Днепропетровский национальный исторический музей

Тернопільський обласний краєзнавчий музей у персоналіях

Історія музейництва на Тернопіллі досягне в 2013 р. першого століття. На її сторінках зацікавлений дослідник відчитає не одне ім’я самовідданих ратаїв на розбудові музейницької справи. Під датою 13 квітня 1913 року будуть стояти прізвища Станіслава Сроковського, Андрія Стопки, Генріха Орлінського. Це відомі в Тернополі в кінці XIX – на поч. XX ст. польські вчені, які зреалізували зроджений у 1906 році намір товариства «Народна школа» створити музей. «Хоч і не відзначалися поміркованим ставленням до українців, мимоволі створили чудовий музей з українським ухилом, правда, під польським дахом. І відтворили в ньому історію Галицького краю з його традиціями, побутом, самобутнім народним мистецтвом» [1].
Із цієї когорти ініціаторів найбільш відомий Станіслав Сроковський (бл. 1870-1940 рр.) педагог, викладач Тернопільської міської вчительської семінарії, у 1903-1914 рр. голова Товариства народних шкіл та голова будівничої комісії зі спорудження будинку Товариства народних шкіл. Готуючи відкриття музею, С. Сроковський опрацював матеріали музейної експозиції і видав перший путівник, як стверджував В. Лавренюк «це був лише каталог музейних експонатів» [2]. Урочисте відкриття Публічного подільського музею товариства «Народна школа» (таку офіційну назву на початку минулого століття мав музей) відбулося 13 квітня 1913 року. С. Сроковський був настільки авторитетною людиною на Тернопіллі, що хоч вже і працював доцентом Ягеллонського університету в Кракові та професором Школи політичних наук у Варшаві, все ж у 1936 р. його ім’я було присвоєно «Просвітницькому дому» Товариства народних шкіл у Тернополі та Народному дому в с. Конопківка на Теребовлянщині. У 1938 р. на будинку Товариства народних шкіл була встановлена на його честь пам’ятна таблиця. Ці скупі відомості подає Тернопільський енциклопедичний словник [3].
У роки Першої світової війни діючий музей працював під орудою відданого своїй справі директора Яна Кнімпеля. Настільки відданого, що його серце не витримало варварського пограбування музею російськими військами і він раптово помер. А пограбований музей відроджувався упродовж довгих 15 років і вдруге відкритий 9 листопада 1930 р. Тепер він називався «Регіональний музей Подільського товариства «Народної школи».
Саме того року до Тернополя повертається викладач української державної гімназії (1910-1914), сотник УГА, учасник ліквідації більшовицького заколоту 1917 р. в Києві, зав. кафедрою педагогічної психології Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1925), директор української гімназії (1925-1928) Яким Ярема. Ставши до педагогічної роботи в українській гімназії «Рідної школи», він занурюється в громадську і культурно-освітню роботу міста. Спільно з адвокатом, головою повітового союзу гуртків Товариства «Рідна школа» Степаном Бриковичем, гімназійним колегою, головою філії товариства «Просвіта» Томою Водяним та іншими вченими, громадськими і політичними діячами ініціює створення українського музею [4].
«Нелегка це була справа, але при підтримці визначного українського музеєзнавця, відомого археолога, голови НТШ у Львові Ярослава Пастернака музей вдалося відкрити. Це сталося у квітні 1932 р.» [5]. Відомо, що у 10 його відділах містилося 2340 експонатів, а керував музеєм Яким Ярема (1884-1964), відомий у повоєнний період як мовознавець, літературознавець Львівського університету, Київського інституту літератури АН УРСР. Про не перспективність існування українського музею в Тернополі польська адміністрація не раз піднімала питання. У відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (Ф. УК 42, арк. 54) зберігається лист тернопільського воєводи до правління Товариства «Рідної школи» з відмовою щодо створення в 1939 р. музею при гуртку. Можливо такі листи з’являлися щорічно, але відкритий у 1932 р. музей існував до вступу в місто 1939 року червоної армії. Наказом Народного комісаріату освіти УРСР від 26 грудня 1939 р. Подільський Регіональний музей було реорганізовано і на його базі створено Тернопільський обласний краєзнавчий музей.
У період німецької окупації з музеєм трапилася аналогічна ситуація, що і в Першу світову війну – його двічі пограбували тепер уже німецькі окупанти. У тому часі в музеї працювала Стефанія Садовська, високоосвічена, шляхетна тернополянка, географ за фахом і краєзнавець за покликанням, знавець кількох європейських мов. Вільно володіючи німецькою мовою, вона вступала в переговори з представниками німецької влади, але все надаремно – 49 найцінніших живописних полотен західноєвропейських художників ХVІІІ-ХІХ ст. 19 серпня 1943 року забирає гестапо. Щоб вберегти музейні колекції від подальшого грабунку, Стефанія Садовська, ризикуючи життям, власноруч переносить і ховає у величезних і глибоких підвалах музею найцінніше – картини, що залишились, рідкісну кераміку, дорогоцінні монети, документи тощо [6]. Ранньою весною 1944 р., коли почались бої за Тернопіль, перебралась зі сестрою до тих підвалів і переховувалась враз із музейними скарбами до середини квітня 1944 р. Під час боїв за звільнення міста музей дуже постраждав: повністю було зруйновано третій поверх і частково другий, підлоги, вікна. Частина експонатів опинилась під уламками цегли, штукатурки, скла. А в штаті музею всього п’ять працівників, двоє з яких – наукові. Тож одночасно змушені були працювати над очищенням приміщення і над створенням експозиції. І всюди була Стефанія Садовська. Крім музейних цінностей, врятувала зпід завалів книги обласної та міської бібліотек. Її громадянський подвиг був відзначений у 1948 р. урядовою нагородою –  орденом «Знак пошани».
У 1959 р. на посаду директора призначили Бориса Ельгорта, доброго краєзнавця й історика, який зумів створити міцний музейний колектив з обдарованих і залюблених у свою справу людей.
Венедикту Лавренюку, який прийняв музей у 1976 році довелося займатися будівництвом приміщення. Але господарсько-будівничі питання не поглинули його цілковито. Як досвідчений стратег він паралельно працював над розробкою наукової концепції експозиції. Як згадував сам В. Лавренюк: «Досвіду бракувало, адже у Тернополі музею фактично не існувало, попередня експозиція була закрита ще 15 літ тому. Отоді й появилася думка відрядити групу наукових працівників до кращих музеїв України, щоб на практиці познайомитися з найновішими тенденціями в експозиційній роботі. Якраз тоді у музейництві точилися гострі суперечки щодо принципів побудови експозиції: хронологічного чи тематико-проблематичного» [7].
Першу поїздку директор організував у 1980 р. і 12 музейників мали нагоду ознайомитися з провідними київськими музеями – Державним історичним, музеєм природи НАН України, музеєм Т. Шевченка – та Чернігівським історичним. В останньому тернополяни одержали вичерпну відповідь з питань побудови експозиції та оформлювальних робіт, хоч відвідини і Шевченкових музеїв у Кирилівці, Каневі, музеїв Переяслава Хмельницького, Стеблева, Умані не обділили їх незабутніми враженнями. Через рік відбулася така ж поїздка музеями Білорусії – Брестська фортеця, Біловезька Пуща.
Ті з не багатьох, що працюють досі у Тернопільському обласному, пригадають роботу над складанням тематико-експозиційного плану музею. Багатьом здавалося, що це авантюрний захід – приміщення ще немає, а директор зорганізував роботу по складанню плану експозицій. Але керівником авторського колективу став сам Венедикт Антонович Лавренюк і зумів дати заряд колективу до роботи. І все ж, коли дізналися, що він уже й дату відкриття музею передбачив, знову не повірили, аж доки одного дня не побачили посеред велелюддя будівельників бригади художників-оформлювачів. Робочий день науковців став ненормованим, працювали до ночі, а перед самим відкриттям і ночами. Директор у той час був і експозиціонером (жодна тема не була створена без його особистої участі), і дизайнером, і виконробом. Ініціював замовлення нових художніх полотен, карт, макетів, муляжів, особисто слідкував за виготовленням діорам, вносив корективи у роботу художників, яких підбирав по всій Україні. Тодішній заст. директора Я. Гайдукевич пише: «У таких екстремальних умовах експозиція була відкрита вчасно – 30 грудня 1982 р. Думаю, що все це стало можливим тому, що він (директор – Н.В.) був командним гравцем, зумів створити колектив, якому це масштабне завдання було під силу. Умів розпізнати можливості працівника, умів ставити завдання – завжди чіткі і з роз’ясненнями і домагався їх виконання – у цьому була його директорська сила» [8].
Музей відразу був визнаний одним із кращих в Україні і колишньому Союзі, дістав найвищу оцінку професійних музеєзнавців та науковців і став базовим для проведення семінарів і навчань музейників. Нова експозиція була представлена на ВДНГ України і відзначена дипломом ІІ ст. У популярних у 1980-х роках соціалістичних змаганнях музей посідав друге місце в Союзі і три роки підряд відзначався Перехідним прапором Міністерства культури України та ЦК профспілки працівників культури. Директора В. Лавренюка нагородили орденом «Знак Пошани» (1983) – у музейництві області це була друга такого рівня нагорода, після Стефанії Садовської. Високу оцінку дістав у тому часі музей від академіка Патона, який, вражений експозицією та її науковим рівнем, у книзі Почесних відвідувачів записав: «Тернопільський музей міг би прикрасити ряди академічних музеїв…» [9].
Успішних справ на директорському і творчому шляху Венедикта Лавренюка було немало. Серед найпотужніших це – відзначення 100-річчя Першої етнографічної виставки влаштуванням у 1987 р. другої за участю експонатів із Львівського музею етнографії АН України, Львівського музею народної архітектури, Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, Львівського і Переяслав-Хмельницького історичних музеїв, Волинського, Івано-Франківського, Кременецького, Рівненського, Сумського, Чернівецького, Бережанського, Заліщицького краєзнавчих музеїв. Дбаючи про обласний музей, одночасно розгорнув роботу по створенню і відкриттю музеїв в районних центрах – Збаражі, Чорткові, Борщові, Бережанах. Щоб обійти діючу тоді постанову, що на відкриття кожного музею має бути рішення Ради Міністрів, а це приймалось дуже рідко, В. Лавренюк в одному інтерв’ю пресі зізнається: «Тому ми пішли на хитрість: відкрили в районах відділи Тернопільського краєзнавчого музею. Спочатку робили їх як громадські, а згодом давали статус державного» [10]. Так з’явилися музей актора і режисера, знищеного у трагічних 1930-х роках на Соловках, Леся Курбаса в Старому Скалаті, співачки світового рівня Соломії Крушельницької в Білій, меморіал «Молотківська трагедія» в Молоткові, «Зборівської битви», видатного письменника Б. Лепкого в Бережанах та Родини Лепких в Жукові Бережанського району, письменника Уласа Самчука в Тилявці Шумського р-ну, О. Неприцького-Грановського в Бережцях Кременецького р-ну, Копичинецький музей театрального мистецтва. За неповних двадцять літ у структурі обласного музею було створено майже двадцять філій. І що цікаво, кожного разу директор особисто брав під особистий контроль розгортання музейних експозицій. Володів дивовижною, якоюсь вродженою інтуїцією щодо її формування. Він чув її, як добрий лікар хворого – наскрізь. Таких музейників в Україні небагато [11]. Своє бачення розвитку музейної справи В. Лавренюк озвучував на науково-практичних конференціях, на нарадах у Міністерстві культури. Особливо його хвилювало питання проведення музеями науково-дослідної та видавничої роботи. До речі, Тернопільський музей був першим Україні, що став видавати «Наукові записки».
В.А. Лавренюк став ініціатором проведення у 1989-1990 рр. Кобзарських свят у Тернополі. Найкращі кобзарі України з’їхалися до міста, і в їх числі знамениті брати Микола та Василь Литвини, Павло Супрун. Такого здвигу народу, такої кількості виконавців, такого злету національних почувань Тернопіль не пам’ятав уже давно. А ще, як говорила на науково-практичній конференції Я. Гайдукевич: «Він здійснив величезний за мірками того часу прорив у виставковій роботі, зробив ім’я тернопільському музею в світі. 1987р. став стартовим у цьому відношенні. До відзначення 100-річчя Першої етнографічної виставки у Тернополі музей підготував велику програму, в основі якої була Етнографічна виставка зі всіх регіонів України (Суми, Переяслав Хмельницький, Рівне, Луцьк, Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Київ та ін.), на ній були представлені 12 робіт польського художника Генріха Рудаковського, який робив етнографічні зарисовки у Східній Галичині у середині ХІХ ст.» [12]. А вже через рік польські колеги показали у м. Готеві виставку народного одягу та голографії з фондів Тернопільського музею. У 1992 р. мистецьку колекція музею оглядали жителі м. Ярослав.
Майже ціле десятиріччя тривали творчі взаємини музею з Домом Америки, осідком якого був Київ. А це – численні американські виставки, серед яких одна з найцікавіших – народного мистецтва аборигенів США.
Згадує Я. Гайдукевич: «Дуже цікавим і вдалим був комерційний проект – спільна виставка нашого та Львівського історичного музею, влаштована у Польщі та Німеччині до 300-річчя смерті польського короля Яна Собеського. Поляки були вражені, зпоміж іншого ми представили на виставці особисту шаблю короля. А для поляків такі речі святі…».
На особистій харизмі Лавренюка були встановлені контакти і обмін експонатами з Українським музеєм Нью-Йорка та його директоркою Марією Шуст, з Українським музеєм-селом в Едмонтоні (Канада) та його директором Радомиром Білашем, який неодноразово відвідував наш музей.
Загалом, співпраця музею з українською та західною діаспорою, зав’язані контакти, особисті зустрічі дали великий результат – до музею у 1990-х рр. надійшли тисячі експонатів. В т.ч. художні полотна Я. Гніздовського, М. Мороза, О. Кендл, інших художників, документальні і фотоматеріали з національної історії та національно-визвольних змагань, філателістичні та нумізматичні колекції. Переписка велась з десятками українських діячів США, Канади, Англії, Німеччини, навіть Австралії» [13].
Займаючись адміністративно-організаційними питаннями, директор знаходив час на дослідницько-краєзнавчу роботу, і в 2000 р. видає нотатки музейника «Храм у дзеркалі ріки». Доктор мистецтвознавства О. Федорук у передмові зазначав: «Музеєзнавчі ініціативи керованого Лавренюком закладу несуть здорові пізнавальні, об’єктивно сформульовані істини про тернопільський край, що гармонійно співвідносяться з поняттями про загально-національну ідею та розбудову державництва в Україні…
Зібрані сукупно роздуми дослідника, знаного краєзнавця про історію, музеєзнавство, краєзнавство України пірамідально вивершують рівень та обсяг сучасних знань з відповідних гуманітарно-суспільних галузей» [14].
Він автор книги «Мізюринецьке перевесло», статей і нарисів, опублікованих у журналах «Дзвін», «Народна творчість та етнографія», «Тернопіль», «Україна», співавтор путівників: «Тернопільський краєзнавчий музей» (1983), «Тернопільщина туристична» (1983), «Музеї Тернопільщини» (1989), «Тернопільський обласний краєзнавчий музей» (1998).
Родом В. Лавренюк (1933-2006) був із звичайної сільської родини, що проживала у с. Мізюринці Шумського р-ну Тернопільської обл., заочно закінчив Теребовлянське культосвітнє училище, історичний факультет Луцького педінституту, у 25 років завідував Кременецьким відділом культури, у 35 керував Кременецьким краєзнавчим музеєм, у 43 прийняв обласний музей, якому посвятив 30 років життя.
Перебираючи в пам’яті сторінки історії обласного краєзнавчого музею, її літописець – учений секретар Ярослава Гайдукевич стверджує: «…я приходжу до думки, що всетаки найяскравішою постаттю в ній (історії музею – Н.В.) є Венедикт Лавренюк – заслужений працівник культури України, лауреат Всеукраїнської премії імені Дмитра Яворницького, голова обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців. Але найбільше його звання – Музеєзнавець. З великої літери. Його великий організаторський хист, комунікабельність, вміння працювати з людьми (а це дуже важливо у нашій справі) дали унікальний результат… те, що ми вчилися у нього і біля нього ставали музейниками» [15].
А як відбувалося становлення Ігоря Ґерети – музеєзнавця потужного наукового потенціалу та інтелекту, який мав у своїй трудовій книжці один запис: «Тернопільський обласний краєзнавчий музей»? Зроблено його в 1962 р., після здобуття ним вищої історичної освіти в Чернівецькому державному університет, і за цим записом стояло понад сорок років творчої праці.
Всі ці роки були на виду в тернополян, які любили його як шістдесятника, що за підозрами в антирадянській діяльності був засуджений, нехай і умовно, а потім і боготворили за багатогранний талант. Він залишив по собі великі напрацювання в археології, культурології, мистецтвознавстві, дослідженнях з давньої історії, а в останні роки – політично-суспільній та громадській праці. Пишучи статтю до бібліографічного покажчика «Ігор Ґерета «Велет віри, духу й любові», Л. Танюк зізнається, що «важко охопити   поглядом весь той обшир творчості, який був щоденною потребою його душі» [16].
Найбільші досягнення, як науковець музею, мав Ігор Ґерета в археологічних дослідженнях краю. Він відкрив сотні археологічних пам’яток та вів дослідження майже двадцятьох. Відкритий ним могильник Черняхівської культури III-IV ст. у Чернелеві Руському внесений до пам’яток культури європейського значення. Був він співавтором трьох академічних монографій про археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині (1980, 1981), брав участь у багатьох регіональних, всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях з питань археології, а також історії та мистецтвознавства.
У 1970-х роках, коли відбувалася ідеологічна акція організації в культових спорудах музеїв атеїзму, Ігореві Ґереті, завідувачу відділу стародавньої історії музею, спала на думку ідея створити в Домініканському костелі м. Тернополя художній відділ музею. Її підтримав новопризначений директор В. Лавренюк. Згадує учений секретар Я. Гайдукевич: «Впродовж півтора року Ігор Ґерета напружено працював над підготовкою мистецької експозиції. Він займався атрибуцією художніх творів, що були у фондах музею, одночасно працював у мистецьких музеях Києва, Львова, Луцька, у Московському музеї образотворчого мистецтва ім. Пушкіна, Ленінградському Ермітажі, пройшов тривале стажування у Москві та  Ленінграді. Він домовляється про передачу музеєві творів українських художників із Львівського музею українського мистецтва, зокрема збірки робіт видатної художниці Олени Кульчицької, польських – із Львівської картинної галереї (полотна Я. Станіславського, К. Сіхульського, Ю. Ярошинського та ін.), російських із Київського музею російського мистецтва (твори І. Рєпіна, І. Шишкіна, В. Маковського), західноєвропейської графіки з Ермітажу. Разом з Венедиктом Лавренюком вів переговори з дирекцією виставок Спілки художників СРСР та Міністерством культури УРСР і домовився про передачу музеєві більше п’ятисот творів живопису, графіки та скульптури сучасних мистців. Пошуки робіт видатних українських художників привели обох ентузіастів до відомих в Україні колекціонерів, серед яких був народний артист СРСР Дмитро Гнатюк. В. Лавренюкові після тривалих переговорів вдалося закупити у нього біля десяти мистецьких полотен, серед яких роботи С.І. Васильківського (1854-1917), І.І. Труша (1869-1941), О.Х. Новаківського (1872-1935), М.К. Пимоненка (1862-1912)» [17].
Працюючи над складанням тематико-експозиційного плану, І. Ґерета створив основи наукової концепції побудови мистецької експозиції. На день відкриття 6 травня 1978 р. художнього відділу, який дістав офіційну назву Картинна галерея, було виставлено понад 300 робіт образотворчого мистецтва – творів живопису, графіки, скульптури зарубіжних мистців XVI – поч. XX ст., представників російського та українського давнього мистецтва, провідних українських сучасних художників, серед них, зокрема, митців, життя і діяльність яких пов’язані з Тернопільщиною.
Багато років життя поклав він і на підготовку експозицій до музеїв, які в цей час створювалися на Тернопіллі, зокрема музеїв-садиб Соломії Крушельницької у с. Біла (1963), Леся Курбаса в Старому Скалаті (1987), Йосифа Сліпого в Заздрості, етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка у с. Велесневі (1969), історико-меморіального музею політв’язнів у Тернополі (1996).
Його суттю завжди була еволюція, поступ, і Л. Танюк стверджує, що «головним у ньому було батьківство щодо кожного цікавого починання» [18].
Так, у 1978 р. він заснував при Картинній галереї мистецький клуб «Золотий вересень», у 1988 р. став співзасновником першої в Тернополі опозиційної газети «Тернове поле» і Товариства української мови, у 1989 р. – товариства «Меморіал», у 1991 р. – художньої премії ім. М. Бойчука та Інституту національного відродження України, у 1992 р. – кафедри української культури в Тернопільській вищій духовній семінарії ім. Й. Сліпого.
І. Ґерета – автор історико-краєзнавчих нарисів про районні центри Тернопільщини (Теребовля, Чортків, Бережани), близько 100 статей в енциклопедіях, збірниках і журналах України, Канади, Росії, Сербії, Словаччини, Польщі та майже тисячі газетних статей і заміток. Був редактором або рецензентом майже 20 видань Інституту національного відродження, членом редакцій та редколегій збірників і журналів, вів активну діяльність як голова Тернопільського осередку НТШ. Розгадуючи феномен Ігоря Ґерети, Л. Танюк сказав: «Усе це (вище назване – Н.В.) – окремі сюжети, які лиш доповнюють портрет «універсального» Ґерети… Він і його життя потребують вивчення, класифікації, аналізу й синтезу» [19].
Всі, про кого йшлося в цій доповіді, вже зійшли із земної     стежини і полишили нам нетлінну працю свого життя.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану,
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

Л. Костенко

Бібліографічні посилання:

  1. Гайдукевич Я. Оберіг історичної пам’яті. Обласний краєзнавчий музей – науковий і просвітницький заклад Тернопілля, один з кращих музеїв України, відзначає в ці дні своє 90-річчя // Свобода. – 2003. – 15 травня.
  2. Лавренюк В. Триста тридцять тисяч відвідувачів // Вільне життя. – 1988. – 18 травня.
  3. Сроковський Станіслав. Тернопільський енциклопедичний словник.–    Т. 3. – Тернопіль, 2008. – С. 325.
  4. Бойцун Л. Тернопіль у плині літ. – Тернопіль: Джура, 2003. – С. 262.
  5. Гайдукевич Я. Оберіг історичної пам’яті. Обласний краєзнавчий музей – науковий і просвітницький заклад Тернопілля, один з кращих музеїв України, відзначає в ці дні своє 90-річчя // Свобода. – 2003. – 15 травня.
  6. Гайдукевич Я. Стефанія Садовська // Наукові записки: збірник / Терноп. краєзн. музей. Вип. 3. – Тернопіль: Джура, 2003. – С. 25
  7. Лавренюк В. На високій Дніпровській кручі // Свобода. – 1997. –     20 травня.
  8. Гайдукевич Я. Оберіг історичної пам’яті. Обласний краєзнавчий музей — науковий і просвітницький заклад Тернопілля, один з кращих музеїв України, відзначає в ці дні своє 90-річчя // Свобода. – 2003. – 15 травня.
  9. Лавренюк В. Триста тридцять тисяч відвідувачів // Вільне життя. – 1988. – 18 травня.
  10. Лавренюк В. Людина місяця. Інтерв’ю кореспондентові газети «Русалка Дністрова».– 1993. – Жовтень. – Ч. 18.
  11. Гайдукевич Я. Оберіг історичної пам’яті. Обласний краєзнавчий музей – науковий і просвітницький заклад Тернопілля, один з кращих музеїв України, відзначає в ці дні своє 90-річчя // Свобода. – 2003. – 15 травня.
  12. Гайдукевич Я. Тернопільський обласний краєзнавчий музей: до історії у персоналіях. Виступ на науково-краєзнавчій конференції «Розвиток музеєзнавства і краєзнавства на Тернопільщині». – Тернопіль, 18 грудня       2009 року / Рукопис.
  13. Там само.
  14. Федорук О. Передмова / В. Лавренюк. Храм у дзеркалі ріки. – Тернопіль, 2000. – С. 6-7.
  15. Гайдукевич Я. Тернопільський обласний краєзнавчий музей: до історії у персоналіях. Виступ на науково-краєзнавчій конференції «Розвиток музеєзнавства і краєзнавства на Тернопільщині». – Тернопіль, 18 грудня       2009 року / Рукопис.
  16. Танюк Л. Ігор Ґерета як універсум // Ігор Ґерета «Велет віри, духу й любові». – Тернопіль, 2008. – С. 7.
  17. Гайдукевич Я. Ігор Ґерета: невеликий штрих до осягнення феномену // Наукові записки: збірник / Терноп. краєзн. музей. Вип. 3. – Тернопіль: Джура, 2003. – С. 8-9.
  18. Танюк Л. Ігор Ґерета як універсум // Ігор Ґерета «Велет віри, духу й любові». – Тернопіль, 2008. – С. 9.
  19. Там само.

Автор: Волинець Н.І. — вчений секретар Державного історико-архітектурного заповідника у м. Бережани Тернопільської області

Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц