні в «Історії українського мистецтва», «Нарисах з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» й інших узагальнюючих працях [5, 55].
Вперше плетіння здобуло свій окремий експозиційний розділ тільки 1983 року — на Республіканській виставці творів молодих майстрів народних художніх промислів і декоративно-прикладного мистецтва. Серед семи представлених у тому розділі експонентів треба назвати талановиту майстриню лозоплетіння України Галину Федорівну Кучер, вчителя і вихователя дніпропетровських майстрів лозоплетіння — родину Ілляшенків,  Карпечика Павла. В активі Галини Кучер не одне десятиліття творчої праці, участь у семи виставках, численні відгуки в пресі.
Сама доля подарувала Галині все необхідне, щоб стати визначною майстринею лозоплетіння. В її рідній Хотянівці, що над гирлом Десни, цим художнім промислом займалися ледь не всі односельці, серед них і дід Галі Дем’ян Андрійович Дудка — стахановець Хотянівської лозомеблевої фабрики «Серп і Молот», учасник всесоюзних і міжнародних виставок, який загинув у перші дні Великої Вітчизняної війни, захищаючи білоруську землю. Хотянівська Фабрика в 1920-ті роки виготовляла прекрасні лозяні меблі, які вважалися найкращими в Україні [4, 5]. Високоякісні речі виплітав і батько Галини — Федір Дем’янович Дудка. З семирічного віку Галина вже самостійно робила невеликі речі для продажу на базарі — свій дитячий внесок у сімейний бюджет. Одночасно тягнеться й до інших видів традиційного мистецтва — вишивки, різьблення по дереву, карбування на металі, соломоплетіння, розписів, писанкарства. Проте її головним покликанням і захопленням стала гнучка золотава лоза. Вона опанувала багато засобів і секретів художньої виразності лозоплетіння. Конструкція виробів Галини відрізняється орнаментальністю. Переплетіння різними способами в різних поєднаннях пагонів лози, рогозу, коріння, жмутків трави й соломи, смужок дранки, ратану тощо, складає конструктивну основу, об’єм, і водночас створює ритмічний візерунок [4, 12].
Успадкування родинної традиції щасливо поєдналось у Галини Кучер з чутливим прагненням оновлювати форми і декор своїх лозяних виробів, згідно з актуальними потребами споживачів і вимогами новочасної стилістики, з надзвичайною наполегливістю, працездатністю, відданістю улюбленій справі. Вона освоїла зарубіжні досягнення цього виду мистецтва, виховала понад 70 талановитих учнів, зініціювала в Обухові осередок лозоплетіння. Вона виплітає все нові і нові округлі сонцевиднопроменисті форми, у кожній з яких свої графічні, колірні, тональні, світлоносні варіанти. Майстрині підвладний увесь можливий асортимент — від великорозмірних меблів і найрізноманітніших обрисами місткостей до мініатюрних галантерейних дрібничок. Однаково впевнено відтворює вона традиційні хотянівські кошики — «більйові», «вибиранки», «пасхальні», «сипанки», «ягідні» тощо, і компонує принципово нові твори, в яких сполучає проварену до відтінків різного насичення лозу з квітками із стебел соломи та гілочками плодових дерев — як у тарелі «Садок вишневий коло хати», показаний серед інших її творів на всесвітній виставці кошикарства в Парижі, організованій ЮНЕСКО 1991 року.
Галина Кучер стажувалася в Німеччині, працює з колегами із Баварії, Баден-Вюртембурга та інших федеральних земель, відвідала музеї по всій країні та в сусідніх Австрії, Франції, Польщі. Завдяки Галині Кучер Україна тепер представлена в найбільшому в світі музеї кошикарства в Міхелау (Баварія). Вона прикладає багато зусиль для пропаганди українського лозоплетіння [4, 16].
На Дніпропетровщині працює майстерня лозоплетіння, яку створив Костянтин Миколайович Ілляшенко в 1992 році. Він (1958 р.н.) закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Після закінчення інституту потрапив на офіцерські тримісячні збори, де й познайомився з хлопцями з Західної України, майстрами лозоплетіння. Бони навчили його плести лозу і це захоплення стало справою його життя. Лозу він добував в Дніпропетровську з краю Набережної, потім їздив до Шульгівки, що на кордоні з Полтавською областю, за пимогою (сорт лози), ракитою. Вдома він почав плести нехитрі вироби, побутові речі. Вчився за книжками по лозоплетінню. У 1991 р. він був делегатом на 1-му з’їзді народних майстрів України, де познайомився з талановитою майстринею лозоплетіння Галиною Федорівною Кучер. Вони стали друзями, часто спілкувалися, вона була його вчителем. У І992 році Костянтин став підприємцем, він з дружиною Наталією орендував приміщення в Дніпропетровському технікумі промислового транспорту для майстерні (вул. Трудових резервів, 4).
Костянтин Ілляшенко був талановитим, чудовим майстром лозоплетіння. Його роботи завжди незвичайні, зроблені з великою завзятістю і натхненням. Він був постійним членом журі Всеукраїнського дитячо-юнацького фестивалю народного мистецтва, народним майстром декоративно-прикладного мистецтва. У 1995 році він трагічно загинув. Його справу підхопив його учень Карпечин Павло Іванович, теж дуже захоплений лозоплетінням. Має вищу освіту (закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут за спеціальністю інженер-хімік). Почав працювати в творчій майстерні лозоплетіння Ілляшенка в 1994 році. З 1995 року очолює майстерню. В 2000 році був удостоєний звання «майстер народної творчості», в 2001 році стажувався у заслуженого майстра-народної творчості Галини Федорівни Кучер. Він учасник Всеукраїнського дитячо-юнацького фестивалю народного мистецтва і художніх промислів, обласних і республіканських виставок майстрів народної творчості.
Про основні засоби плетіння з лози розповів Павло Карпечин, талановитий учень Ілляшенка Костянтина і Кучер Галини (дивись додаток) .
Сучасні майстри українського лозоплетіння прагнуть підняти престиж вітчизняного лозоплетіння, яке сто років тому могло конкурувати з західноєвропейським. Адже й сьогодні це ремесло впевнено займає свою «нішу» в цивілізованому суспільстві, даруючи людям радість і досягаючи неймовірної мистецької вигадливості, вишуканості, елегантності. Чому ж ми, українці, безпорадно спостерігаємо деградацію рідного лозоплетіння. Чому німецькому бюргеру лозяні вироби пропонують у коштовних магазинах, а нашого міщука вбога бабця благає купити її кошик десь на хіднику? Коли ми почали соромиться того, чим у Європі пишаються? Головна проблема полягає в тім, що понад Дніпром, на відміну від Рейну й Майну, у лозоплетінні не вкоренилося професійне шкільництво, музеї свого часу не збирали й належно не пропагували кращі зразки. Внаслідок цього, рівень й престиж українського лозоплетіння сьогодні без порівняння нижчий, ніж у Німеччині чи навіть Польщі. Сьогодні воно — здебільшого релікт і матеріал для спорадичних вправ аматорів.
Потрібно надолужувати, хай і з столітнім запізненням, прогаяний час: невтомно працювати з дітьми, відкривати школи мистецтв, дитячі студії. Майстри лозоплетіння мріють про створення національного об’єднання майстрів плетіння з своїм інформаційним бюлетенем, спеціалізованим музеєм, увійти в міжнародні структури традиційного ремесла, щоб зберегти і примножити здобутки високорозвиненого, проте малоцінованого в Україні українського лозоплетіння [2, 63].
В зібранні Дніпропетровського історичного музею зберігається низка речей, виготовлених з лози талановитими майстрами К. Ілляшенком і П. Карпечиним. Це меблі і освітлювальні прилади (столи, крісла, торшери), виготовлені з золотистої лози; різноманітні кошики (пасхальні, сипанки, ягідні тощо), а також декоративні тарелі. Одна з тарелів, виготовлена П. Картечиним на замовлення музею, являє собою поєднання лози з солом’яними квітками та гілочками плодових дерев. Вироби майстрів лозоплетіння постійно експонуються на виставках в музеї і поза його межами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Бескодаров А. А. Художественное плетение из ивового прута. — М.: Лесная промышленность, 1985. — С. 14-51.
  2. Козлов В. М. Плетение из ивового прута. — М., 1994. — С. 51-87.
  3. Колесников Ю. А. Прогрессивная технология изготовления мебели. — М.: Лесная промышленность, 1986. — С. 21-43.
  4. Лозоплетіння Галини Кучер. — К., 2001.
  5. Мейннард Б. О. Плетение. — М.: Просвещение, 1981. — С. 52-61.
  6. Наш дом. — М.: Лесная промышленность, 1986. — С. 7-21.
  7. Никулин Ф. М. Плетеные изделия. — М.: Лесная промышленность, 1982. —  С. 17-38.

ДОДАТОК

РОЗПОВІДЬ П. КАРПЕЧИНА ПРО ЙОГО РОБОТУ

СЫРЬЕ ДЛЯ ЛОЗОПЛЕТЕНИЯ

Материал для плетения дает сама природа.
Плетут из молодых прутьев лозы, но, наряду с лозой, применяет¬ся и береста, липовое лыко, осиновая стружка, строгальный шпон ореха, клена, мочало, соломка, камыш, корни сосны, ели, тополя.
Сырье для плетения можно окрашивать, отбеливать, изменясь интенсивность его цветового тона путем обжига и тонирования в химических растворах. Кроме того, лозу можно сочетать с цветными тканями, кожей.
Для плетения из лозового прута нужно несколько стальных ножей разной величины и формы, с тонкими  и остро отточенными лезвиями, шилья — с прямым стержнем и загнутые с притупленными концами, чтобы не повреждать прутья при раздвигании; плоскогубцы, круглогубцы, изер (била) — для уплотнения плетения или расправления его; слесарный молоток с подкладками из тонкого и вязкого дерева; жамка — для сгибания и распрямления палок; дрель электрическая, кусачки, ножовка, отвертки, шурупы, гвоздики, тонкая (0,2-1 мм.) и мягкая медная или латунная проволока; клей, лак мебельный, бесцветный. Для окраски и отбелки прута нужны различные химикаты и красители.

ЗАГОТОВКА ЛОЗЫ

Для плетения преимущественно заготавливают кустарниковые ивы длиной 120 см., 200 см. с малым диаметром. Заготовку делают в сухую солнечную погоду — в июле-августе месяце. Можно заготавливать прут и ранней весной — до распускания почек.
При весенней резке прут сразу же очищают от коры и сушат. После этого он приобретает белую глянцевую поверхность. Хранят в пучках весом до 10 кг. Если прутья срезаны в холодную погоду, их укладывают в бурт, обкладывают снегом, поливают водой, потом укрывают соломой, опилками, сверху делают земляной накат. Когда нужно очистить прутья, их проваривают в специальных ванночках при постоянном кипении от 20 мин. (светлый тон) до 80 мин. (темный тон).
Очищают (окоривают) прутья при помощи щемилок. После окоривания сразу сушат на солнце 5 часов. Высушенный прут хранят в сухом помещении в пучках. Для дальнейшей работы понадобится и материал, полученный  из самого прута: пластины, шины, ленты. Их готовит мастер.
Весь материал перед плетением вымачивают — это придает пруту пластичность и гибкость.

ВИДЫ ПЛЕТЕНИЯ

Существует несколько видов плетения — густое (сплошное) и редкое (ажурное), плетение «елочкой». Прут можно сращивать: наращиванием или  внакладку (на «ус» — это плетение одним концом).
Плетение двумя концами: сначала заплетают один прут, затем, отступив на расстояние между стойками, заплетают второй и так чередуют по конца плетения. Сращивание производят как и при первом способе. Так плетут прямоугольные изделия.
Это рядовое плетение, плетут еще и «веревочкой». Так во многих случаях начинают и само плетение — веревочкой фиксируют стойки каркаса изделия. Веревочка — как бы переходное плетение между разными видами плетения.
Декоративным приемом является и «Елочка», когда две веревочки, сплетенные рядом, идут в разных направлениях, образуя своеобразный рисунок. Здесь уместно применять плетение контрастно окрашенным прутом, чтобы придать изделию большую декоративность.
Есть послойное плетение через одну стойку несколькими прутьями, используя прутья примерно одного диаметра и длины.
Прямоугольные изделия плетут «в квадрат». Есть сложные виды плетения — загибка в четыре пары прутьев, загибка косой из трех пар прутьев.
Ажурное плетение, в отличие от сплошного, предполагает различные формы открытых ячеек. Его применяют в сочетании с другими видами простого плетения. В ажурном плетении используют тонированный прут, создавая красочные контрастные сочетания белого и цветного прутов.

ИЗМЕНЕНИЕ ЦВЕТА И ВИДА ЛОЗЫ

Изделия из лозы будут красивее, если часть материала подвергнуть специальной обработке, изменить цвет и тон. Прут можно отбеливать, окрашивать и обжигать. Применение этих средств помогает ярче демонстрировать декоративные качества материала, создавать узоры, орнаменты.
Перед окраской материал отбеливают растворами отбеливателей. Традиционный раствор: 100 г. хлорной извести, 1500 г. воды и   2 г. (чайная ложка) серной кислоты. Быстродействующий раствор отбеливателя — это 15% водный раствор перекиси водорода. Катализатором в этом случае служит аммиак водный — его добавляют в раствор до появления очень сильного запаха. Отбеленный прут можно использовать для работы сразу или же покрасить. Для лозы применяют поверхностное окрашивание. Преимущественно красят холодным способом — при этом получается ровный и устойчивый цвет. Вода должна быть мягкая, прокипяченная. Применяются красители естественного происхождения — бейцы, морилки, а также искусственного — анилиновые, нигрозы и т.д. — в основном те же, что и в столярном деле. Большинство рецептов тонирования древесного шпона годится и для обработки лозы, а рецепты эти приводятся в книгах по столярному делу.
Путем обжига можно получить прут самых разных тонов: от белого до почти черного. Самый распространенней способ обжига — в  мелком речном песке. Его насыпают в тонкостенную металлическую емкость, нагревают, а затем погружают прут. Если материал тонируется весь, его укладывают горизонтально, а для получения плавного перехода — вертикально или наклонно. Тонировать необходимо весь запас прутьев. Температура песка не должна превышать 200о.

Плетение из лозы — одно из наиболее доступных занятий. В зависимости от целей и желаний свое мастерство можно совершенствовать и довести до профессионального уровня.
Одно из достоинств данного ремесла заключается в том, что работать приходится с чистым природным материалом, а мастерской может служить лес, берег реки, сад. Скорее всего, поэтому одно из демографических исследований показало, что по продолжительности жизни корзинщики (плетелыцики) занимают второе место.
Учиться плетению можно самостоятельно по книгам, но без учителя-мастера не обойтись, здесь нужен опыт плетельщика.

Автор: Чирич Л.М. — с.н.с. ДІМ

Джерело: Видатні особистості: музейна персоналістика. (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області). — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. — 338 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц