Днепропетровский национальный исторический музей

Олександр Вертинський в Катеринославі

Згадаймо Олександра Вертинського — чудового артиста естради і кіно, композитора і поета. Популярність до нього прийшла ще до ре­волюції. Та не всі, напевне, знають, що справжній екзамен на звання артиста Олександр Миколайович склав у Катеринославі. Про це він згодом напише у своїх мемуарах.
Було це одразу після Жовтня, у «тривожні дні молодої Радянської республіки». Якось до митця, що виступав у театрі мініатюр, звернувся антрепренер Леонід Давидович Леонідов:
— Я хочу вас попросити. По-моєму ви і ваше мистецтво ширше і більше тих ра­мок, у яких ви знаходитеся. Театр мініатюр замалий для нього. Наскільки я розумію, вас треба вивести на широкий шлях. Хочете ризикнути?
— Що це значить? — запитав Вертинський.
— Це значить, що я зніму кілька міст, випущу ваші афіші і спробую зробити з вас концертанта! Соліста. Справжню артистичну величину! Я вірю у вас і думаю, що не помилюся. Хочете?
Вертинський погодився, бо надто заманливою була пропозиція Леонідова. Узяв­ши відпустку в театрі, Вертинський з Леонідовим вирушили в дорогу.
«Першим містом, — згадує Вертинський, — був Катеринослав. Приїхавши в місто, я насамперед пішов подивитися театр. У ньому тисяча двісті місць! Мені стало ясно, що я не подужаю цього театру. В моєму Петровському театрику було триста місць — і то далі п’ятого ряду мене вже не чути. А тут тисяча двісті. Я перелякався і став бла­гати Леонідова відпустити мене додому. У відчаї я пропонував йому навіть’заплати­ти неустойку. «Я провалюся! Я не зможу! — переконував я його».
Проте Леонідов був невмолимим. Він сказав тільки: «Падати, так з високого коня!» і повів Вертинського до каси. Літня касирка, яка чверть віку прослужила в цьому катеринославському театрі, сказала Вертинському:
— Збір повний. Та мало того — у мене в театрі є за колонами десять таких місць, з яких нічого не видно. За двадцять п’ять років, що я тут, у цьому театрі, «їх ні разу не продавали ще. На ваш концерт уперше навіть ці десять місць продано!
Аби підбадьорити молодого виконавця, Леонідов показав йому дві телеграми. Текст однієї з них такий: «Провал повний. Леонідов». Інша телеграма сповіщала: «Ша­лений успіх! Наш коник пройшов!»
— Ось, — сказав він, — я заготовив ці дві телеграми моєму компаньйонові Варягіну. Від вас залежить, яку з них я надішлю сьогодні вночі. І пішов.
Я лишився в театрі, — писав Вертинський. — Розіклавши свою валізу у вбиральні, я поставив ікону Олександра Невського, котру завжди возив з собою, запалив лам­падку, викликав піаніста і сів за рояль репетирувати. Початок був о сьомій вечора. Якось я розспівався… Але серце… нерви… панічний страх перед публікою… Я відчував, що не можу володіти собою!
За чверть на восьму я звелів принести мені чарку коньяку Перед відкриттям завіси я випив її до дна. Й одразу все стало просто. Тілом розлився блаженний спокій. — Що буде, те й буде! Все одно! — подумав я. — Падати, так падати!»
Той пам’ятний для Вертинського катеринославський концерт почався тихо. Публіка поставилася до концертанта насторожено. Тиша була особливою. Очіку­вальною, попервах недовірливою. Виступи перед номерами Вертинського створили відповідну атмосферу.
Перше відділення пройшло цілком вдало. Леонідов не з’являвся. У другому відділенні Вер­тинський почувався ще впевненіше. Його «Бал господній» зачепив, нарешті, усі сер­ця.

БАЛ ГОСПОДЕН

Пыльный маленький город, где Вы жили ребенком.
Из Парижа весной к Вам пришел туалет.
В этом платье печальном Вы казались орленком
Бледным маленьким герцогом сказочных лет.
В этом городе сонном Вы вечно мечтали
О балах, о пожарах, вереницах карет.
И о том как ночами в горящем Версале
С мертвым принцем танцуете Вы менуэт
В этом городе сонном балов не бывало
Даже не было просто приличных карет.
Шли года, Вы поблекли, и платье увяло
Ваше дивное платье — mezon la’balet.
И однажды сбылися мечты сумасшедшие.
Платье было надето, фиалки цвели.
И какие-то люди, за Вами пришедшие,
В катафалке погороду Вас повезли.
На слепых лошадях колыхались плюмажики,
Старый попик любезно кадилом махал.
Так весной в бутафорском смешном экипажике
Вы поехали к Богу на бал.

Тривалі оплески були винагородою виконавцеві. У кінці пролунала пісня «Те, що маю сказати». «Я вже був «в ударі», — зізнавався співак. — Підійшовши до краю рампи, я кидав слова, як каміння в публіку, — прист­расно, сильно і гнівно! Вже нічого не можна було утримати і зупинити в мені… Зал задихнувся вражений і зляканий».

ТО, ЧТО Я ДОЛЖЕН БЫЛ СКАЗАТЬ*

Я не знаю зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и ненужно
Опустили их в вечный покой.
Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойников посиневшие губы
И швырнула в священника
Обручальным кольцом.
Закидали их елками, замесили их грязью
И пошли по домам под шумок толковать,
Что пора положить бы конец безобразию,
Что и так уже скоро мы начнем голодать.
И никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги — это только ступени
В бесконечные пропасти к недоступной весне.

Ця пісня присвячена студентам загинувшим в бою під Крутами.

Вертинського мало не розірвали! Зал тремтів від палких оплесків. Крики, свист, сльози й істерики жінок — все змішалося в суцільний гомін. Натовп кинувся за куліси. Вертинського обнімали, цілували, тисли руки, дякували, щось говорили…
Я нічого не чув і нічого не розумів… Я впав у крісло… Так ось він, цей страшний екзамен на звання артиста! Я витримав його цього разу».
До Вертинського крізь натовп шанувальників пробирався Леонідов. На очах у нього бриніли сльози.
— Молодець, хлопчик! — сказав він, обнімаючи Вертинського.
— Ось… я рву обидві телеграми і посилаю цю.
У телеграмі говорилося: «Успіх небувалий. Вертинський переміг. Вас можна привітати! Ми вгадали майбутнього генія. Леонідов».
Так у Катеринославі Вертинський став концертантом. Саме тут публіка належно оцінила талант артиста на початку його слави.

Олександр Вертинський приїздив до Дніпропетровська і після війни. «Це було 1949 чи 1950 року, — згадує жителька Дніпропетровська Маргарита Іллівна Якименко. — Ми з чоловіком пішли на концерт Ол.Вертинського воблфілар-монії, яка тоді містилася на вул. Дзержинського, 23. Біля філармонії був великий на­товп бажаючих потрапити на концерт. Ми ледве протислися. З Вертинським був йо­го постійний піаніст Брохес. Концерт удався на славу!»

Прослухати пісні:

  1. «Бал госопед».
  2. «То, что я должен был сказать».

    Аудиозапись: Adobe Flash Player (версия 9 или выше) требуется для воспроизведения этой аудиозаписи. Скачать последнюю версию здесь. К тому же, в Вашем браузере должен быть включен JavaScript.

    Аудиозапись: Adobe Flash Player (версия 9 или выше) требуется для воспроизведения этой аудиозаписи. Скачать последнюю версию здесь. К тому же, в Вашем браузере должен быть включен JavaScript.



Hosting Ukraine Проверка тиц