Днепропетровский национальный исторический музей

Роль І.П. Бардіна в історії Дніпровського металургійного заводу ім. Ф.Е. Дзержинського

Представлено роль І.П. Бардіна в історії Дніпровського металургійного заводу ім. Ф.Е. Дзержинського у 1925-1929 рр. на посаді технічного директора заводу. Використано матеріали народного музею історії ВАТ «Дніпровський меткомбінат».
«… Что я видел в жизни светлого, что было у меня самое интересное, увлекательное, волнующее, богатое и разнообразное? Труд! У нас, металлургов, благодарная профессия. Нам дано счастье видеть продукт своего труда, делать осязаемые вещи – превращать бесформенные комья в огненно-слепящий металл, в чугун, прокат, литьё, в рельсы, швелеры, двутавры – вещи нужные, весомые и зримые. Вот эта зримость всегда привлекала в металлургии».
И.П. Бардин.

2009 рік для ВАТ «Дніпровський меткомбінат» проходить під егідою відзначення 120-річного ювілею підприємства. Безумовно, цій знаменній даті підпорядкована і робота народного музею історії металургійного комбінату, зокрема підготовка до друку історико-публіцистичного нарису «ОАО «Днепровский меткомбинат»: история, современность, перспективы» (1889-2009 гг.). Та незважаючи на обсяг книги у 350 сторінок, до неї не ввійшло або ввійшло фрагментами немало цікавих наукових розвідок, архівних документів, спогадів безпосередніх учасників подій та ін. Сюди відноситься і монографія про видатного вченого-металурга, віце-президента АН СРСР, Героя Соціалістичної праці І.П. Бардіна. На Дзержинку (як неофіційно, з любов’ю коротко називають з 1925 року і понині Дніпровський металургійний) Іван Павлович прийшов у свої 42 роки на посаду технічного директора, маючи солідний досвід металурга-практика. А от його шлях до видатного металурга-вченого світового рівня починався саме у нас, на Дзержинці. Якраз за можливість впровадження на заводі ім. Дзержинського зв’язків науки з виробництвом з використанням власних ідей та світового досвіду, і називав І.П. Бардін «кам’янський період» «Університетом імені Дзержинського». «Наступило время, – читаємо в книзі В. Мезенцева «Бардин», – когда Советская страна выходила на широкую дорогу социалистической индустриализации. А для Ивана Павловича Бардина завод имени Дзержинского стал жизненным университетом до того, как к нему пришло всенародное признание» [4, с. 73]. Між іншим, Іван Павлович незважаючи на колосальну зайнятість на заводі, з захопленням працював по сумісництву і в місцевому металургійному інституті, про що згадували пізніше студенти Г.Ф. Михалевич та А.К. Бень. На фасаді управління комбінату встановлена меморіальна дошка слідуючого змісту: «Вице-президент Академии наук СССР Бардин Иван Павлович работал в 1925-1929 годах главным инженером завода им. Дзержинского».
Коли в процесі роботи над проектом майбутньої книги «Дзержинці-120» (це її умовна назва) ми провели опитування серед відвідувачів музею, хто з видатних металургів у якій мірі їм знайомий, виявилося, що відносно І.П. Бардіна у більшості з них обізнаність обмежувалася даними тієї ж таки меморіальної дошки. Так виникла необхідність дослідження теми, зокрема періоду плідної роботи  І.П. Бардіна на Дзержинці. Його життя, діяльність, безмежна любов до вогненної професії викликає захоплення не лише у металургів, адже його життєва позиція завжди була (і впевнена: буде) актуальною для людей будь-якої професії. Але виокремимо саме «наш» період: з яким «багажем» прибув майбутній академік на Дзержинку та який слід залишив після себе на заводі ім. Дзержинського.
Уродженець Саратовської губернії Іван Бардін після закінчення ремісничого, потім – землеробського училищ, хімічного відділу Київського політехнічного інституту – працює на Брянському заводі. Однак бажання глибокого ознайомлення з технологією передових підприємств зарубіжжя привело його в США, де він працював простим робітником. Повернувшись до Росії, в 1912 році І. Бардін влаштовується на Юзовський металургійний завод. У подальшому віхи його трудової біографії такі: 1916 р. – начальник доменного цеху Єнакієвського заводу, з 1917 р. – головний інженер; з 1921 р. – директор Єнакієвського заводу і рудників; 1923 р. – Вищою Радою народного господарства СРСР направляється у відрядження в Англію, Німеччину, Бельгію і Люксембург для організації замовлень металургійного обладнання та ознайомлення зі станом металургії в Європі. 1924-1925рр. – головний інженер Макіївського металургійного заводу.
Отже, на момент приходу Івана Павловича на Дніпровський металургійний завод ім. Дзержинського за його плечима був уже солідний шлях металурга-практика. Причому, на Дзержинці він так само працює головним інженером. В чому тоді причина нового переїзду? На Макіївському заводі відновлювальні роботи добігали до кінця і невтомному Бардіну вже хотілося піти туди, де можна було б сказати щось нове і самому навчитися. Таким для І.П. Бардіна і був саме Дніпровський металургійний завод, на якому тільки-но почалися відновлювальні роботи: 28 квітня 1925 р. ставала до ладу перша доменна піч. Ось як пише В. Мезенцев, про завод того періоду: «…Металлургический завод имени Дзержинского в Днепродзержинске хозяева-капиталисты строили когда-то по частям, о едином плане никто не думал, к тому же завод сильно пострадал в годы гражданской войны от разрухи. К 1925 году тут еще мечтали о довоенном уровне производства. В прокатном цехе действовал только один стан, остальные цехи – бессемеровский, вагонный, проволочный – стояли.
В царской России завод находился в руках польских предпринимателей. Они создали неплохие бессемеровский и прокатный цехи, но доменный цех не имел даже признака механизации. Да и зачем она была нужна, эта механизация, если на Руси море дешевой рабочей силы!» [4, с. 73].
Треба відмітити, що особливо важко було І.П. Бардіну проходити ті «університети» на перших порах. Як пише Мезенцев: «Пришельца» встретили достаточно настороженно. Иван Павлович сразу же крепко взялся за доменное производство. Вскоре дело здесь пошло на лад. А вот в прокатном и мартеновском производстве долгое время не ладилось. Были среди местных специалистов и руководителей и такие, кто, считая себя обиженными, ставил палки в колеса. Пришлось ввязаться в бой – просить заменить тогдашнего директора, а затем перевести с завода и бывшего главного инженера. Но этим дело не ограничилось. Достигнуть довоенной производительности на предприятии было невозможно без коренной реконструкции, – читаємо далі, – а это всегда тяжело, особенно когда приходится ломать работающие объекты. Начали реконструкцию в 1926 г. с шестой домны.
А по заводу поползли слухи – Бардин ломает печь, не жалеет государственных денег! Были и такие, кто во всеуслышание называли смелые действия Ивана Павловича «диверсией». И это несмотря на то, что весь огнеупорный кирпич от разрушенной печи был использован на кладке новой.
Только когда в мае 1929 года новая домна дала металл, а вскоре стала одной из лучших в стране, злые языки замолчали… Параллельно с реконструкцией мартеновских и доменных печей, перестройкой в проволочном и других цехах у Ивана Павловича зрели идеи о расширении завода за счет реконструкции вагоностроительного цеха и сооружения коксовых печей…»
А Іван Павлович, підсумовуючи цей етап своєї роботи, сказав: «Мне не стыдно было уезжать с Дзержинки… За время моего пребывания (в течении пяти лет) завод достиг довоенной производительности и даже превысил её… Но самым главным из проделанного я считал в то время, — да и теперь считаю, — разработку генерального плана реконструкции завода, рассчитанного на большую производительность и полную механизацию всех процессов. Хоть этот план и не был осуществлен, он все же послужил поводом к тому, что на завод обратили серьезное внимание и реконструировали его в первую очередь» [1, с. 77]. І я з гордістю можу констатувати, що той «Генеральний план» ось уже 30 років експонується в народному музеї історії Дзержинки.
Отже, тепер явно видно, що переходячи з посади головного інженера Макіївського заводу на таку ж посаду на Дніпровському металургійному заводі, І.П. Бардін здійснив свою мрію «…пойти работать на такой завод, где можно было бы создать что-то новое и новому научиться. Таким предприятием и был в то время завод   им. Дзержинского» [1, с. 77].
Широко описаний цей період в житті І.П. Бардіна у згадуваному вже історико-публіцистичному виданні до 120-річчя меткомбінату, де зокрема говориться: «…Можно привести ещё множество примеров, характеризующих и напористость И.П. Бардина в достижении поставленной цели, и его профессиональный талант, и дар предвидения, и одержимость, и умение учить других и самому учиться, и твердость в отстаивании своей позиции, и бесконечную преданность делу. Да, многие его поступки могут показаться опрометчивыми, а может быть, и неверными людям нашего времени. И все таки давайте остановимся на одном из высказываний самого Ивана Павловича Бардина: «В основе действительного наслаждения человека своей работой лежит осуществление мечты, которая была руководящей идеей в течении всей его сознательной жизни». В его жизни была такая мечта – мощные, производительные, передовые заводы, оснащенные техникой, облегчающей труд металлургов. Воплощению этой мечты И.П. Бардин посвятил всего себя. Без остатка!» [3, с. 35-36]. А далі про кадри: «Мы отмечали, какое значение Иван Павлович придавал кадрам. Нет, они не были для него «винтиками». И поэтому он не побоялся ввязаться в бой (и выиграл его) со всеми, кто не хотел и не умел работать.
В конце – концов И.П. Бардин создал-таки на заводе инженерный коллектив, который сумел своими силами спроектировать и осуществить серьезную реконструкцию предприятия. Обратите внимание – уже с начала 30-х годов о Дзержинке заговорили как о кузнице кадров. Казалось бы, откуда взялись на заводе такие высокопрофессиональные кадры металлургов, которых Наркомат тяжелой промышленности страны направлял на самые трудные участки работы? Ведь до революции инженерами-специалистами были в основном иностранцы, большинство которых после Октября предпочло вернуться в родные места. Секрет прост: еще в 20-е годы на Днепровском заводе одновременно с его восстановлением начали целенаправленно готовить и обучать свои, отечественные кадры.
Рабочие парни, зачастую – переростки, не сумевшие в своё время получить образование, с жадностью тянулись к знаниям. Многие, получив их, становились прекрасными специалистами, руководителями. Именно такой путь прошли на Дзержинке С.А. Петров – потом главный сталеплавильщик завода, Н.М. Фоменко – будущий директор, Л.И. Брежнев – будущий руководитель партии и советского государства» [3, с. 35-36].
Ті, кому поталанило пройти «школу Бардіна», полюбили його на все життя. А він завжди для них був мудрим наставником.
В музеї Дзержинки зберігається автограф І.П. Бардіна. Та це – не просто автограф. Це – відповідь на листа начальника ЦЗЛ Дзержинки, творчого спеціаліста, доцента індустріального інституту ім. М.І. Арсенічева А.Д. Куценка. Молодим робітником після закінчення школи ФЗУ прийшов Аркадій Куценко на завод у 1926 році. Працьовитого, допитливого, жадібного до знань хлопця підмітив І.П. Бардін і, уже будучи академіком, рецензував Аркадію Давидовичу його наукові розробки, по-батьківськи щиро радив, за яку тему треба перш за все взятись, і т.д.
А ще у фондах музею історії ДМК зберігаються спогади Г.Ф. Михалевича. У 1920 роки, працюючи на заводі, він одночасно навчався в інституті. Восени 1927 р. І.П. Бардін погодився керувати дипломними проектами групи майбутніх доменщиків, серед яких був і Михалевич. У роки Великої Вітчизняної війни, коли Дніпровський металургійний завод ім. Дзержинського евакуювали на Урал, заступника начальника доменного цеху Дзержинки Г.Ф. Михалевича призначають на посаду головного інженера Магнітки. А Бардін І.П. в роки війни був заступником голови комісії Президії АН СРСР з мобілізації ресурсів Уралу, Сибіру і Казахстану для потреб оборони країни. І ось через роки зустрілися колишній студент і його мудрий учитель (!), про що Георгій Францевич пише з особливим захопленням.
У 1929 році країна, яка в період індустріалізації перетворювалась у суцільний будівельний майданчик, потрібен був у значно більшій кількості метал. Тоді й отримав І.П. Бардін пропозицію очолити Кузнецькбуд, щоб у суворому сибірському просторі побудувати найпотужніший у країні металургійний завод – ним і став велетенський Кузнецький металургійний комбінат. Їдучи з Москви до Кам’янського, (уже прощатися зі своїм дітищем, з багатьма однодумцями-металургами), Іван Павлович дуже хвилювався: хто захоче з ним поїхати у сувору необжиту місцевість. Однак уже на Дзержинці тих, хто погодився на пропозицію Бардіна «хоч на край землі» їхати з талановитим керівником, справедливою, чуйною людиною, було немало.
Читаючи «Избранные труды» І.П. Бардіна, я неодноразово зустрічала високі оцінки діяльності на будівництві Кузнецької Магнітки якогось Казарновського. «А ви порадилися з Казарновським?» – часто запитував Бардін у інженерів-будівельників. І врешті згадала: «Так це ж його прізвище (тоді – начальника відділу капітального будівництва ДМЗ) стоїть на титульній сторінці плану   реконструкції заводу ім. Дзержинського на 1928-1932 рр.!». Г.Ю. Казарновський працював на Кузнецькбуді начальником технічного відділу і завжди був «правою рукою» І.П. Бардіна в будівельних справах.
Не меншим відкриттям, і не лише для мене – для багатьох краєзнавців були спогади І.П. Бардіна про автора знаменитого пам’ятника «Прометей», випускника Академії художеств у Петербурзі, Олексія Яковича Сокола, в період Бардіна – начальника будівельного цеху заводу. Про цю легендарну в масштабах міста людину, на жаль, ми маємо дуже мало відомостей. У дореволюційний час він з двома учнями Академії художеств приїхав до Кам’янського, щоб розписати заводську церкву св. Миколая (нині – Свято-Миколаївський собор), та так і залишився на заводі. Мені не раз спадало на думку: невже не тісно було такому Талантові у стінах начальника будівельного цеху металургійного заводу, де О.Я. Сокол працював до самої смерті (1939 р.)? Так от, несподівано виявилося – йому дійсно було тісно.
У розділі «Академик в полушубке» – це про Бардіна в Кузнецькбуді – уже згадуваний В. Мезенцев теж пише про турботу І.П. Бардіна відносно кадрів. «Как создать работоспособный коллектив инженеров, кого пригласить на Кузнецкстрой? Эти вопросы все время занимали Ивана Павловича. Ведь стройка будет очень трудной. Но, к удивлению Бардина, уже в Днепродзержинске не было отбою от желающих поехать с ним. Встречавшие его сослуживцы, наспех поздравив с почетным назначением, тут же начинали просить взять с собой. Даже люди немолодые стремились на стройку. Особенно настойчив был Алексей Яковлевич Сокол, начальник строительного цеха, много поработавший с Бардиным по реконструкции завода. Даровитый специалист, хорошо известный среди металлургов, много построивший на своем веку, он буквально ходил по пятам за Бардиным и все время уговаривал. Между тем у Сокола было пятеро детей. Он корнями прирос к заводу, построил тут дом. И хотя такой человек, несомненно, принес бы большую пользу, но его возраст и многосемейность заставили Ивана Павловича с болью в сердце отказать».
Безумовно, той факт, що Сокол О.Я. «буквально ходил по пятам» – свідчення того, що у Кам’янському він уже вичерпав себе. Йому, як і Бардіну І.П., хотілося простору.
Цікаво пише про відношення І.П. Бардіна до молодих спеціалістів ветеран заводу І.І. Соболев, спогади якого зберігаються в фондах музею історії комбінату (на завод Іван Іванович приїхав у   1928 р.): «Когда на завод прибыли специалисты, окончившие советские учебные заведения, старые инженеры, видя в них потенциальных конкурентов, стремились всячески затруднить их рост, создавали ненормальные условия работы. Так не могло долго продолжаться. Поэтому группа молодых специалистов обратилась за помощью в райком партии, после чего в разрешение вопроса вмешался технический директор И.П. Бардин. В его кабинете состоялось совещание начальников цехов и молодых специалистов. «В моей жизни, – згадував І.І. Соболєв, – это было самое короткое совещание. Напомнив начальникам цехов, что они в свое время не хватали звезд с неба, были такими же «зелеными», как и теперешние молодые специалисты, Иван Павлович в энергичных выражениях предупредил их о репрессивных мерах, если не наступят изменения. На этом совещание и окончилось. После него отношение к молодым специалистам нормализовалось…» [5, с. 5-6].
Багато студентів чи інженерів, які проходили «школу Бардіна», були його опорою на нових місцях роботи. Але коли вони вже ставали класними спеціалістами, сміливо довіряв їм, рекомендуючи на керівні посади.
Так, вивчаючи тему про І.П. Бардіна, уперше вдалося дізнатися, що в 1937 р. В.Б. Хлебніков був призначений директором Дзержинки саме по рекомендації Бардіна. «… Это чувство доверия я испытал и тогда , когда по предложению главного инженера ГУМП  И.П. Бардина был назначен директором завода им. Ф.Э. Дзержинского, того завода, которому так много сил и знаний отдал Иван Павлович» [6, с. 124]. Івана Павловича хвилювали справи на заводі, коли він уже там і не працював – завод став йому рідним. «Заглянул на свой родной завод им. Дзержинского. И здесь все изменилось… Вид старого детища значительно поднял настроение главного инженера главка» [6, с. 124].
Підтвердженням відношення до «рідного йому заводу» говорить ще один яскравий факт. У 1936 р. після закордонного відрядження до США Бардін приїздить з лекцією до Дніпропетровська, але не проминув і Дніпродзержинськ. «Металлурги страны должны знать все лучшее из зарубежного опыта и быстрее внедрить его у себя» [4, с. 123].
Можна було б ще так багато цінного сказати про академіка Бардіна, якого його сучасники називали «глыбой человеческой». Але мені, як ветерану-музейнику, було б грішно не вказати на відношення металурга-вченого Бардіна до музеїв. З ініціативи І.П. Бардіна на КМК був створений технічний музей комбінату, який став за його виразом «живым оперативным органом помощи в овладении техникой для рабочих и инженеров завода» [4, с. 54].
Пізніше він записав: «Посетив ваш музей, я становлюсь умнее и благороднее. Вы замечательно сберегли историю своего предприятия, а без этого невозможно воспитывать патриотов и осуществить движение вперед» [2, с. 60]. Ім’я Івана Павловича Бардіна не потребує популяризації. Однак металурги Дзержинки у своїй газеті з задоволенням читали фундаментальну статтю про його роль на заводі в 1920 роки [7].

Бібліографічні посилання:

  1. Бардин И.П. Избранные труды. Т. 2. – М.: Наука, 1985. – С. 77.
  2. Ермолаев Г. Воспоминания об академике И.П. Бардине// Бардин в воспоминаниях современников. – М.: Наука, 1985.
  3. Зубов В., Ключ Л., Цыганок Н. ОАО «Днепровский меткомбинат»:   история, современность, перспективы (1899-2009 гг.). – Д., 2009.
  4. Мезенцев В. Бардин. – М.: Молодая гвардия, 1970.
  5. Соболев И.И. Воспоминания // Фонди ММК, інв. № 5154.
  6. Хлебников В. Взгляд в будущее. // Бардин И.П. в воспоминаниях   современников.
  7. Цыганок Н.А. У нас, металлургов благодарная профессия // Знамя Дзержинки. – 2009. – 25.02.

Автор: Циганок Н.О., завідуюча архівом народного музею історії ВАТ «Дніпровський меткомбінат»

Джерело:  Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц