Днепропетровский национальный исторический музей

Із слідчо-кримінальної справи № 370 Софії Терещенко

В експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею розміщено матеріали Софії Мефодіївни Терещенко, дійсного члена Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук (з 1927 року),   художниці за освітою, етнографа і краєзнавця за покликанням, організатора і директора Звенигородського музею старовини, що на батьківщині Тараса Григоровича Шевченка. Довгі роки безмовства привели до безпам’ятства і забуття своєї історії. І тільки в роки незалежності України її народу повертається історія, а історії – правда. Із розсекречених архівів СБУ передаються матеріали в держархіви, слідчі і крімінальні справи заведені на «буржуазних націоналістів», «контрреволюціонерів», «ворогів народу». Одна із таких справ під № 370 зберігається в держархіві Черкаської області по обвинуваченню Софії Терещенко в злочині, передбаченим ст. 54 п. 11 КК УРСР «за участь в контрреволюційній організації «Спілка Визволення України», яка становила своєю метою повалення радянської влади, боротьбу за національне визволення України.
На вимогу слідчих ДПУ обвинувачені заповнювали анкети та давали свідчення про себе, де до найменших подробиць описували своє життя, знайомих і родичів. У своїй анкеті Софія Терещенко вказує, що народилася в 1887 р. в с. Попівка Звенигородської волості. В додатковому протоколі свідчень від 30 жовтня 1929 р. пише: «Наша сім’я вся була здібна до малювання, коли я була мала, я теж малювала, зайшов до нашої хати випадково волосний писар, побачив мої малюнки, які забрав із собою й показав в Звенигородці мировому посереднику Мокову, а той показав на з’їзді посередників, помеж яким був граф Муравйов. Муравйов забрав малюнки, показав в Петербурзі, там сказали, що ніби я дуже здібна. Коли їхала жінка Муравйова до Петербургу, то взяла і мене з собою. Вона передала мене до Шувалової, яка допомогала в початку мені, а пізніше я малювала картини в музеї і одержувала гроші.
Я знала, що брат Каленик більш способний від мене, тому я поклопотала й його прийняли в художню школу учитися безплатно й видали йому стипендію, а також обіди.Таким чином він закінчив.
Після школи він перейшов в Петербурзьку академію художників. Потім працював по скульптурі».
Сама ж Софія у барона Штігліца навчалась графіки, а у Мате в Академії художників – позувала видатним митцям в різних національних сценічних костюмах. А ще як вільна слухачка Академії відвідувала клас графіки художника А. Новоскальцева. З 1911 р. приступила до самостійної роботи в майстернях Царського Села, реставруючи полотна славетних творців у художнії галереї Шувалової.
Революція повертає Софію Терещенко до Звенигородщини, де вона працює вчителькою. З приходом червоних «Весною того ж року (1919) Радянською владою мене було призначено в комісію для огляду Куракінського дворця в с. Козацьке, де я робила опис на картини, посуди, меблі, килими та все, що мало музейну вартість, і хотіла при допомозі влади в тім же будинку заснувати музей. Восени тогож року приїхали денікінці, будинок розгромили. Мене хотіли арештувати, але я втекла. …В 1920 р. я заснувала художню школу ім. Тараса Шевченка разом із своїми братами Каленем та Никоном, що закінчив Лаврську іконописну школу». Звенигородська художня школа мала великий авторитет, бо саме сюди приходили обдаровані земляки великого художника і поета Т. Шевченка, яким не потрібно було малювати крадькою. Тут не тільки вивчали світове мистецтво, але цікавились і минувшиною краю. Так при школі і виникає музей, туди зносили дорослі і малі старі монети, козацьку зброю, побутові речі, картини з панських світлиць різних європейських шкіл, зразки народного мистецтва та ін. Музей розширювався і наповнювався новими експонатами, розгорнулося   глибоке вивчення Шевченкового краю.
Софія Терещенко досліджувала історію рідного краю не по книжкам, а мандруючи битими шляхами від села до села, тамувала спрагу в сільських криницях і пила снагу з чистих народних джерел. Шукала, зустрічалася і записувала розповіді старих людей. Вмирала людина і з нею вмирала історія її періоду життя. Потрібно було записати давні звичаї та обряди, які губилися разом з їхніми останніми знавцями. Потрібно було зберегти і передати для науки та іншим поколінням все нажите попереднім поколінням. Веснянки, купальські та петрівчанські пісні, обрядові ігри, традиційні свята та замальовки побутових речей знаходили місце в її блокнотах. Вона була учасницею багатьох весільних та святкових дійств, сама відчувала їх дух, вплив, символіку праслав’янського світу.
Її подвижницьку роботу високо оцінювали відомі вчені – академік Агатангел Кримський та його учень, молодий вчений Микола Левченко, які жили і працювали у Звенигородці. Це вони направляли і координували її етнографічну роботу, так як працювали в етнографічній комісії і «прохали мене не відсилати свої записки до комісії, а краще надавати Кримському, а вони вдвох з Левченком переглянуть і одішлють до друку… прохати мене писати як найшвидше до народного календаря та до жнив, як все робиться, повір’я і пісні». Про це пише у своїх свідченнях від 23 вересня 1929 р. В «Народному календарі» вона докладно описала і пояснила всі народні свята, що приходилися на кожен місяць, здебільшого то були прадавні звичаї, коріня яких входило у язичництво. Починається календар весняними іграми, Брахманським Великоднем, Русалчиним Великоднем, мають місце Зелені свята та Івана Купала, Петрівчанські вірування, всі хліборобські обряди увійшли до календаря, а також збирання чар-зілля, ворожіння, відьомство, різноманітні прикмети та інше. Ось зокрема, як вона описувала свято Благовіщення: с. Колодисте, записано від Н. Лисака:
«Благовіщення (25 марта/7 квітня). Празник Благовіщення дуже дорогий, а через що саме? — Ось через що: як зазвонять вечером на всеношну, і на всюношній – на девятій пісні канона – заспівають: «Благовіствуй земле радосьть, радость велію, хваліте небеса Божію славу» — і як заспівають цей препев, то архангел Гавриїл одмикає землю. І од того часу зачинає земля давати растеніє всякого зела.
На Воздвиження замикається земля од всяких астеній, а на  Благовіщення – одмикається.
Яка буде погода на Благовіщення, така буде і на Великдень» (Звенигородка).
«Через що в цей день таки не в’ють гнізда? – бо вітер їх одначе порозкидає! – А люди не роблять – бо празник.
Кажуть, що в цей день жінкам не можна нічого робити, бо одріже дитині.
Що вродиться на Благовіщення, все те буде не як світ. Коли в цей день родиться дитина, то вона (благовісна дитина) буде нерозумна.
Навіть не можна доторкатися того, що народиться сьогодні («благовісне» теля, курча, яйце, ягня)» с. Зелена Діброва».
І такий повний опис кожного свята по всіх селах Звенигородщини. Зібраний і записаний нею народний календар, весілля в с. Попівці, колядки, щедрівки, пісні та інші етнографічні матеріали лягли в основу книги і стали самостійними розділами збірника «Звенинигородщина – Шевченкова батьківщина. З погляду етнографічного та діалектичного» під ред. А. Кримського (Київ, 1930 р.). Та це були тільки сигнальні екземпляри з правками редактора. До науковців вона не дійшла. Захоплення Терещенко етнографією стало змістом її життя.
Хотілося окремо зупинитися на дослідженні С. Терещенко чумацтва на Звенигородщині. У своїх свідченнях від 12 жовтня 1929 року вона каже: «Етнографічна Комісія командирувала мене дослідити чумаків: їх працю, життя, поїздки. В с. Орлах Лисянського району за часів чумаччини були всі селяни чумаками, за винятком небагатьох, тому і до цього часу старі діди, які чумакували. Я поїхала в містечко Лисянку на базар і розпитала людей, хто в Орлах чумакував і пішла до старого селянина Мамота, який найстаріший на селі й чумакував ще з батьком і до старости. Я прийшла до нього, він спочатку не хотів до мене говорити, казав, що нічого не знає й пішов із хати, я тоді почала розпитувати його бабу, вона почала розповідать, що знає про чумаків і заспівала пісні. Після того вона вийшла до діда й уговорила його зайти і розповісти про чумаків. Він увійшов і казав спочатку нехотя, а потім розійшовся і розповідав багато і співав. Згадав про чумачі земленки в степу, воли, тощо, все детально розповідав. На другий день він послав хлопчика сироту, щоб завів мене до діда-чумака «Мамота», який одразу почав з охотою розповідать, як сорок возів з волами та сіллю потопилися в Дніпрі і всі інші пригоди й також співав чумацькі пісні. Так від чумака до чумака, від хати до хати збиралась і відтворювалась історія чумацтва. Їхні звичаї, обряди, пісні, побут, замальовки гард, безліч степових пригод, небилиці, казки – складали основу записів С. Терещенко «Чумаки на Звенигородщині». Її малюнки відображали життя «чумачки»: «Нарада чумаків», «Чумаки в дорозі», «Табір чумацький взимку», «Варіння їжі», «Чумацький віз з вітрилом», «Чумаки біля корчми» та інші.
Цікаві розповіді козацьких нащадків, що їздили в Крим по сіль аж поки в 1903 році залізниця не перетнула чумацького шляху, записала дослідниця. Вона дізналася, що чумаки гинули в обозах російської армії на Балканах і Севастопольській компанії. Все це згодом увійшло до виданого в Києві збірника в 1931 році під назвою «Матеріали до вивчення виробничих об’єднань» випуск ІІ «Чумаки» під редакцією академіка А. Лободи, де Софія Терещенко подала докладні матеріали із замальовками про чумаків на Звенигородщині. Матеріали були опубліковані, але без прізвища автора, бо Софія Мефодіївна була арештована і звинувачена в зв’язку з   «процесом СВУ». Справа СВУ охопила всю Україну, усіх народознавців, удару зазнала Етнографічна комісія ВУАН. Вона підтримувала зв’язки з усіма європейськими інституціями. А головне – розгорнула широку дослідницьку працю по всій Україні. Вона була в гурті видавців «Етнографічного вісника» та «Бюлетеня Етнографічної комісії ВУАН». Численні публікації з народознавства, краєзнавства, фольклористики та народного мистецтва спонукали до виникнення в школах гуртків та музеїв. Відроджувалось історичне минуле України, продовжувався історичний зв’язок поколінь. Та радянській владі не потрібно було народження і виховання національно свідомих патріотів, проти науковців з’явилися викривальні статті. Псевдо-науковці запекло виступали проти селянських традицій. Музеї закривались, експонати розтягались і викидались, гинула память минулого. Був заарештований видатний Микола Левченко, пішли з життя Данило Щербаківський, Микола Біляшівський. Арешти довели до смерті керівника Етнографічної комісії ВУАН Андрія Лободу. У слідчій комісії Софії Терещенко найстрашнішими були безпідставні звинувачення. 12 березня 1930 року постановою Особливої наради ДПУ УРСР Софія Терещенко була вислана на чотири роки в Казахстан. Але по закінченню терміну заслання, Спецколегія Київського облсуду від 11 серпня 1935 року постановила ув’язнити С.М. Терещенко на три роки у ВТТ. Потім – знову перегляд справи і нове заслання. В 1941 році її перевели до Джамбулу. Тут їй пощастило відвідати невільничі місця Т.Г. Шевченка, записати спогади від козаків про нього та зробити замальовки.   Збереглися роботи Софії Терещенко того періоду: «Верблюди», «Жінка в паранджі» та інше.
Перебуваючи на засланні, Софія Мефодіївна не полишає збирання матеріалів до Звенигородського музею. Через брата Каленика передала скриньку із східною різьбою, яку за переказами козаки подарували Шевченку.
Повертається Софія Терещенко в рідну Звенигородку у воєнні роки. Оточена підозрою і злиднями, без улюбленої справи, вона померла в 1948 році у Звенигородці.

Бібліографічні посилання:

  1. ДАЧО. – Р. 5625. – Оп.1. – Спр. 1392, 1393.
  2. Фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею.
  3. Збірник «Звенигородщина – Шевченкова батьківщина. З погляду етнографічного та діалектичного» під ред. А. Кримського. – Ч. І. – Випуск І. – Київ, 1930.

Автор: Мазуренко О.С. — Черкаський обласний краєзнавчий музей

Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.



Hosting Ukraine Проверка тиц