Днепропетровский национальный исторический музей

Неопублікована поема Михайла Чхана „Яворині думи”

Серед тих дніпропетровських письменників, хто звертався до образу Д. І. Яворницького був і Михайло Чхан – один із найпомітніших поетів Придніпров’я 1960- 70-х років. В українську літературу Чхан увійшов у часи „хрущовської відлиги” разом з літературною генерацією „шестидесятників”. Умонастрої цього покоління повною мірою відбилися в творчості Михайла Чхана.
Перша його збірка „НЕ заходить сонце” побачила світ у 1959 році і була схвально зустрінута критикою. Через сім років вийшла друга збірка „Грані” і вона поставила Чхана в ряди визнаних поетів. У збірці побачили талант і сильний, несхитний характер. Михайла Чхана прийняли до Спілки письменників України. Та вміщені в збірку і, якимось дивним чином, пропущені цензурою три вірші „Фараон”, „Тінь”, „Честь і чесність”, де була дошкульна сатира на „застійних” лідерів, ускладнили особисте життя поета. Чхан зазнав утисків. І хоча в наступні роки побачили світ ще п’ять збірок „Озонія”(1967), „Ярило”(1970), „Куранти”, „Високе”(1975), „Земле люби”(1976) більша частина написаного лишалася в „шухлядах столу”, залишається неопублікованою і по сьогодні.
Після п’ятнадцяти років мовчання і уже по смерті Чхана зусиллями видавництва „Січ”, голови комісії по спадщині Чхана, театрознавця і режисера С. Я. Левенця вийшли ще дві збірки „Зоря в піке” і „Легенди про козаків”, за які поету була присуджена премія ім. Д. І. Яворницького.
В фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького зберігається особистий архів Михайла Антоновича Чхана (Фонд 23). Це наративи: щоденники, епістолярії, автографи віршів, книги, фото. Як відомо, одне із завдань наукових досліджень в музеї – це підвищення інформаційної віддачі уже наявних у фондах та експозиціях матеріалів інтенсивним шляхом, тобто шляхом їх глибокого вивчення. Музейні джерела при відповідній інтерпретації можуть дати надзвичайно цікаву пізнавальну і емоційну інформацію про явище, подію, окрему персоналію. Так, серед архівних матеріалів Чхана зберігаються рукописи поемних циклів „Чорний шлях”, „Славутине світло”, „Сніп стежок”, „Гомін, гомін попід зорі” та „Яворині думи”. Названі твори багатогранно вимальовують творче обличчя поета масштабного, глибоко національного, українського духом і розмахом.
Окремі твори, а серед них і поема „Яворині думи” не опубліковані. Її ліричним героєм є Дмитро Іванович Яворницький. Ліричний герой, хоча і не ідентичний автору, та, як правило, відображає його особисті переживання, пов’язані з тими чи іншими подіями його життя, з його відношенням до суспільного життя, людей. Своєрідність світовідчуття, світосприйняття автора, його інтереси, особливості характеру знаходять відповідне вираження через ліричного героя.
Поема „Яворині думи” створена у 1968 році, досить складному періоді у творчій біографії Чхана, коли на його адресу лунають постійні звинувачення в „українському буржуазному націоналізмі”. Підтвердження цьому знаходимо в пресі тих років ( газ „Зоря” 1968, 2 червня, „Зоря”, 1968, 1 червня ), а також в „Листі творчої молоді Дніпропетровська”, написаному в червні 1968 року поетом Іваном Сокульським за участю журналістів Михайла Скорика та Володимира Заремби і адресованого Голові Ради Міністрів В. В. Щербицькому, в якому висвітлена гнітюча атмосфера, що панувала в місті у 1968 році.
Поема „Яворині думи” об’єднана з названими вище творами одною, центральною для творчості Чхана патріотичною темою, висловленою з недвозначною відвертістю. Наряду з іншими творами ця поема є фрагментом однієї виболеної думи про долю України, історію її народу.
Діапазон україновідчуття в поемі надзвичайно широкий. Від драматичного в „Думі про сіль” до бунтарського заклику в „Бунтівній думі”. „Взагалі бунтарська настроєвість переважає у творчості Чхана. Його літературні персонажі—особи та створіння внутрішньо незалежні, які не схиляються перед лихими силами” [3]. Як той явір, що всупереч усім бідам і негараздам „яворіє”. Персоніфікація— найбільш вдалий літературний прийом використаний в поемі Чханом. Без подальшої паралелі з людиною вона втрачає смисл. Явір уособлює в поемі особистість Яворницького, а саме драматичність його долі, пов’язаної з вибором на початку наукової кар’єри крамольної теми з історії запорізького козацтва і подальшого звинувачення в українофільстві та сепаратизмі.
Читаючи поему „Яворині думи” занурюємося в багатий і нескований емоційний світ її автора. Ритміко-інтонаційний лад поеми розлогий ,наспівний і водночас внутрішньо напружений. Думається, ці особливості письма закладені землею, де народився і виріс поет. Адже, подих рідного краю, рідне тло – чинник, який впливає чи не на всю еволюцію творчості, активно впливає на естетику, манеру письма, „характер суб’єктивного „я” ,навіть на цілісність естетичного поля автора.
Михайло Антонович Чхан народився 14 вересня 1926 року в селі Кам’янка. Село знаходилося серед просторого степу на берегах річки Кам’янки, незвичайної своїми водоспадами, схилами, одягнутими в граніт. Це правий приток „грізного” Базавлуку, кожен берег якого „пропах битвами”. Тож переплетіння реалій минулого і сучасного, взаємопроникнення часових площин у творчому доробку Чхана закономірні.
В „Явориних думах” поет збагачує нас минулим. Прагне викресати дух лицарства і звитяги; заклинає від невірності і зради.

Поема „Яворині думи”. Фрагменти.
I.Дума про яворину гордість.
Липи схлипують, липи лаються, галасують розгойдано:
„Як він сміє! А як сміється !! Як пашує погордою! ! !
Де він взявся, коли дороги всі перетято, заярено?
В наше липове товариство не допустимо явора!
Пророкує із простаками, із чиновністю темниться,
А в самого ані кебетності, ані справжньої вченості.
Він не вміє ані підтягувать, ні думок закуделити
Та ще й тішиться – неотесаність!— мов попав в академіки!
До лелеки шпаку далеко— хай химер не задумує:
В листянім лісу академіком можна стати лиш дубові.
Липи лаються, липи спльовують— липи кинули схлипувать
І на явора валять гамірно аргументики липові
Що ж ти, яворе, став над ямою— над мовчанкою млявою?
Чом затримуєш гідну відповідь, ніби крейсер на якорі?
Стань, над свистом, немов над світом, над патяканням ябедним—
Блискавками перехрестися, захистися мій яворе!
Ані шелесту, ні гудіння— тільки пишна постава:
Може, втома, немов судома, може, старість повстала?
Та не киньте його, не кваптеся— дослухайтеся, видивіть:
То ж і є вона – яворина незголошена відповідь
Хто дивився увічі правді— перед смертю не кліпає,
Той, хто явором уродився, не тремтітиме липою.
І нехай на догоду гаддю? хтось душею загорбивсь—
Він мовчить, бо гримить в мовчанні не розгромлена гордість.

II . Тужлива дума.
Ой, скрутила руки туго отупіла туга—
Налетіли гіркі думи, мов татари з Лугу.
Ой, потурчилася туга, залила по горло—
А де ж твоя, явороньку, січова погорда?
Уже, мабуть, не орліти палючій погорді—
І терлося, і мерлося у марнім поході.
І вже мені не встояти, наче Кодакові:
Скачуть корчі – не впізнати де чорти, де коні.
Перетнула північ долю, ніби Ненаситець—
ані ввісні, ані в яві орлам не носитись:
Не злітати орлам гордим, мов шабельним зблискам,
Не бачити мені волі ні здаля, ні зблизька.
не впізнати мені пісні, що осиротіла,
не випити вогненності, що згаса без діла.
Ані ковшем не міряю, не ціжу чарками—
не бажаю, не жалкую та вже й не чекаю.
Не чекаю, що вчеканить хтось фальшиве сонце,
Не жалкую, що надія задихнеться в сховці,
не бажаю гнилі груди гаду розпороти,
не хочеться утікати в біль, мов за пороги.
Закайданила зневіра, замулила виглиб—-
Якби вміння, то совою сатаніло б скиглив!
І хочеться лиш одного дурній деревині,
Щоб ніхто не бачив сльози—скупі, яворині.

VIII. Дума про сіль.
По бруку, по купах копають копита,
По селах гуляє сумна голосінь
І очі стрибають: спіймати, схопити,
Хоч дрібочку правди, бо зризано сіль.
І думка щипає – їдка і солона:
Не всидиш, а підеш по долю, по сіль—
Ой, як насолила селянам сволота,
А солі немає, хоч сльози посій!
Ні солі, ні долі—ні в хаті, ні в полі.
Лиш попіл сміється зі спалених сіл—
Напитися б крові, жадаючи солі,
Так крівця блакитна вже втратила сіль.
Кричать про солоне знамення й онучі,
А візьмеш, скуштуєш: лиш сірості сіль!
І треба рубати, стрілять неминуче,
Щоб спокій солодкий на серце не сів.
Бо сяде і крівцю твою обессолить,
І очі опріснить – хлюпне сліпота,
Затхнеться без солі безсоромно совість—
І хто тоді в тебе ім’я запита?
Спаліть мої віти і попіл візьміте:
Окрайці соліте та злість посоліть,
І трони трощіте – із золота, з міді,
Щоб сипались пилом безславних століть.
Мене і сушила, й солила сваволя
То ж солі, як в морі, осіло в мені—
Беріте для хліба, для віри, для воєн,
Присолюйте сонце, щоб ятрились дні!
Кажіть мені просто: „Добридень, чумаче!
Ти все передужав – і чвари, й чуму,
Чому, явороньку, не всох ти, чому?”
„не всох і не всохну—куватиму листя,
Бо, як не лякали мене звідусіль,
Я вірністю дихав, до неї молився:
У вірності рідному— вічності сіль!”

Джерела та література:

  1. Каспір С. Поет громового запалу // „Зоря”, 2002, 24 серпня.
  2. Левенець С. Степовий Апостол //”Роксоланія”, 1997, №1. –С. 59-61.
  3. Нікуліна Н. Повернення високої зорі // „Вітчизна”, 1993, №1.—С. 152—154.
  4. Писатели Днепропетровщины. –Дн—ск, 1987. –С. 101.
  5. Рукопис. Чхан М. Яворині думи. Фонди ДІМ. КП—163765; АФС—231.
  6. Савченко В. Бог не під силу хреста не дає. Про М. Чхана // „Антологія поезії Придніпров’я”. —Дн—ськ, 1999. –С. 7-8.
  7. Чемерис В. Поет ніколи не стає минулим // „З любові та муки”. —Дн –ськ, 1994, -С.436—441.

Автор:  Мартинова С. М. – с. н. с. відділу «ЛІтературне Придніпров’я» ДІМ



Hosting Ukraine Проверка тиц