Днепропетровский национальный исторический музей

Концептуальна модель «Музею історії місцевого самоврядування Дніпропетровської області»

Місцеве самоврядування в демократичному суспільстві відіграє особливу роль. Історичний досвід та практика державотворення переважної більшості країн світу підтверджує це. Організовані за принципом місцевого самоврядування територіальні громади представляли собою і є сьогодні первинною та найбільш стійкою формою соціально-політичної організації суспільства. Термін “самоврядування” з’являється у Європі у середині ХІХ століття (в Російській імперії у 1860-х роках) і є перекладом з англійського слова “selfgoverment” [7,239].
Самоврядування в широкому розумінні є інститутом державного права, але найбільш частіше цей термін використовують у значенні “місцеве самоврядування”. Слід зазначити, що сучасні науковці сперечаються з приводу визначення єдиного поняття “місцевого самоврядування”. Умовно існують два підходи щодо вирішення цього питання: державне і суспільне (недержавне). Згідно першого, місцеве самоврядування – складова державного управління з деякими особливостями (децентралізованим характером). Інший – походить з того, що громада має право на самостійне і незалежне від державної влади існування: місцеві проблеми і задачі (дороги, лікарні, школи, водопостачання) з технічного боку, в більшості випадків, краще здійснюються місцевими діячами під контролем громади, чим тими, кого призначають з іншого регіону держави. Таким чином, місцеве самоврядування це і є здійснення місцевими жителями або їх обранцями тих обов’язків і повноважень які надані їм законодавчою владою, або належать за звичаєм.
Згідно Конституції України, місцеве самоврядування – це право і реальна спроможність органів місцевого самоуправління регламентувати значну частину державних справ і керувати нею, діючи у рамках закону, під свою відповідальність в інтересах населення, крім того, це інститут, який керується виборчим органом, наділеним власними повноваженнями на певній території. Система місцевого самоврядування включає: сільські, селищні, районні, міські, районні в містах, обласні Ради народних депутатів та їх органи, які є державними органами місцевого самоврядування [4,63].
Традиції місцевого самоуправління сягають своїм корінням у сиву давнину. Ідея місцевого самоврядування народилася ще у Стародавній Греції, де мешканці були добре інформовані про справи у полісі і брали у його роботі активну участь. В Римській імперії назва міста, яке мало привілеї самоврядування позначалася словом “муніципальний”, що є синонімом слова “місцевий”, де його мешканці самостійно обирали посадових осіб, а не підпорядковувалися імперським чиновникам. Слово “municipium” складається з двох складових: “munis” (ноша, тягар) і “capio”, “recipio” (приймаю, беру на себе). Мешканці брали на себе “ношу”, тобто відповідальність за власні справи у місті. Проблеми самоуправління приваблювали і європейських мислителів Середньовіччя. Ж.Ж.Руссо розробив основи суспільного договору, назвав його об’єднанням людей, де кожен віддає себе і свої можливості при найвищому головуванні інтересів, а І.Кант створив основи всесвітньої миролюбної громади, в якій люди житимуть за законом, встановленим ними для самих себе, дотримуючи почуття власної гідності. Під час тоталітарного режиму проблема місцевого самоврядування не була затребуваної, а лише навантажувалася старим менталітетом “служіння вождю” або “ідеє” і активність людей згасала, бо людина була “гвинтиком” величезного соціального організму з централізованим управлінням і плануванням. Однією з глобальних проблем перебудови посттоталітарних суспільств є децентралізація державного управління в різних аспектах й галузях. Тому самоорганізація громадян для вирішення місцевих проблем – ключовий момент у розумінні демократії взагалі [2,166].
Україна має багату історію місцевого самоврядування. Специфікою українського досвіду в цій сфері є те, що наша країна довгі сторіччя не мала власної державності, а на її теренах використовувалися різні моделі організації самоуправління місцевих громад. Місцеве самоврядування з’явилося в Україні у середніх віках в містах, які вибороли для себе привілеї самоуправління – “магдебурзьке право”, яке існувало й за часів козацької республіки, але практично занепало після об’єднання України з Росією і знищення гетьманщини. В середині ХІХ сторіччя в Російській імперії, абсолютистській монархії, назріла потреба в децентралізації влади, що привело до деякого відновлення прав міських громад на самоуправління. Запровадження виборних інституцій у містах і селах зумовило навіть появу нових міських статутів, хоча до реального самоврядування було ще й дуже далеко. Спроба створити умови для справді широкого, демократичного місцевого самоврядування була зроблена у часи української Народної Республіки. За довгий час комуністичного режиму про місцеве самоврядування навіть і не згадували. У період існування України як радянської республіки у складі СРСР навіть саме словосполучення “місцеве самоврядування” як форма самоорганізації територіальних громад чи колективів було вилучене з ужитку. А саме “влада рад” вважалась найдемократичнішим здобутком “соціалістичного суспільства” і називалась “народовладдям”, хоча формувалась і керувалась виключно однією комуністичною партією, яка не допускала будь-якої опозиції.
Вже тепер, з набуттям незалежності, за невеликий проміжок часу, місцеве самоврядування в Україні пройшло великий шлях, як з точки зору організаційних засад, правової бази, так і в плані наповнення реальними справами. За останні роки місцеве самоврядування в нашій державі змінювалося у напрямі від вкрай одержавленої моделі місцевого управління до схеми, яка передбачає реальну здатність територіальних громад самостійно, або під відповідальність органів місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України[6,72]. Велику системо творчу роль у процесі розвитку місцевого самоврядування мало прийняття Конституції України, яка вперше в історії вітчизняного конституційного права в окремому розділі (Розділ ХІ. Місцеве самоврядування. Статті 140 – 146) закріпила статус та гарантії діяльності органів місцевого самоврядування.
Враховуючи, що органи місцевого самоврядування є однією з головних основ розвитку демократії в Україні, в 2007 році було затверджено цільову регіональну Програму розвитку місцевого самоврядування в Дніпропетровській області, розраховану до 2011 року. Серед програмних заходів, окремим пунктом визначено створення музею історії місцевого самоврядування Дніпропетровської області. За результатами роботи від нового музею очікують наступне: сприяння використанню та розповсюдженню досвіду роботи органів місцевого самоврядування. Саме музей сприятиме узагальненню діяльності органів місцевого самоврядування, що існують протягом багатьох десятиліть у різних проявах і формах [5].Отже, мета новостворюваного музею: реконструювати і представити багатогранну історію місцевого самоврядування краю з часів запорізького козацтва до сьогодення, виявити імена діячів органів самоуправління Придніпров’я, які працювали в різні часи на благо суспільства, узагальнити досвід роботи кращих, найактивніших місцевих обранців минулих років і на базі зібраних, систематизованих і належним чином упорядкованих джерел виховувати і просвіщати фахівців самоврядування, широку громадськість, підростаюче покоління, залучаючи їх до активної участі в управлінні і самоврядуванні.
Основні завдання експозиції: на базі документальних, речових джерел розкрити проблемний характер означеної тематики, продемонструвати становлення та динаміку розвитку органів місцевого самоврядування (міських, губернських, повітових, окружних, обласних, районних, селищних); показати весь комплекс законодавчої бази – правової основи для розвитку самоврядування; різні шляхи підходів до вирішення соціально-економічних питань органами місцевого самоврядування нашого краю, наприклад, у порівнянні з іншими регіонами України; співпрацю, взаємовідносини різноманітних за призначенням структур влади з органами самоуправління.

Стан розробки історії самоврядування в нашому краї дає можливість окреслити такий варіант її потенційного тематико-хронологічного висвітлення: відтворити послідовно і докладно сторінки з історії самоврядування краю за такою схемою:

  1. Запорозька Січ (ХІV-ХVІІІст.), як самобутня система самоврядування. Саме Запорозька Січ на думку відомого українського історика В.Антоновича найдовше затримала стародавні народні вічеві інстинкти і традиції, найбільш виявила народний ідеал громадського, демократичного рівноправного ладу і через те мала великий вплив на весь український народ та його подальшу історію [1,38]. В козацькі часи територія сучасного міста Дніпропетровська і області були складовою земель Запорозької Січі (Війська Запорозького) [3,24]. Адже саме на Запорозькій Січі були вироблені самобутні принципи самоуправління, функціонувала козацька рада, яка вирішувала найважливіші питання життя запорожців.
  2. Розвиток самоврядування краю в імперський період з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. Наступний етап розвитку самоврядування в нашому краї пов’язаний з заснуванням і побудовою губернського центру і повітових міст Катеринославського намісництва і губернії. Основними векторами показу цього тематичного розділу стануть, по-перше – розповідь про особливості соціально-економічного й політичного життя з точки зору динаміки розвитку, правого удосконалення і само затвердження органів самоврядування, їх спроможності керувати справами краю в тому числі, в період прискореного промислового розвитку Катеринославщини протягом 1880-х років до Першої світової війни, по-друге – історія заснування і діяльність органів міського та земського губернського й повітового самоврядування, перших рад робітничих депутатів, створених саме в Катеринославі у 1905 році, і, по-третє – персоно логічний аспект (гласні Катеринославської міської Думи, члени управи, міські голови, діячі губернського і повітового земств.
  3. Катеринославське губернське земство, міська Дума, Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів в період української революції і політичних змагань 1917-1920рр. Цей період в історії Придніпров’я характеризується співіснуванням кількох форм самоврядування, їх неодноразовою ліквідацією, відновленням, заміною одних другими. Одночасно із старим апаратом місцевої влади – міська Дума, губернські і повітові земські збори, діяли альтернативні структури – Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, Губернський революційний комітет. Одним з прикладів встановлення своєрідної моделі місцевого самоврядування трудящих була концепція Н.Махна – головним принципом якої були “Вільні Ради” без комуністів та ради вільних міст, що стало експериментом у Катеринославі. Одним з важливих моментів в експозиції стане розкриття діяльності міської Думи при частій зміні влади, направленої на захист життя та майна громадян, наведення порядку, встановлення громадської безпеки, взяття під свою відповідальність важливих питань, пов’язаних з міським господарством в період економічної кризи.
  4. Роль рад депутатів трудящих і народних депутатів в радянський період 1921-1990рр. У роки нової економічної політики (1921-1926рр.) використовуються деякі аспекти самоврядування, ідентичні моделі імперського періоду: підпорядкування міліції в адміністративному відношенні. Протягом 1922-1939 років відбувається процес ускладнення, реструктуризація органів місцевого самоврядування (губвиконком, окрвиконком, облвиконком та інші), зміни їх виконавчих функцій, у зв’язку з адміністративно-територіальним устроєм України. Також 1930-ті роки характеризуються посиленням тиску з боку адміністративно-командної системи. За часів Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. Дніпропетровський обком КП(б)У і облвиконком працювали в умовах підпілля. Якщо в післявоєнні роки діяльність партійних органів була спрямована на відбудову промисловості і ідеологічну роботу в трудових колективах, то пріоритетним у діяльності міської, обласної та районних рад депутатів трудящих стало об’єднання зусиль багатьох підприємств, організацій і установ у відбудові та відродженні складного міського і обласного господарства. Протягом 1950-1989 років існувала система тотального державно-партійного керівництва всім життям радянського народу і в першу органами місцевої влади. Організація і діяльність Радянської держави будувалась у відповідності з принципом демократичного централізму: обов’язковістю рішень вищестоящих органів для нижчестоящих. Незважаючи на такі юридичні неузгодженості з загальноприйнятими в демократичному світові нормами, що регулюють місцеве самоврядування, визначаючи його саме як недержавний чи автономний від державного втручання інститут самоорганізації населення, 7 грудня 1990 року Верховною Радою УРСР був прийнятий закон “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”. Цей закон можна вважати початком відродження місцевого самоврядування в Україні.
  5. Місцеве самоврядування Дніпропетровської області у незалежній Україні 1991-2007рр. Протягом 1991-2007 років в країні відбувалися бурхливі політичні події, які впливали на повсякденне життя, економіку і соціальну інфраструктуру. В цей проміжок часу відбувався пошук нових моделей державного управління, ефективних форм місцевого самоврядування. Реформування місцевої влади пережило декілька етапів: обрання у грудні 1991 року Президента України внесли зміни до українського законодавства, що вплинуло на ухвалення нових законів у березні 1992 року “Про представника Президента України” та “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”. Наступним етапом реформування обмеженого самоврядування став період з червня 1994 року по червень 1995року, від обрання нового складу місцевих Рад народних депутатів до дня підписання Конституційного договору, за яким в Україні утворювались місцеві державні адміністрації, у дещо зміненому вигляді. Нова доба життєдіяльності органів місцевого самоврядування почалася після прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України нової Конституції, де в розділі ХІ “Місцеве самоврядування” з’явилися нові уточнення і нові проблеми, разом з тим почався процес розробки і ухвалення нового законодавства про організацію місцевої влади на основі норм нової Конституції України. Новий законопроект “Про місцеве самоврядування в Україні” було розроблено на основі Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікованої Законом України від 15.07.1997 року. Цей закон запровадив нормативне регулювання місцевого самоврядування законами, які мають бути прийняті українським парламентом та місцевими статутами; визначив правові основи фінансових і бюджетних прав органів самоврядування; указ Президента України від 30.08.2001 року “Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні”, постанова Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 року “Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм” стала основою державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні. Дискусія з приводу вдосконалення системи самоуправління триває і сьогодні.

Таким чином, окреслив основні тематичні розділи експозиції, можна визначити її основну ідею, яка основане на трьох східчастому показі: через історичні події, пов’язані з розвитком самоврядування в краї, висвітлити персоно логічний аспект, який у розкритті теми стане найважливішим, бо саме людський фактор був найголовнішим критерієм при вирішенні усіх господарчих питань у краї. З системою самоврядування пов’язані імена багатьох катеринославських, з 1926 року – дніпропетровських, діячів, які зробили внесок у розвиток нашого краю, його індустріальну розбудову, соціально-культурні перетворення. З великої кількості непересічних особистостей – діячів місцевого самоврядування декілька з них: І.Шевелев, І.Пчолкін, І.Алексєєнко, І.Яковлєв, О.Поль, О.Толстіков, І.Греков, І.Єзау, І.Способний, М.Родзянко, М.Урусов, Г.Петровський, тов.Бєляєв, Медведєв, М.Гавриленко, Б.Кармазин, Є.Качаловський, Л.Брежнєв, В.Щербицький, В.Пустовойтенко, В.Яцуба, І.Куліченко та інші; і ще один дуже важливий рівень показу – життєдіяльність волосних, районних органів самоуправління краю, матеріали до якого заплановано показати за допомогою сучасних електронних засобів.
Для втілення у життя такого варіанту експозиційного висвітлення історії самоврядування, перш за все, необхідно здійснити ретельну науково-дослідну, науково-фондову і пошукову роботу зі збору експонатів. Перша попередня робота з визначення джерельної бази музею, привела до висновку, що в колекції ДІМу зберігаються матеріали з необхідної тематики. У першому експозиційному розділі можна представити такі експонати, які розкривають характерні риси козацького самоврядування: картографічні матеріали і схеми, пов’язані з адміністративно-територіальним устроєм Січі, документи з архіву Коша Війська Запорізького Низового, українських гетьманів, Генеральної військової канцелярії, полкових канцелярій та приватних осіб, з фонду Азовської канцелярії, що стосуються подальшої долі запорізького козацтва та запорізьких земель під скасування останньої Запорізької Січі (1775 р.); одяг, козацьку зброю, клейноди, як символи козацької влади, а також документальні джерела, живопис, що представлять найбільш відомих кошових отаманів Січі – І.Сірка, П.Калнишевського, раритетне видання твору М.В.Гоголя “Тарас Бульба” (1870р.) з описанням Ради на Січі, а також відтворити макет Запорозької Січі з моментом цієї Ради. Для наступних комплексів – документи з положеннями щодо міської та земської реформ, друковані органи земського самоврядування (вісники), збірники звітів, постанов сесій, доповідних з різних питань діяльності Катеринославського губернського земського зібрання, міської думи, а також рад робітничих депутатів трудящих та народних депутатів, за окремі роки. Музей постійно комплектував і продовжує збирати матеріали щодо проведення виборів до центральних та місцевих органів самоврядування та їх діяльності, особисті матеріали окремих депутатів всіх рівнів (Їх фотографії, депутатські посвідчення та значки, документи щодо виробничої та громадської діяльності, нагороди тощо). Певна наявність специфічних експонатів (робочі столи, крісла, кабінетний диван, письмове приладдя, настільні лампи, годинники, шафи, сейф, друкарські машинки, сувеніри) дає змогу зробити реконструкцію образу кабінетних інтер’єрів земського діяча кінця ХІХ століття і радянського чиновника середини ХХ століття. До збору колекції також підключилися районні обласні ради, обласної архів, ветерани самоврядування, і, навіть співробітники господарчого відділу обласної Ради.
В подальшому, після закінчення процесу створення експозиції та налагодження режиму її роботи, музей виконуватиме роль полі функціонального науково-практичного центру, націленого на узагальнення і розповсюдження досвіду роботи місцевого самоврядування, використовуючи музейну методику й практику здійснення всіх напрямків роботи.
Експозицію буде розташовано у будівлі Дніпропетровської обласної Ради за адресою: пр. Кірова, 2, к.221. Музей історії місцевого самоврядування Дніпропетровської області працюватиме як складова частина комплексу Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І. Яворницького.

Бібліографічні примітки:

  1. Антонович В. Коротка історія Козаччини. – К.: Україна, 1991.
  2. Воронкова В.Г. Местное самоуправление в посттоталитарном обществе: теоретические основы и проблемы организации // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. Випуск VІІІ. – Запоріжжя: “Тандем-У”, 1999.
  3. Дніпропетровськ: Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001.
  4. Конституція України. – К., 1997.
  5. Програма розвитку місцевого самоврядування в Дніпропетровській області на 2007-2011 роки. Додаток до рішення обласної ради від 14 травня 2007 року, № 181-9/У. – Дніпропетровськ, 2007.
  6. Ткачук А., Саєнко Ю., Привалов Ю.. Місцеве самоврядування в Україні.// Незалежний часопис державницької думки №7-8, 1997.
  7. Энциклопедический словарь. Издатели: Ф. А. Брокгауз, И. А. Эфрон. – СПб, 1900. – Т. 28а.

Автор: Шапаренко Т.І. — зав. відділом «Музей історії та розвитку місцевого самоврядування Дніпропетровської області»



Hosting Ukraine Проверка тиц