Днепропетровский национальный исторический музей

Новицький Яків Павлович

Відомий історик, археолог, етнограф, фольклорист, краєзнавець, педагог Яків Павлович Новицький своєю активною творчою діяльністю сприяв формуванню та розвитку фольклористики на Катеринославщині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Поряд з Г. Залюбовським, І. Манжурою, Д. Яворницьким він був одним із найвідоміших збирачів фольклору на Південному Сході України.
“Я.П. Новицький один з найвидатніших українських етнографів, і поруч з Д.І. Яворницьким, найкращий знавець запорозької і взагалі катеринославської старовини. Уже більше 40 років живе і працює на Катеринославщині, з любов’ю збирає, записує народні перекази про старовину, народні пісні і легенди, збирає або описує всяку пам’ятку минулого життя нашого краю, зберігаючи її од забуття і загину”, — так писав М. Жученко (Д. Дорошенко) у часописі “Дніпрові хвилі” [1].
Більше ніж півстоліття свого життя присвятив він різнобічній науковій діяльності, зібрав значні археологічні, історико-етнографічні й природничі колекції, записав кількасот пісень, спогадів старожилів в унікальній для України Запорізькій області, зафотографував майже всі церкви та історико-архітектурні пам’ятники краю, організував краєзнавчий музей у м. Запоріжжі і був першим його директором, завідував створеним ним же окружним архівом, врятував багато історичних пам’яток і документів. Він автор і упорядник близько 40 праць та збірників документів з історії та археології, фольклористики, природо­знавства, статистики, запорізької козаччини, м. Олександрівська і загалом Катеринославщини. Був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, членом Харківського історико-філологічного та Катеринославського наукового товариств, Катеринославської вченої архівної комісії, Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. “Нестор української етнографії”, як назвав вченого М. Грушев­ський [2], дослідник запорозької старовини, який, за словами Д. Яворницького, знав Хортицю як свою власну пазуху, щиро бажав своєю працею послугувати науці, ставив свої ідеали вище усього, жив ними, був закоханим у Запорожжя, край, де підноситься дух і забуваються усі життєві негаразди.
На долю Я. Новицького випали тяжкі випробування: звільнення від ви­кладання в школі “за розповсюдження в народі українофільських тенденцій”, цензурні утиски, безробіття. У тоталітарній державі не визнавалися ідеї свобо­долюбства, демократії, які сповідували запорозькі козаки і які пристрасно вивчав і пропагував Я. Новицький. Жив, за його власними словами, як чужий між чужими. Більше ніж 70 років не видавалися його роботи, досить рідко виходили статті, присвячені його життю і науковій діяльності. Навіть дім, у якому він жив зі своїми рідними, не зберігся: зруйнували вже в наш час. Не збереглася і могила. Словами самого вченого можна сказати про це так: “І це ж не сон, а ная­ву. Гірко, душа болить, до чого дожилися…”(з листа до Д. Явор­ницького).
Народився 24 жовтня (6 листопада) 1847 р. в селі Аули Катеринославського повіту Катеринославської губернії (тепер селище Криничанського району Дніпропетровської області) в сім’ї службовця. Свій родовід веде з Гетьманщини, від знаменитого полковника, соратника Івана Мазепи Ілька Новицького. У 1865 р. закінчив Олександрівську повітову школу й до 1868 р. працював писарем у казначействі. Ще в дитячі роки захопився народними казками, думами, легендами, піснями про запорожців, що й визначило його подальший життєвий шлях. Ріс і вчився разом з селянськими дітьми, з ними проводив літні ночі в степу, випасаючи коней, або в плавнях, ловлячи рибу. А пізніше кожне літо проводив на острові Хортиця, живучи у курені з рибалками та старими дідами, які багато сповідали йому про минуле, і від яких він багато позаписував пам’яток народної словесності.
У 1868 р. Я. Новицький познайомився з відомим громадським діячем, педагогом, організатором народних шкіл на Катеринославщині, головою Олександрівської повітової училищної ради бароном М. Корфом. Під впливом цього знайомства вирішив стати учителем. Користуючись унікальною бібліо­текою М. Корфа, шляхом самоосвіти здобув всебічні знання з історії, етнографії, археології, фольклористики, природознавства, педагогіки.
Склавши іспит на вчителя повітовій шкільній раді, Я. Новицький з 1869 по 1877 рр. працював вчителем у різних школах Олександрівського повіту. Захоплював учнів краєзнавчою роботою, залучав їх до збирання унікальних пам’яток навколишньої природи і старовини, проводив археологічні розвідки, записував фольклорно-етнографічний матеріал як від старожилів, так і від самих учнів (легенди “Весняні місяці”, “Запорожці в урочищі Сагайдачному”, “Козацькі жарти”, “Прикинувся вовком”).
До 1876 р. він мав уже значну кількість фольклорних творів, записаних на Запорожжі. Своє зібрання надіслав до Південно-Західного відділу Імпера­торського Російського географічного товариства, яке обрало його дійсним членом. Того ж року Товариство видало збірник М. Драгоманова “Мало­русские народные предания и рассказы”, де було вміщено 52 тексти казок, легенд, переказів, записаних Я. Новицьким. У передмові збірника писалося: “Здесь следует упомянуть, что наиболее материалов получено было прямо и через посредство других лиц от г. Манжуры; (особенно много и почти все пре­восходного качества) Як. Новицкого…”
Все це викликало підозру з боку офіційної влади, і в наступному, 1877 р., його було звільнено з посади вчителя за українофільство. Деякий час (1877 – 1878) працював у Чернігівському земському статистичному відділі. Восени 1878 р. повертається до Олександрівська (тепер м. Запоріжжя), та тільки у 1881 р. Губерніальна рада дала дозвіл на відновлення його вчительських прав. З 1881 по 1917 рр. працював спочатку секретарем повітової училищної ради, згодом – опікуном і екзаменатором земських шкіл. Офіційна посада давала можливість щороку об’їжджати увесь повіт та збирати матеріали для наукових досліджень — фольклорні, етнографічні, історико-статистичні, архівні.
Найважливішою є його фольклорно-етнографічна діяльність, яку він розпочав у 1873 р. Перші записи він здійснив у селах Олександрівського повіту, де працював учителем. Його фольклорна спадщина становить понад 10 фольклорних збірників:

  1. “Малорусские песни, преимущественно исторические” (1894);
  2. “С берегов Днепра” (1905);
  3. “Малороссийская и запорожская старина в памятниках устного народного творчества” (1907);
  4. “Малорусские народные предания, поверья и рассказы” (1907);
  5. “Запорожские и гайдамацкие клады” (1908); “
  6. Народная память об урочищах и исторических лицах Запорожья” (1909);
  7. “Народная память о Запорожье” (1911);
  8. “Духовный мир в представлениях малороссийского народа” (1912);
  9. “Малорусские народные заговоры, заклинания, молитвы и рецепты” (1913);
  10. “Малорусские народные заговоры и заклинания” (1915).

У 80 — 90-х рр. Я. Новицький набув значного авторитету як історик і фольклорист. Майже всі тогочасні газети і журнали Києва, Москви, Харкова, Катеринослава, Олександрівська запрошували його до співпраці. Велику кількість фольклорних, етнографічних матеріалів він надрукував у “Киевской старине”, “Этнографическом обозрении”, “Екатеринославских губернских ведомостях”, “Днепре”, “Степи”, “Екатеринославском юбилейном листке”, “Дніпрових хвилях” та ін. Бібліографія його праць сягає більше 200 одиниць. Основну увагу Я. Новицький зосереджував на вивченні народної пам’яті про козацтво, бо вважав фольклор джерелом до вивчення історії Запорожжя. Фольклор був для нього однією із складових пізнання історичного минулого краю, звичаїв, вірувань, побуту його жителів, матеріалом, на який спиратимуться історики та краєзнавці.
Результатом 20-річної збирацької роботи Я. Новицького в селах Олександ­р­івського, Катеринославського та Маріупольського повітів став збірник “Мало­русские песни, преимущественно исторические, собранные Я.П. Новицким в 1871 – 1894 гг.” Це перше в історії української фольклористики регіональне видання історичних пісень загалом і записів з території Нижнього Подніпров’я зокрема. Під назвою “Малороссийские исторические песни” Я. Новицький здійснив повторну публікацію пісень у 1907 та 1908 рр. В останні роки життя підготував до друку “Малороссийские народные песни, собранные в Екатерино­славщине в 1875 — 1915 гг.”, які до цього часу не видані.
На території Запорожжя, як і в інших регіонах України, побутували різні за жанром пісні: історичні, козацькі, чумацькі, бурлацькі, гайдамацькі, рекрутські та солдатські, календарно-обрядові та родинно-побутові. Але місцева фольклорна традиція все ж має свою специфіку. Найбільш поширеними тут були історичні та козацькі пісні. У них відображені ті видатні події та особи, що пов’язані з історією Запорожжя: про Авраменка, Богданка, Морозенка, Супруна, Перебий­носа, Саву Чалого, Коржа, про зруйнування Січі, про втечу бурлак за Дунай, про напад Бєлгородської орди на Донщину. Образ козака-запорожця в істо­ричних піснях – це образ гордого непереможного лицаря, чесного в бою, невми­рущого характерника, якому підкоряються не лише вороги, а й природні стихії. Козацький пласт фольклору не лише відбиває поетичний світ цієї унікальної верстви населення, а й несе в собі могутній волелюбний національний дух. Виникнувши в середовищі, яке акумулювало в собі кращі риси всього народу, пісні ці поширились по всій Україні в численних варіантах і протягом багатьох століть пробуджують в українців почуття національної самосвідомості, гідності.
Яскрава сторінка фольклорного доробку Я. Новицького – народна проза, записана на Запорожжі. Це історичні, топонімічні, міфологічні та апокрифічні, легенди і перекази, фантастичні та побутові казки, козацький гумор і сатира, запорозька вірша, замовляння, молитви, народні рецепти, видані протягом 1905 – 1915 рр.
“С берегов Днепра” — перший історико-етнографічний опис слобід Олек­санд­рівського повіту, Хортиці, Великого Лугу, Дніпрових порогів, островів, урочищ, ілюстрований великою кількістю фольклорних матеріалів. Легенди, перекази, спогади, вміщені тут, оповідають про історію заселення запорозьких степів, козацьких слобод, про запорозькі урочища, могили, вали, камені, скелі, байраки, печери, острови, про козацькі звичаї, про зруйнування Січі і долю козаків після її знищення, про життя, одяг, ремесла жителів Придніпров’я.
Збірник “Малорусские народные предания и рассказы” – перше оригінальне видання фольклорної прози Катеринославщини. Унікальними є легенди про скарби, заховані і замовлені запорожцями на островах, у степових могилах. Заво­рожують незвичайні пригоди шукачів скарбів, яких, частіше, підстерігала трагічна розв’язка – заклятий скарб не давався в руки кожному. Понад 80 легенд такого змісту опубліковано у збірнику “Запорожские и гайдамацкие клады”.
Топонімічні легенди та перекази, надруковані у збірниках “Народная память об урочищах и исторических лицах Запорожья”, “Народная память о Запо­рожье”, передають цікаві факти з історії заселення краю запорожцями: “Де вода та байрак, там і козак”. Більшість назв ландшафтних об’єктів, їх походження та історія пов’язані з козаками, їхніми помислами та світоглядом.
Прадавнє походження мають міфологічні та апокрифічні легенди про Перуна, Змія, Коня, Сокола, Десну та Дніпро, кам’яних баб, про виникнення могил, байраків, каміння. Характерні вони лише для Запорожжя і надруковані у збірці “Духовный мир в представлении малорусского народа”.
Я. Новицький записав більше 100 замовлянь, молитв, народних рецептів, які вміщені в двох збірниках. Зібрані вони від народних цілителів Олександ­рівського повіту та м. Олександрівська і являють собою єдині збірники магічного фольклору Нижнього Подніпров’я.
Зібрані Я. Новицьким матеріали передруковувалися та використовувалися численними вітчизняними вченими – М. Драгомановим, М. Сумцовим, В. Даш­кевичем, Д. Яворницьким, А. Поповським, В. Чабаненком. Його спадщину високо оцінили академіки М.Сумцов, М. Грушевський, В. Гнатюк, Д. Яворни­ць­кий, В. Білий, С. Єфремов1. В історію фольклористики він увійшов як збирач народної творчості. Його спадщина є цінним джерелом до вивчення фольк­лорного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст., створює такий образ України, прадавньою історією якої, її легендами та міфами можна пишатися не менш, ніж легендами та міфами стародавньої Греції та Індії.
Помер Я. Новицький 19 травня 1925 р. Могила його не збереглася. Одну з вулиць м. Запоріжжя названо його ім’ям.

Рекомендована література:

  1. Олійник-Шубравська м. 50 листів Д.І. Яворницького до Я.П. Новицького // Наука і суспільство. – К., 1988. – № 6. – С.50 – 57.
  2. Абросимова С., Ульяновський В. Повернені із забуття. (Доля архіву та листів Я.П. Но­вицького) // Наука і суспільство. – К., 1991. – №12. – С.60 – 66.
  3. Ульяновський В., Абросимова С. Листи Я.П. Новицького до Д.І. Яворницького. У кн.: Український археографічний щорічник. Вип. І. – К., 1992. – С.352 – 382.
  4. Іваннікова Л. Яків Новицький // Народознавство. – К., 1994. – №10. – С.2.
  5. Іваннікова Л. Яків Павлович Новицький (1847 – 1925) // З минувшини Подніпров’я: Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої Міжнародному Дню музеїв. – Дніпропетровськ, 1994. – С.64 – 68.
  6. Іваннікова Л. Яків Новицький і вивчення фольклору Катеринославщини // На­родна творчість та етнографія. – К., 1994. – №5 – 6.
  7. Іваннікова Л. Історичні джерела та фольклор про зруйнування Запорозької Січі. (За публікаціями Я.П. Новицького) // Монастирський острів. – Дніпропетровськ, 1994. – № 4.
  8. Бровко А., Бровко Б. Патріарх роду Новицьких // Запорозька Січ. – 1993. – № 7 (від 14.01).
  9. Чемерис В. “За распостранение в народе украинофильских тенденций” // Борис­фен. – Дніпропетровськ, 1994. – № 25.
  10. Українська журналістика в іменах. – Львів, 1995. – Вип.2. – С.152 – 154.
  11. Бровко А., Бровко Б. Яків Новицький та його імениті предки. Серія: ”Запорозька спадщина”. Вип.3. – Запоріжжя, 1997.
  12. Голуб І. Патріот козацького краю // Бористен. – Дніпропетровськ, 1997. – № 9.
  13. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип.І: Листи вчених до Д.І. Яворницького. – Дніпропетровськ, 1997. – С.374 – 407, 823.
  14. Краєзнавство на Запоріжжі. Нариси з історії етнографії та фольклористики Нижньої Наддніпрянщини. – Вип.2. 150-річчю з дня народження Я.П. Новицького присвячується. – Запоріжжя, 2000.
  15. Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине.1875 – 1905. – Рига, 1990.
  16. Новицький Я.П. та ін. Народна пам’ять про козацтво. – Запоріжжя, 1991.
  17. Савур-могила. Легенди і перекази Нижнього Подніпров’я / Упоряд. В.А. Ча­ба­ненко. – К., 1990.

Автор: Наталія Василенко, старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я»



Hosting Ukraine Проверка тиц