Днепропетровский национальный исторический музей

Проблеми вивчення новітньої історії України 1943-1991рр. (На прикладі реекспозиції музею історії м.Дніпродзержинська)

Досліджуваний період охоплює майже півстоліття в істо­рії в цілому і зокрема, міста Дніпродзержинська. З одного боку — невеликий відрізок часу, з другого — це завершаль­ний, як виявилося, період так званої «радянської історії України», а точніше — панування партійно-державної бюро­кратії ленінсько-сталінського зразку.
Пройшло досить мало часу, живі ще представники того по­коління, що відроджували країну й наше місто після II сві­тової війни, будували комунізм і «розвинутий соціалізм» не лише за вказівкою зверху, а й, вірячи в реальність цього курсу; не подолано кризову ситуацію, в якій опинилася Україна вже у 80-ті рр. ХХ ст., й поглиблену розпадом Радянсь­кого Союзу.
Не говорити ж про цей період не можна. Доцільно у та­кій ситуації, зокрема в процесі оновлення музейних експо­зицій, керуватися, в першу чергу, показом найбільш важли­вих фактів, що мають продовження, певні результати в сьо­годенні. В оцінці ж подій і вчинків не слід збиватися ні на позиції нігілізму й критиканства, ні на позиції ідеалі­зації та ностальгії. Головне , звернувшись до фактів, спробувати зрозуміти той час в контексті загальноісторичного процесу.
У дослідженні та експозиційній подачі періоду 1943 — 1991рр. в історії міста визначено 3 основних етапи: 1-й, 1943-1950рр. — відбудова підприємств і міста; II-й, 1950 — сер. 70-х рр. — завершення формування промислового комплексу та інфраструктури міста; ІІІ-й, сер. 70-х-1991рр. — назрівання загальної кризи. Серед проблем, що виникли під час створення розділу ек­спозиції нашого музею «Місто в 1943-1991рр.», слід виді­лити найбільш важливі. 1943р. став для Дніпродзержинська визвольним після 26 місяців німецько-італійсько-румунської окупації [1].
На протязі багатьох років виголошувалася шаблонна фраза про те , що підприємства і місто були зруйновані під час окупації з наведенням статистики за звітом обласної комі­сії з питань виявлення наслідків окупації: «Загальні ма­теріальні збитки, нанесені місту, склали 1.193.035.850 крб., закатовано й розстріляно 1069 городян, 2994 юнака та дів­чини вивезені на примусові роботи до Німеччини”. Повністю зруйновані ДКХЗ, АТЗ, 16 основних цехів ДМЗ, великі пошкодження нанесені цементного заводу та ДРЕС»[2].
Ці дані потребують більш глибоких пояснень та уточ­нень . А саме… Руйнування підприємств, зпричинені війною, не слід відносити лише на рахунок окупантів. Факт мінування перед відступом з міста у 1943р. мав місце (за свідченнями підпільників міста, саме за їхньою допомогою підрив був попереджений). Німці лід час окупації намагалися пустити підприємства і це, в певній мірі, їм вдалося: наб29-й день «нового порядку» випущено на металургійному заводі першу плавку (планували через 4 місяці), на 547-й день перший прокат (планували через 3,5 місяці)[3],працювали електростанція, цемзавод. Мінування й підрив обладнання основних підприємств, що залишилися невивезеними. ДМЗ, ДКХЗ, АТЗ, цемзаводу, електростанції — були виконані» спецгрупою підривників-саперів Червоної Армії. Виконувалася директива РНК СРСР і ЦК ВКП(й) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941р., що передбачала тактику «спаленої землі», розвинуту постановою ЦК ВКП(б) «Об организации борьбы в тылу германских войск» від 13 липня 1941р. Саботаж на підприємствах, організований членами партійно-комсомольського підпілля, додав теж шкоди обладнанню. Цей саботаж зіграв і позитивну роль стосовно відбудови підприємств після визволення міста.
Місто саме зруйнованим не було під час окупації; для окупантів це сенсу не мало, бойових, руйнівних дій на його території у вересні-жовтні 1943р. не велося. Бої йшли на підступах: Аули, Сошинівка, Карнаухівка. 25 жовтня 1943 р. 195 Новомосковська стрілецька дивізія увійшла в залишене вже німцями місто. Зруйновані в місті були лише пам’ятники: «Прометей» і Леніну. До цього, в першу чергу, доклали зусиль антибільшовицьки настроєні кам’янчани. Німці щодо «Прометея», переслідували лише виробничі цілі — металобрухт був необхідний для пуску мартенів.
Цікаву інформацію про стан заводів і міста на момент визволення подає вивчення приватних листів городян. Лист, написаний у жовтні 1943р. з Дніпродзержинська знайомою А.П.Агарковій, що знаходилася в евакуації, свідчить: «Город целый, разрушены заводы й памятники,… много людей расстреляно» [4]. Останні слова цитати звертають увагу на ще одну проблему — загибель цивільних громадян під час окупації. Офіційна цифра — 1069 чоловік загиблих дніпродзержинців (керівник підпільного міськкому ВКП(б) К.Ф.Ляудіс називає цифру «більше тисячі»)[5], на жаль, і сьогодні не відтворена поіменно. Проведена співробітниками нашого музею науково-пошукова робота мала результатом введення до Книги Скорботи України імен 924 дніпродзержинців [6]. В 2002 р. додатково в редколегію книги подано інформацію про 8 загиблих дніпродзержинців.
Наступна проблема — джерела відбудови промисловості міста. Як відомо, перша плавка на ДМЗ була здійснена вже на 26-й день визволення, перший прокат отримано через 40 днів. Через рік металургійний завод працював повним циклом. У 1944 р. введено в дію районну електростанцію, вагонний завод, на початку 1945 р. — цемзавод, в 1946 р. — ДКХЗ, АТЗ. На 1950-й рік, за першу післявоєнну п’ятирічку, промисловість міста було відновлено повністю, досягнуто і перевищено по деяких показниках довоєнний рівень виробництва. Отже, відбудову здійснено досить швидко. Завдяки чому?
По-перше, відбудову розпочато було ще в період окупації По-друге, — проведено швидко мобілізацію людських ресурсів: повертали спеціалістів з обладнанням зі Сходу, вербували молодь по селах, використовували працю військовополонених, створювали трудові бригади з мешканців міста.
Про військовополонених слід сказати окремо. В останній час неодноразово піднімалося питання про німецькі кладовища на території міста з метою увічнення пам’яті померлих військовополонених. Питання залишається відкритим. Деякі його аспекти вдалося з’ясувати за матеріалами Дніпропетровської обласної спецкомісії, внаслідок опитування городян. Військовополонені утримувалися на території міста і померлі ховалися до 1947 р. Німецькі кладовища знаходилися в районі вулиць Скаліка та Димитрова, в районі Баглійського кладовища. Відомо, що останки з могил померлих у німецькому шпиталі (одному з восьми), що знаходився у приміщенні СШ № 20 в 1941-1943рр., були вивезені ще німцями для перепоховання [7].
Крім відомих вже джерел відбудови: командних методів керівництва, експлуатації людського ентузіазму, моральних та матеріальних методів заохочення, розвитку міст і промисловості за рахунок села і соціальної сфери, введення позик на відбудову, використання трофейного та репараційного обладнання, лімітування забезпечення населення та підприємств, — слід зупинитися й на інших моментах.
Саботаж робітника і членів підпілля періоду окупації в певній мірі сприяв прискоренню відбудови заводів. Так, підпільною групою І.К.Шиманського і В.Я.Станового в мартенівському цеху №2 ДМЗ було вилучено і приховано увесь слюсарний інструмент з майстерні, з кладової — листову гуму, шланги, гумові ремені, близько 4 т. бронзи, запасні частини. Збережено близько 160 т. магнезитової цегли для подів мартенівських печей, наявність великої кількості металобрухту з руїн цехів, військова пошкоджена техніка сприяли швидкому пуску, в першу чергу, мартенівських та прокатних цехів. ДРЕС була пущена на промислових відходах.
Про складність умов відбудови 1947-1948 рр. писав перший секретар Дніпродзержинського міськкому КП(б)У І.І.Соболєв: «Промисловість, транспорт, будівельні організації, міське господарство переживали колосальні труднощі. Не вистачало металу, обладнання, будматеріалів. Лімітувалося використання електроенергії, не доставало робочих рук, а робітників, вербованих за межами Дніпропетровщини, нікуди було селити. Гострою була потреба в одязі, взутті.
У зв’язку з неврожаєм 1947 р., забезпечення продовольством робітників та службовців міста було занадто важким. З відміною карткової системи на продовольчі та промислові товари труднощі поглибилися»(8).
Спогади звертають увагу ще на один важливий момент — голод 1947 р. Висвітлення його причин, проявів та наслідків у місті та в цілому на Дніпропетровщині теж потребують додаткового вивчення. Поки що в нашому розпорядженні загальні дослідження голодомору в Україні, спогади старожилів. Робітники ДМЗ розповідають про видачу карток у 1946р. на 600-800 г хліба на день. На базарі одна хлібина коштувала 100-1000 крб. у 1943р., у 194б-1949 рр. — 120 крб. Безумовно, недоїдання в містах, відповідні хвороби та передчасна смерть мали місце. Питання: «В яких масштабах?» Необхідно досліджувати ситуацію в містах, по селах, в різних районах України. Звернути увагу на те, як здійснювався перерозподіл продуктів між регіонами.
За свідченням родини Сторчових з Дніпродзержинська наймолодший з дітей трохи не помер, потайки з’ївши за­багато хліба, придбаного в перший день відміни карток. В період 1946-1948 рр. на ДМЗ бригадири видавали, за певним розсудом, так звані «гарячі» талони на крохмальний суп, іноді з м’ясом, на «холодне» харчування (шматочок бекону).
Заслуговує на увагу й процес реабілітації жертв ста­лінських репресій. Як і всі реформи періоду «хрущовської відлиги», він був непослідовним, неповним, невідвертим до кінця. Так, родина Сафонових дізналася про смерть батька, Ісака Микитовича, лише у 1958 р., через 21 рік після його арешту й засудження як «ворога народу», істинна причина смерті ж, «розстріляний 05.11.1937р.», стала ві­дома за документом, виданим у 1994 р. [9].
Водночас з реабілітацією розпочалася нова хвиля пе­реслідувань «за антирадянщину», спрямована проти «шестидесятників», серед яких дніпродзержинці М.І.Ку­чер — вчитель і письменник, а в 1956 р. — студент 5-го курсу Дніпропетровського університету, В.І.Сіренко, нині відомий поет.
Звертає на себе увагу й формування архітектурного вигляду міста. Архітектурний аспект не повинен бути привілеєм лише міст, визнаних історичними, столиць та обласних центрів. Для Дніпродзержинська, саме в плані архітектури, в період 1950-70-х рр. став вирішальним: сформувався центр (проспект Леніна, площі Леніна та Жовтнева), визначені були 3 райони (Заводський, Дніпровський, Баглійський). В місті у 1952 р. з’явилися перші багатоповерхові будинки з декоративними фасадами, арка­ми, баштами та шпилями, характерними для архітектури житлових будинків першого повоєнного десятиліття. Поруч з ними, починаючи з к.50-х рр., методом » на­родного будівництва» стали зростати так звані «хрущовки», зразки радянського функціоналізму, що, в пев­ній мірі, був продовженням стилю, впровадженого у 20-ті рр. німецьким архітектором Ернстом Майєм (будинки, ним спроектовані у 1928 р., знаходяться по проспекту Аношкіна). (10)
Відновлення та збереження пам’ятників мистецтва радянської доби (пам’ятники «Прометей» О.Я. Сокола, П.Є. Куценка; Леніну і Дзержинському І.Г. Першудчева) — не менш важливе питання.
Здійснення благоустрою міста теж не повинно зали­шатися поза увагою. З 1956 р. в місті розпочато теплофікацію, у ІІ-й пол. 50-х рр. — газифікацію, во­допостачання в будинки. Нарешті, після обов’язкового відображення в експозиції процесу формування промислового комплексу, а отже й екологічних проблем, що є особливостями Дніпродзержинська, звернуто увагу й на таке історико-філософське питання, як роль особи в історії. Дніпродзержинськ на протязі десятиліть був кузнею робітничих, наукових, мистецьких і державно-політичних кадрів. Найбільш відомі — Гене­ральний секретар ЦК КПРС Л.І.Брежнєв, президент Казахстану Н.А. Назарбаєв, другий секретар ЦК КПУ В.В.Щербицький.
В новоствореній експозиції нашого музею періоду 1943-2001 рр. здійснено спробу знайти певну рівновагу між історичними подіями і діяльністю людей, виділив­ши з поняття «радянський народ» особу і не за ідеоло­гічним, а за історичним принципом, що повинен означати вагомий, як позитивний, так і негативний, внесок в історію чи то держави, чи то міста.
Запропонований перелік проблем — лише частина тієї великої науково-дослідницької роботи, що повинна про­довжуватися й мати своїм результатом як наукові праці локального та загально історичного значення, так і ство­рення нових музейних експозицій.

Бібліографічні примітки:

  1. Сабов М.М.Днепродзержинск в годы Великой Отечественной войны //Будут жить в веках. Днепродзержинск: ЧПКФ «Водолей», 1995. -С. 8.
  2. Там само.
  3. Горелик И. Днепродзержинск, как он есть. Днепродзержинск, 1949. -С. 229.
  4. Лист А.П.Агаровій, м. Дніпродзержинськ, 1943р.// Фонди Музею історії міста. Схов. 10. К. 86.
  5. ДОДА, ф. 1278,оп.1,спр. 343, арк.1.
  6. Книга Скорботи України. Дніпропетровська обл. Дніпропет­ровськ: Моноліт, 2001. Т.1. -С. 49-80.
  7. Шапочкіна І.В. Довідка про німецькі шпиталі та військові кладовища на території м.Дніпродзержинська, 1999 р. //Музей істо­рії міста.
  8. Соболев И.Воспоминания //Музей історії м. Дніпродзержинська. Сх. 10. К. 14а.
  9. Матеріали І.М.Сафонова //Музей історії міста Дніпродзержинська.Сх. 10. К. Зв.
  10. Архітектура м. Дніпродзержинська.20-80-ті рр. XX ст. Альбом, 2001 р. //Управління головного архітектора міста.

Автор: Шапочкіна І.В. — музей історії м. Дніпродзержинська

Джерело:  Скарби музеїів: збірник статей. Матеріали обласної наукової конференції до Міжнародного дня музеїів 2003 р. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. — 156 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц