Днепропетровский национальный исторический музей

Музеєфікація історико-архітектурних пам’яток міста Дніпродзержинська: меморіально-персонологічний аспект

Проблема музеєфікації історико-архітектурних пам’яток України на сьогоднішній день залишається недостатньо розробле-ною та висвітленою у науковій літературі. Це пояснюється тим, що до 1991 р. музейне будівництво безпосередньо було пов’язане з ідеологічними установками: упродовж 1920-х рр. музеї вважалися центрами науки та просвіти народних мас, в 1930-ті рр. домінуючою стала пропаганда досягнень нової влади. В післявоєнні часи основними у діяльності музеїв вважалися культурно-просвітній, політико-виховний і пропагандистський напрями. Більш грунтовно основи музеєзнавства почали розроблятися з кінця 1970-х — середини 1980-х рр., коли й з’являєтьcя у музейному лексиконі термін «музеєфікація» [7, с.78]. В цей час на базі добре збережених та відреставрованих замкових комплексів Луцька, Острога (Волинь), Олеська, Золочева (Галичина), Кам’янець-Подільського, Хотині (Поділля) створювалися музеї різних профілів [6, с.3].
Процес перетворення пам’ятки архітектури на об’єкт музей-ного показу достатньо складний за будь-якої політичної системи. Але особливої актуальності проблема музеєфікації як один із напрямів збереження нерухомих пам’яток набула за умов незалежної України. Адже містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства, пізнання власної історії неможливе без включення історико-архітектурної спадщини до сучасного культурного простору українського народу та всебічного сприяння ознайомлення з нею максимальної кількості відвідувачів. В цьому плані увага дослідників більше зосереджувалася на пам’ятках національного значення, лишаючи поза увагою архітектуру місцевого значення. На нашу думку, саме наявність таких пам’яток створює особливий архітектурний ландшафт невеликих українських міст і містечок, поступова руйнація їх, відповідно, означає втрату містом свого обличчя. Повною мірою це стосується також Дніпродзержинська, історична частина якого має назву Верхньої колонії. Її забудова відбулася з ініціативи адміністрації Дніпровського заводу Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства на рубежі XIX-XX ст. Вона являла собою комплекс одно- та двоповерхових будинків, в яких мешкали представники місцевої аристократії — технічна інтелігенція, вчителі, лікарі, власники крамниць, перукарень тощо. Особливістю Верхньої колонії була досить розвинена інфраструктура: чоловіча та жіноча гімназії, лікарня, заводське училище, інженерний клуб, заводська лавка товариства споживачів, Народна аудиторія, православний та римо-католицькі притулки для дітей сиріт тощо. На території Верхньої колонії знаходилися також найкращі зразки культового зодчества Кам’янського — Свято-Миколаївський православний собор та римо-католицький костьол святого Миколая, збережені до наших часів. Цей архітектурний комплекс, збудований на рубежі XIX-XX ст., являв собою невелике містечко, з водопроводом, каналізацією, електрифікацією, на відміну від сільської частини Кам’янського. Очевидно, саме наявність Верхньої колонії міського типу давала підстави кам’янським різночинцям порушувати клопотання про надання селищу статусу міста, яке й було задоволене 3 червня 1917 р. [2 , с. 56 ].
Автор свідомий того, що за кожною пам’яткою місцевого значення стоять конкретні особи — творці чи мешканці будинків, імена яких, безперечно, не відомі широкому загалу. Між тим знайомство з біографіями тих людей допомагає глибшому розкриттю історії міста. Тому метою даної розвідки є висвітлення персонологічних аспектів музеєфікації історико-архітектурних пам’яток Верхньої колонії Кам’янського-Дніпродзержинська як одного з шляхів їхнього збереження.
Аналіз вітчизняного та закордонного досвіду свідчить про те, що основні передумови збереження пам’яток місцевої архітектури можуть бути створені лише у наслідок комплексного вирішення проблематики їхнього сучасного використання. Разом з тим це питання є однією з найважливіших проблем їхньої охорони. Найкращим засобом збереження історико-архітектурних пам’яток є повернення їм функцій первісного призначення, що на сьогоднішній день не завжди вважається можливим.
Пам’ятки, які ми розглядаємо, свого часу були збудовані для певних функцій. Однак подальші зміни соціально-політичної ситуації у суспільстві, умов життя, містобудівний розвиток Дніпродзержинська призвели до того, що історичні будівлі перестали задовольняти практичні потреби. Верхня колонія поступово перетворюється у своєрідну резервацію, штучно вирвану з контексту свого первісного виникнення й існування. Сприяє цьому її розташування у санітарній зоні ВАТ «ДМКД», внаслідок чого ціла зона старовинної забудови поступово вилучається з життя. Переважна більшість колишніх житлових будинків передана у власність численним орендарям. В результаті створилися умови для їхньої перебудови або навіть знесення. Зроблені орендарями ремонти, перепланування приміщень не мають нічого спільного з реставрацією, якої потребують ці споруди.
Прискорення процесу руйнації пам’яток через неможливість використання за призначенням висуває постійну потребу у пошуках нових функцій. В цьому напрямі діяльності виникають додаткові труднощі, оскільки при розв’язанні цієї проблеми визначальними залишаються соціально-культурна та архітектурно-художня цінність пам’яток і вимоги до їхньої охорони як цілісного архітектурного організму. Від діапазону сучасного використання пам’яток місцевої архітектури, їхньої ролі і місця в нашому житті залежить подальше існування та збереження архітектурного надбання, його популяризація.
За таких умов найкращим засобом пристосування і, відповідно, збереження пам’яток вбачається музеєфікація як сукупність науково-обґрунтованих заходів щодо приведення об’єктів культурної спадщини у стан, придатний для екскурсійного відвідування. В процесі музеєфікації можна виділити два напрями: пристосування пам’яток місцевої архітектури під музеї та забезпечення екскурсійних відвідувань без створення музею на території пам’ятки.
Розглянемо перший шлях, який полягає у пристосуванні Верхньої колонії під історико-культурний заповідник, який передбачає створення музеїв. Оскільки пам’ятки історії й архітектури потребу-ють використання в інтересах суспільства з урахуванням економічної рентабельності, забезпечення активних технічних заходів збереження і відновлення, проведення профілактичних заходів з метою відокремлення об’єктів від агресивних факторів, що прискорюють процес їх руйнації, організація музеїв на їхній базі могла б бути дієвим засобом фізичного і духовного збереження цілого комплексу. До того ж музей піднімає актуальну значущість конкретної пам’ятки та більш повно розкриває її інформативну цінність, стимулює дослідження їхньої історії. Створення історико-архітектурного заповідника передбачає обов’язкове розташування музейної експозиції на його території. У цьому плані вбачається корисним зауваженням Ф. Вайдахера, який писав, що «адаптація непристосованих під музей будівель буде тим меншою, що більше існує пропорційних зв’язків між експонованими об’єктами збірки і будівлею. Ці зв’язки стосуються розміру і цілісності змісту, форми і стилю, якості, а також відповідних даних будівлі й експонованої збірки [3, 540]. На наш погляд, тут варто звернути увагу також на меморіально-персонологічний аспект пам’яток, адже історичний процес не існує сам по собі, а насичений численними дійовими особами.
Не секрет, що таке невелике селище, яким було Кам’янське на рубежі XIX-XX ст., не відзначалося широким спектром визначних історичних діячів. Скоріше навпаки, тут мова може йти лише про діячів місцевої історії. Наприклад, І. І. Ясюковича (1847-1914 рр.) — польського дворянина, директора-розпорядника Дніпровського заводу ПРДМТ, за сприяння якого збудована переважна більшість споруд Верхньої колонії [1, с. 42]. Відзначаючи 25-річчя його твор-чої діяльності, кам’янська газета «Отклики жизни» писала 3 вересня 1913 р., що чи «…будувалася православна церква, чи будувався костьол, кірха, школа, притулок, клуб, гімназія — І. І. Ясюкович приходив на допомогу і словом, і ділом як людина великого розуму, широкого розмаху і твердої волі, він допомагав не копійками, а завдяки такій щедрій підтримці всяке діло у Кам’янському процвітало» [5, с. 2].
Безпосередньо з цією історичною особою пов’язана головна контора Дніпровського заводу ПРДМТ, збудована в 1899 р. та добу-дована упродовж 1914-1915 рр. Очевидно, там знаходився робочий кабінет пана Ясюковича, в якому вирішувалося безліч великих і малих справ. На сьогодні ця споруда не втратила первісну функцію, а й далі використовується як заводоуправління цього підприємства, закрите для масового відвідування. На сьогодні є музеєфікованою інша споруда, пов’язана також з ім’ям І. І. Ясюковича. Це колишній інженерний клуб Дніпровського заводу, збудований у 1899 р., в якому з 1977 р. розміщена експозиція народного музею ВАТ «ДМКД». Відсутність меморіальних музейних предметів не дала можливості розкрити життєвий шлях І. І. Ясюковича чи інших персоналій, пов’язаних з історією заводу в експозиції музею, що могло б надати їй інше звучання.  На нашу думку, потрібні сучасні підходи і до ви-користання розкішного концертного залу музею, в якому, за спога-дами старожилів, у 1915 р. виступав Ф. Шаляпін.
З ім’ям архітектора О. Я. Сокола (1872-1939 рр.) — начальника будівельного цеху Дніпровського заводу, пов’язаний розпис заводської Свято-Миколаївської церкви, який сьогодні зберігся лише час-тково на арках і у вівтарі. Це прекрасні орнаменти у стилі модерн, а також ікона Володимирської Божої Матері у Свято-Миколаївському соборі, розчищена майстрами Свято-Данилового монастиря [1, c. 46]. Крім того, О. Я. Сокол відомий не лише як автор пам’ятника «Прометей», а й найкращого будинку Верхньої колонії, збудованого у 1915 р. «Состоял дом из 24 квартир. В каждой было по три комнаты: спальная, гостиная и кабинет. Кухня, гостиная, санузел расположены у так называемого черного хода, которым пользовались для выхода во двор и к ванным да прачечным помещениям, расположенным в полуподвале… В комнаты заходили через парадный вход и переднюю. Мощные дубовые, с красивыми узорчатыми решетками двери парадных подъездов открывались со стороны улицы. Дом с парадной стороны был украшен колоннами с изящными капителями…», — писала у 1994 р. одна з мешканок цього будинку А. І. Потоцька [4, c. 1]. Нині цей будинок, розміщений по вулиці Інститутській, потребує негайної реставрації. Мова не може йти про відкриття музею в одній із квартир через відсутність оригінальних музейних предметів.
Жіноча гімназія пов’язана з іменем її засновниці — А. О. Мороз, розстріляної разом з чоловіком у 1920 р. Серед інших освітян, які мешкали у Кам’янському наприкінці XIX — на початку XX ст., Дмитро Сигаревич — директор чоловічої гімназії, вчитель Михайло Ковалевич, розстріляний денікінцями у 1919 р. Безперечно, їхні імена не відомі широкому загалу, але висвітлення життєвих шляхів цих людей, їхнього внеску у розвиток міста допоможе персоніфікувати місцеву історію. Окремі персоналії знайшли відображення у музеї Дніпродзержинського ліцею — колишній чоловічій гімназії, серед яких — Л. І. Брежнєв, один із випускників цього навчального закладу.
Так чи можливо сьогодні здійснити музеєфікацію історико-архітектурних об’єктів Верхньої колонії на основі меморіальних комплексів? Теоретично можливо, але відсутність самих меморіальних комплексів унеможливлює організацію подібних музеїв. Інший шлях — музеєфікація пам’яток без організації музею сприятиме перетворенню архітектурного комплексу на туристичний об’єкт. Значну роль при цьому відіграє економічний фактор, адже створення нового туристичного об’єкту обумовлює розвиток туризму та залучення інвестицій у подальшу музеєфікацію пам’яток. В свою чергу, ці умови сприяють збереженню пам’яток, оскільки через залучення до сфери туризму з’являється реальна зацікавленість у їхньому збереженні, посилюється їхня популяризація. Таким чином, цей шлях вбачається більш ефективним засобом збереження історико-архітектурної спадщини, яка завдяки забезпеченню екскурсійного відвдування перетворюється на туристичний продукт, потребує набагато менших зусиль і фінансових витрат, ніж пристосування пам’яток під музей.
Проаналізувавши ситуацію, існуючу на сьогоднішньому етапі у справі охорони та використання пам’яток місцевої архітектури, можна впевнено стверджувати, що незважаючи на наукові досяг-нення в галузі реставрації, окремі успіхи в пристосуванні, проблема включення їх до сучасного життя залишається невирішеною. Загалом реалізація масштабних завдань музеєфікації пам’яток історії й архітектури повинна мати серйозну правову і практичну базу у вигляді відповідних нормативних актів і постійних цільових капіталовкладень з боку держави та зацікавлених організацій і структур. Нові об’єкти музеєфікації повинні розраховуватися на широке коло відвідувачів, інтенсивне включення пам’яток до музейного простору України і культурного життя регіону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Буланова Н. М. Земні силуети віри. — Д.: Січ, 2000.
  2. Буланова Н. М. Невідомі сторінки в історії Кам’янського (за матеріалами Російського історичного архіву м. Санкт-Петербург) // Скарби музеїв. Мате-ріали обласної наукової конференції до Міжнародного дня музеїв 2003. — Д.:Арт — Прес, 2005. — С. 56 — 63.
  3. Вайдахер Ф. Загальна музеологія. Посібник. — Л.: Літопис, 2005.
  4. Воспоминания А. И. Потоцкой, жительницы дома №2 (бывший №40 Верхней колонии) по ул. Институтской // Музей історії м. Дніпродзержинська.
  5. Двадцатипятилетний юбилей Южно-Русского Днепровского металлургического общества. 1888 -1913 // Отклики жизни, 1913. — № 319, 9 сентября. — С. 2 — 3.
  6. Музеєфікація замкових комплексів України як один із засобів їх збереження // www.myslenedrevo.com.ua.
  7. Терминологические проблемы музееведения. Сборник научных трудов. — М., 1986.

Автор: Буланова Н. М. – директор музею історії м. Дніпродзержинська

Джерело: Видатні особистості: музейна персоналістика. (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області). — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. — 338 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц