Днепропетровский национальный исторический музей

Манжура Іван Іванович

Десятки збирачів-подвижників пройшли фольклорною нивою Катеринославщини: І.Срезнєвський, О.Стороженко, О. Афанасьєв-Чужбинський, Г.Залюбовський, Я.Новицький, Д.Яворницький, Б.Грінченко. Серед обранців Придніпровської землі, яким вона розкрила і щедро подарувала свої духовні скарби, ім’я Івана Івановича Манжури – українського поета, сумлінного і вдумливого збирача фольклору, досвідченого етнографа, лексикографа, закоханого у свій край краєзнавця.
Невтомний мандрівник Придніпровських степів, дбайливо збираючи щедро розсипані в народі перлини усної народної творчості, нотуючи кожне слово і зберігаючи його для нащадків, від села до села, від хутора до хутора, від містечка до містечка сходив майже всю південну степову Україну. Більше двадцяти років свого короткого, сповненого особистих та творчих трагедій життя (раннє сирітство, постійний нагляд поліції, заборона одержати вищу освіту, цензурні утиски, постійні матеріальні нестатки) поет прожив на Катеринославщині(1872-1893). Тут розпочалася його систематична діяльність як фольклориста й етнографа, високу оцінку якій дали О.Потебня, М.Сумцов, І.Франко. Він брав безпосередню й найактивнішу участь у формуванні та розвитку фольклористики в краї та Україні загалом, сприяв відродженню та розвиткові національної культури, літератури, мови. Зроблені ним унікальні записи народних пісень, казок, легенд, жартів, анекдотів та лексичний матеріал увійшли до раритетних фольклорних видань В.Антоновича та м.Драгоманова “Исторические песни малорусского народа»(1875), збірок М.Драгоманова «Малорусские народне предания и рассказы”(1876), “Нові українські пісні про громадські справи.1764-1880”(1881), “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.”(1883). Харківське історико-філологічне товариство видало єдину прижиттєву збірку фольклорних записів І.Манжури “Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И.Манжурою»(1890), а через рік після смерті поета товариство надрукувало «Малорусские сказки, предания и поверья, записанные И.И.Манжурою в Екатеринославской губернии»(1894). Разом з тим, І.Манжура активно співробітничав у журналах “Киевская старина”, “Русская старина”,“Этнографическое обозрение”, “Живая старина”, катеринославській пресі “Екатеринославский листок”(“Днепр”), “Степь”, Екатеринославские губернские ведомости”, “Екатеринославский юбилейный листок”, львівській “Зорі”. Його було обрано дійсним членом Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства, Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. В особі І.Манжури українська фольклористика та етнографія одержала одного з талановитих діячів.
На Придніпров’ї розквітнув поетичний талант І. Манжури, який поставив його ім’я в один ряд з найвидатнішими діячами української літератури другої половини ХІХ ст. Збираючи зразки словесної творчості, у яких відбилися хвилюючі сторінки історії козацтва та заселення Придніпровського краю у кінці ХVІІІ ст., поет у своїх віршах та поемах-казках “Трьомсин Богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина”, баладі “Ренегат” оспівав героїчне минуле українського народу, споконвічне протистояння добра і зла у людському житті. Своїм словом мандрівний поет у терновому вінці ніс сучасникам не тільки думи та співи про далеке історичне минуле, а і про тогочасне лихоліття. Разом зі своїм народом він вистраждав нелегку долю малороса, у важкі хвилини життя не зрікся його, назавжди залишився паростком, невіддільною часткою, переповнений бажанням повсякчас “стати краю рідному в послузі”. Придніпров’ю прихильний Іван Калічка (літературний псевдонім І.Манжури, яким він дебютував як поет на сторінках газети “Степь” віршем “Босяцька пісня” у 1885 р.) присвятив свою єдину прижиттєву поетичну збірку “Степові думи та співи” (1889), покраяну цензурою і видану у Петербурзі за сприяння професора Харківського університету О.Потебні, духовного батька поета. Підготовлені до друку дві збірки “З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура” (1888) та “Над Дніпром” (1889), а також поеми-казки так і не були видані за життя автора через заборону цензурою. Протягом 1885-1886 рр. у Катеринославі окремими виданнями з’явилися його літературні казки “Як чорт шматочок хліба одслужував” та “Лиха година”, призначені для народного читання. Ці унікальні книжки – зразок перших дитячих видань українською мовою у нашому місті.
У 80-90-ті рр. ХІХ ст. І.Манжура був у центрі літературного та культурного життя Катеринослава. Серед місцевої творчої інтелігенції, яка об’єдналася навколо літературно-громадської газети з поетичною назвою “Степь” – О.Єгоров, М.Биков, Я.Новицький, Г.Залюбовський, І.Акінфієв та інші – високо цінувався поетичний талант І.Манжури. Він був особисто знайомий з українським письменником О.Кониським, драматургом М.Кропивницьким, акторами М.Садовським та М.Заньковецькою. Саме ці творчі особистості, кожен в своїй мірі, опікували скаліченого життям поета, душа якого, як Еолова арфа, чутлива і ніжна, лірична і романтична, подразнювалася і плакала від найтонкішого прояву почуттів.
Життя І.Манжури можна порівняти із життям стародавніх українських мандрованих поетів-дяків, яким жив і славетний український філософ Григорій Сковорода: ніколи не мав власного дому, сім’ї, повсякчас терпів матеріальні нестатки, обійшов пішки всю Харківську та Катеринославську губернії, зібравши тисячі пісень, сотні казок, легенд, переказів, прислів’їв та приказок, не одну ніч проспав під зорями, в садку, живучи в простих хатах і постіно перебуваючи серед простого народу. Став поетом українського степу, не раз терпів голод і холод, але душею був завжди там, де підноситься дух – невичерпне джерело людського буття. Протиставленням скаліченому життю І.Манжури стало його міцне поетичне слово, багатогранна наукова діяльність. Придніпров’я щедро обдарувало свого обранця. Воно розкрило йому найпотаємніше, довірило взяти найсвятіше – скарби людської пам’яті, закодовані у слові. Степовий дух, неначе приборканий велетнем-лицарем, підкорився І.Манжурі, як рівному, простягнувши духовний меч – оберіг краю, визнавши: “А єсть ще велетні душею…”.
І.Манжура нардився 1 листопда (20 жовтня за ст. стилем)1851 р. в м. Харкові в родині дрібного чиновника, що через непокірну вдачу, непримеренність до неправди, жив у постійних конфліктах з начальством, згодом втратив посаду і був змушений мандрувати з місця на місце. У 1856р., коли Іванові минуло 5 років, померла мати. Хлопчика взяла до себе на виховання бабуся (до Хоролу), але батько забрав сина і пішки привів назад, до Харкова, залишивши без догляду. Іван потрапляє до поліції, а захворівши – в лікарню, де зустрічається з хворим батьком. Видужавши, батько забирає Івана і вони мандрують по містах і селах Харківщини, Катеринославщини.
З 1863р., залишившись без батька, Іван виховується у родині тітки, дружини відомого вченого-філолога Олександра Опанасовича Потебні. Він закінчив повітову школу, а згодом, як кращого учня, його прийняли на казенний кошт до 2-ї Харківської чоловічої гімназії (1864-1870). За непокірну вдачу І.Манжура був виключений з 6-го класу гімназії. Спершу заробляв на прожиття приватними уроками, а потім, 1870 року, вступив до Харківського ветеринарного інституту, з якого його звільнили за “неблагонадежность поведения”, висловлювання свого незадоволення діями уряду, і, найприкріше, без права вступу до вищого учбового закладу. Точніше, його звільнили за участь у народницькому студентському гуртку і організацію без відповідного офіційного дозволу безкоштовної школи для бідних дітей, шо надавало б їм можливості, в порівнянні з дітьми із багатих сімей, одержувати початкову освіту. З цього часу за І.Манжурою встановлюється постійний нагляд поліції, де б він не був.
Ще навчаючись у останніх класах гімназії, а потім в інституті, І.Манжура зацікавлюється і переймається поширюваними серед інтелігенції ідеями народництва. Він починає пильно вивчати життя народу, захоплюється збиранням фольклору. Звільнений з ветеринарного інституту, він повністю віддається улюбленій справі, переселяється на Катеринославщину і не залишає її до кінця свого життя. В цей час починається систематична діяльність І.Манжури як фольклориста й етнографа, розквітає його поетичний талант.
Про початок своєї фольклористичної діяльності І.Манжура так писав у листі від 6 жовтня 1880 року до російського фольклориста-етнографа і педагога П.Штейна: “Вы спрашиваете, давно ли я занялся собиранием. Этому будет уже лет десять – с(18)71 года. Приехал я на Рождество в деревню; ходили колядники, и меня, как курьёз, поразили перевиранья слов в колядках с темами св.истории (Назарет – Лазурет, Архангел – Архаил) и богатство поэзии в тех, которые взяты из козацкой жизни. Дальше, не окончив курса в ветеринарном институте (я был исключен), я отправился в деревню Екатеринославск(ой) губ. в качестве приказчика, где мой сборник возрос до 450 номеров. Потом с небольшими средствами отправился а lа Якушкин пешком по Харьковской и Екатеринославской губ. Здесь сборник возрос до 1000 №№. Через Русова я вошел в сношения с Юго-Западным Отделом МП. Р.Геогр. Общ., который очень лестно отозвался о моем труде (во 2-ом томе Записок Отдела), выдал мне 80 руб. для продолжения и обещал напечатать вскорости»1.
Постійно мандруючи по хуторах, селах, містечках губернії, працюючи на різних дрібних посадах, він збирає, записує і вивчає кращі зразкм народної творчості: пісні, казки, думи, прислів’я, приказки, загадки, анекдоти, словниковий матеріал як українського, так і російського народів. Також робить унікальні записи етнографічного характеру – повір’я, звичаї, ігри, народні прикмети. Його увагу привертали ті місцевості, де ще не бував фольклорист-збирач і де можна було записати невідомі нікому зразки. Це надавало записам І.Манжури великої наукової цінності. Частину своїх матеріалів він надрукував у виданнях Південно-західного відділу російського географічного товариства, Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, на сорінках наукових та популярних періодичних видань Києва, Харкова, Львова, Петербурга, Москви. В особі І.Манжури українська фольклористика і етнографія мали одного з талановитіших діячів. Зокрема, М.Сумцов давав високу оцінку збирацькій праці фольклориста, його обізнаності в галузі етнографії: “Взагалі Манжурі належить велика кількість етнографічних записів високої наукової вартості, і не можна не бачити в ньому одного з найбільших фольклористів ХІХ століття, а в його збірниках надзвичайного вагомого рідкісного етнографічного багатства”1.
Разом з тим І.Манжура не полишає свого юнацького захоплення зоологією і ботанікою, збирає та вивчає флору і фауну краю. Ще в роки навчання у Харківському ветеринарному інституті він разом зі своїм учителем – професором В.М.Черняєвим проводили наукові екскурсії, збираючи різні орнітологічні та іхтіологічні колекції. Багатий світ комах, рослин, тварин Придніпров’я, зібраний І.Манжурою, високо цінувався науковцями університетських міст – Петербурга, Москви, Києва, Харкова.
У середині 1870-х років на Балканах розгорівся національно-визвольний рух проти турецьких поневолювачів. І.Манжура в складі багатьох добровольців з України 1875 р. виїжджає до Сербії і бере участь у військових діях. На Катеринославщину він повертається у жовтні 1876 р., проживає в селах Мануйлівка і Олексіївка, працює пасічником, вчителем, наглядачем поштової станції. Знову береться за свою улюблену працю – збирання та вивчення фольклору.
Весною 1884р. І.Манжура переїжджає в Катеринослав, співробітничає в газетах “Екатеринославский листок»(«Днепр»), «Степь», «Екатеринославский юбилейный листок», «Екатеринославские губернские ведомости», де друкує цікаві етнографічні та краєзнавчі нариси, статті-дослідження, у тому числі і з історії запорізького козацтва та заселення краю: “Государыня широкая масленица», «Приход весны по народным приметам и верованиям», «Купало», “К вопросу о происхождении слова «Половица», «Александровские гадания», «Змиев вал в селе Мануйловке», «Невенчанная балка», «Запорожское расхищение», «Картинка введения Екатерининских порядков в Запорожском крае», «Первые наследники запорожских земель», “Дикий поп” та ін. Численні фольклорні записи, етнографічні розвідки друкує в «Киевской старине» та «Русской старине» (“Новороссия”, «Крещенские скачки в Екатеринославской губернии», «К поверьям о богатырях» та ін.). У цей час відбулося його знайомство з М.Л.Кропивницьким, видатним українським драматургом і актором, якому І.Манжура довіряє свої перші літературні спроби – вірші.
В поезію І.Манжура прийшов збагачений великим життєвим досвідом, коли вже в повному розквіті розгорнувся як фольклорист і етнограф. Манжура-фольклорист органічно доповнював Манжуру- поета. Характерним для поезії І.Манжури є образ степового краю, з його незрівняною красою, надзвичайно цікавою і самобутньою історією, з його працьовитим, талановитим, але обездоленим і збіднілим народом, який не полишає надії на те, що життя нащадків неминуче буде щасливим. З народом і для народу – основне кредо життя і творчості поета.
У літературній спадщині І.Манжури особливе місце займають переклади. Поет перекладав російських поетів М.Некрасова, Я.Полонського, Льва Толстого, німецьких поетів Гейне і Гете. На російську мову переклав українські народні казку “Хромая уточка”, “Как лисичка на базаре побівала”, “Лисичка і дятел” та ін.
Літературна діяльність І.Манжури розгорнулась в умовах розгулу царської цензури, коли Емський указ 1876 р. погіршив умови друку. Друкувати книжки українською мовою заборонялося. Цензуру не задовольняв ідейний зміст творів І.Манхури, їх глибокий демократизм, відображення соціальних антагонізмів буржуазного суспільства, а тому вони частіше підпадали під заборону і з’явилися тільки в радянські часи.
Цікава по собі історі написання та непроста історія надрукування казки “Трьомсин Богатир”. Здавна ходять на Придніпров’ї легенди та казки про мужнього степового лицаря – Трьомсина Богатиря, вірного і надійного захисника усіх покривджених і знедолених. Не шкодуючи життя вступає він у двобій з найбільшим людським лихом – злом, утверджуючи добро і справедливість. Найчастіше зло уособлюється в образі крилатого змія, що панує не тільки на землі, а й у небі. Здолати таке чудерство під силу тільки Богатиреві, хороброму, відважному, кмітливому, а найголовніше – сильному духом. Саме таким відтворив свого героя у поемі-казці І.Манжура. В основу її сюжету, зокрема, покладені народні казки, зібрані і записані ним, як збирачем фольклору, у селі Трьомсинівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії у 1870-х рр.: “Іван Іванович руський царевич та морське чудерство”, “Безрука царівна”, “Трьомсин-синення” та ін. Казкові події письменник переніс у часи запорізького козацтва. За народною уявою, усі запорожці були героїчними людьми, Богатирями, про що свідчать численні фольклорні джерела.
Підготовлений до друку твір під псевдонімом Іван Калічка планувалося видати у Катеринославі за сприяння журналіста, книговидавця О.І.Єгорова у 1886 р. Поданий до Київського цензурного комітету рукопис книги зразу ж було заборонено до друку. Рукою цензора черовоним олівцем викреслювалися цілі абзаци, де мова йшла про історичне минуле України, а також окремі слова, як от “запорожець”, “козак”, “Січ”.
І.Манжура продовжував працювати над текстом казки до останніх років життя. У 1890 р. підготував ще один оброблений текст з численними виправленнями, спрямованими на поліпшення твору. („Трьом син-Богатир. Казка. Написав Іван Манжура. Катеринослав, 1890). Незадовго до смерті (1893) він продав начисто переписаний з чорнового і підготовлений до друку рукопис казки разом з багатьма рукописами своїх творів катеринославському книгареві і видавцеві В.Є.Алексєєву (Трьомсин Богатир. Казка. Написав Ів. Манжура (Ів. Мара). Издание книжного магазина В.Е.Алексеева в Екатеринославе. Дозволено цензурою с тем, чтобы при напечатании было сохранено русское правописание. Киев, 20 марта 1893 г.”). Але казка так і не була видана, хоча й мала дозвіл цензури на друкування при умові збереження російського правопису.
Вже після смерті письменника завдяки клопотанню відомого журналіста, літературного критика, письменника Миколи Бикова, який особисто знав І.Манжуру, у 1913 р. казка з його передмовою вперше була надрукована в лютневому номері (№3) катеринославського українського часопису “Дніпрові хвилі” з продовженням у наступних номерах (№№4, 5, 7-9. 11-17). Окремою книжкою в оформлені місцевого художника Івана Стеценка видана у Катеринославі тільки аж у 1917 р. Згодом передруковувалася у збірниках творів І.Манжури, що виходили у Києві протягом 1930, 1950, 1955, 1961, 1972 рр. під редакцією І.Айзенштока, М.Бернштейна, І.Березовського. Унікальним є видання казки для молодшого шкільного віку 1958 р. (Київ, видавництво „Молодь”), ілюстрації до якої талановито виконав художник О.Лопухов. Скорочено текст казки увійшов до антології дитячої літератури Придніпров’я „Веселки ріднокраю”, що вийшла у Дніпропетровську 1995 р.
Поему-казку “Трьомсин Богатир” І.Манжура присвятив катеринославському поміщику, нащадку запорозького козацтва Івану Григоровичу Василенку, прозваного в народі Трьомсином. За народною легендою, яка і до сьогоднішнього дня побутує в селі Ново-григорівці (колишнє Трьомсинівка Олександрівського пов.) Васильківського району на Дніпропетровщині, його немовлям знайшли три паничі, усиновили, назвавши Трьомсином. І. Василенко у другій половині ХІХ ст. володів 10 тисячами десятин землі у Олександрівському повіті, був відомим губернським і повітовим земським гласним, людиною інтелігентною, передових демократичних поглядів. Захоплювався ідеєю народництва. Його предок – Григорій Василенко числився на Запорозькій Січі серед військової старшини писарем Козацького перевозу на Дніпрі і на Самарському мосту. Після скасування Січі був капітаном сформованого Війська Чорноморського і статистом комісії, яка була призначена у 1776 р. для збору даних про роздані запорозькі землі і про те, чи встигли нові власники їх заселити. Потім він був завідуючим продовольчою частиною греків, які тоді переселилися в Маріуполь. Помер у кінці ХVІІІ століття.
Вдова Івана Григоровича – Катерина Павлівна Василенко у 1887 році в хуторі Рубанівському на березі річки Роставиця збудувала Свято-Покровську церкву (Красну), а біля села Вербівського у 1900 р. збудувала жіночий монастир, який називався „Знаменская пустынь”. Згодом, у 1904 р., була пострижена в монахині, прийнявши ім’я Єлизавети, а у 1907 р. стала ігуменею в ньому. Після смерті похована в монастирі, як засновниця. У зв’язку з жовтневим переворотом монастир було ліквідовано, її поховання зруйноване і викинуте, землі монастиря націоналізовані і створено зернорадгосп „Надія”, який з 1930 року перейменовано в „Авангард”. Її останки покояться у відновленому і нині діючому Свято-Покровському храмі. У 2001 р. з ініціативи священика Василя Івановича Пишного на території села Рубанівського створено Історико-культурний заповідник.
Знайомство І.Манжури і І.Василенка відбулося, ймовірно, у 1871 році. Навчаючись на другому курсі Харківського ветеринарного інституту, до якого І.Манжура вступив після виключення з гімназії, він захоплюється збиранням фольклору, мандруючи селами. Ще в останніх класах гімназії, зацікавившись і перейнявшись поширюваними серед інтелігенції ідеями народництва, він почав пильно вивчати життя народу і збирати скарби усної народної творчості – пісні, казки, приказки, загадки і таке інше. Звільнений з ветеринарного інституту, І.Манжура повністю віддається улюбленій справі. З І.Манжурою І.Василенка об’єднувало спільне захоплення ідеями народництва. Поміщика зацікавив талановитий безпритульний юнак. Він запросив його до себе в економію на посаду прикажчика, дав пораду походити по Катеринославській губернії, виділив кошти. Пропозиція І.Василенка була охоче прийнята І.Манжурою, він переїздить на Катеринославщину і цілком віддається збиранню перлин народної творчості. За допомогою І.Василенка він обходив багато сіл і хуторів Олександрійського та інших повітів. Зібрані матеріали через О.О. Русова надіслав до Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, звідки одержує схвальні відгуки, матеріальну допомогу. І.Манжура з ще більшим завзяттям продовжує розпочату справу, записує сотні пісень, казок, легенд, повір’їв, прислів’їв, приказок, загадок, які були надруковані у фольклорних збірниках, упорядкованих вченими М.Драгомановим, В.Антоновичем (Київ), О.Потебнею (Харків) і на сьогоднішній день стали раритетними виданнями. Таким був початок фольклорно-етнографічної діяльності І.Манжури на Катеринославщині.
І.Манжура завжди з вдячністю згадував І.Василенка, про що писав у вірші-посвяті „Шановному Івану Григоровичу Василенкові”, датованому 25 листопада 1890 року:

Згадайте-бо, а чи давненько
В моїй голівонці смутненько
Чмелі ледачії гули!
Гули чмелі, а це відколи
Натомість щиро ярі бджоли
Гніздо у ній собі звили.
Робочі єсть, та через матку –
Усе чогось-то мало „взятку”,
Немов в ізматченім рої…
Ох, не бджілки ото невдашні,
Усе то мрії необашні,
Та щирі думоньки мої.
Нівроку їм, нехай ведуться,
Комусь-то може і здадуться
Вони під той ледачий час,
А поки що ми по-старому,
Щоб з серця збавити оскому,
Потягнем „гіркої” не раз.

На жаль, посвята поеми була надрукована лише один раз – у „Дніпрових хвилях”, у всіх наступних перевиданнях казки цей важливий факт із біографії і творчості письменника зовсім упускався, або ж просто замовчувався. А має він винятково важливе значення, оскільки уточнюює і доповнює історію написання твору, деталізує новими і цікавими фактами початок фольклорно-етнографічної діяльності І.Манжури на Катеринославщині.
І.Манжура завжди пишався героїчною людиною, яка не шкодує сил і власного життя в боротьбі за щастя народу. В поемі-казці “Троьмсин Богатир” він створив реалістичний, не дивлячись на казкову основу, образ Богатиря, у якому знайшли відображення народні уявлення і ідеали про людину-героя, подвижника. В особі Івана Василенка, який присвятив себе служінню народові і за це поплатився життям, він вбачав саме такого лицаря. До того ж загадкова легенда про походження і прізвисько в народі Трьомсин переплелися з народним епосом і стали основою для захоплюючого літературного твору – поеми-казки „Трьомсин Богатир”.
Все життя І.Манжура проходило у тяжких матеріальних нестатках, злигоднях. Відсутність власного кутка, постійний нагляд поліції примушували поета часто змінювати місце проживання, підкошували його здоров’я. У 1886 р. він переїхав жити до поміщика М.Бикова, у Мануйлівку ( тепер – проспект Воронцова). Згодом, у 1890 р. з Мануйлівки переїхав до Катеринослава, жив у родині юриста О.Єгорова та інших знайомих. О.Потебні, якого поет вважав своїм духовним батьком, він писав : “ Путаю я свої адреса – як звєць сліди”. “ Дожить почти до сорока лет и сохранить чисто какие-то детские, безпечальные, повидимому, воззрения на жизнь! Оглянувшись, видишь за собой только полнейшее неумение жить, как люди, — без опеки, да еще строгой, а такой нигде кругом не видно, ані роду, ані плоду, ні теплого коло тебе серця, та й нащо воно тепер, коли чоловік став уже на якусь звіряку схожий… Коли б не те серце тепле, про котре я тілько сам знаю та котре світиться у моїх віршах, далебі, і самому б на себе противно дивитись було б… та мені здається, хоч і стоїмо ми далеко на їнших кінцях тієї “житейськой” драбини, але я ріднішого по духу собі чоловіка кругом не чую».1
В листах І.Манжури звучать скарги на умови життя і літературної праці, на безсоромних видавців, що безжалісно його експлуатують, сплачують мізерні гонорари: “Не везет мне этот, материальный так называемый заработок. Отданное мне издание моих стихотворений взято за долг; газегы за корреспонденции не платят, малорусские творы не пропускаются, а за писание мужикам прошений земский начальник призывает к ответу”2.
У 1892 р., незадовго до смерті, І.Манжура прохав у листі до М.Бикова: “Хорошо было бы получить порядочный куш вроде четвертной, можно было бы приодеться и устроиться, а то я яко благ, яко наг, перебиваюсь по пригородным мужикам и чувствую, что скоро-скоро подам жизненную отставку»3.
У винятково драматичних обставинах поет в останній рік свого життя працює над переглядом і підготовкою до друку своїх ненадрукованих творів. День за днем згасало його життя. Скалічений життям, змучений і знесилений хворобою, І.Манжура впав на вулиці Катеринославу. Люди підібрали його, відвезли до земської лікарні, де він наступного дня, 15 травня (3 за ст. стилем) 1893 р., і помер. Похований на Севастопольському цвинтарі (нині – Севастопольський парк). У 1970 р. на могилі поета встановлено пам’ятник, автори якого скульптор Е.М.Курильов та архітектор К.А.Присяжний.

  • 1. Манжура І.І. Твори. – К., 1962. – С.381.
  • 2. Там само. – С.396-397.
  • 3. Там само. – С.7.
  • 4. Там само. – С.8.

Вибрана бібліографія:

  1. Українські письменники. Біобібліографічний словник. ТІІ. – К., 1963. – с.690-696.
  2. Українська журналістика в іменах. – Львів, 1999. – Вип.2. – С.138-139.
  3. Березовський І. П. Іван Манжура. – К., 1962.
  4. Заремба В.І. Іван Манжура. Повість. – К., 1972.
  5. Бернштейн М. Д. Іван Манжура. – К., 1977.
  6. Заремба В.І. Три шляхи до вівтаря. – К., 1991.
  7. Заремба В. Стежинами козацького краю. У кн.: З любові і муки… – Дніпропетровськ, 1994. – С.48-61.
  8. Василенко Н. Автор невідомого рукопису.//Зоря. – 1987, 18 листопада.
  9. Василенко Н. Невідомий рукопис Івана Манжури.//Борисфен. – 1991. – №4.
  10. Василенко Н. Дикий поп – друг и благодетель.//Голос времени. – 1997. — №14. – 11 декабря.
  11. Василенко Н. “А єсть ще велетні душею…”//Джерело. – 2001. – Листопад.
  12. Василенко Н. Подарунок до Великодня.//Літературне Придніпров’я. – 2001. — №4. – Квітень.
  13. Антологія української поезії. Т.ІІІ. – К., 1984. – С.36-41.
  14. Українська дожовтнева байка. Антологія.(Бібліотека поета). – К., 1966. – с.248-250.
  15. Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. К., 1990.
  16. Манжура І.І. Трьомсин Богатир.Казка. – К., 1958.
  17. Манжура І.І.Твори. – К., 1980.
  18. Манжура І. Степные думы и песни. Избранные стихи. – М., 1962.
  19. Генріх Гейне. Вибрані поезії. В перекладах українських поетів. – К., 1946.
  20. Манжура І. Святий Пантелеймон та Явдоха-Святоха. У кн.: Пригоди Івана Сміхована, або Найповніша антологія Придніпрвського гумору від найдавніших часів до наших днів: Гуморески, усмішки, дотепи та байки. – Дніпропетровськ. 1996. – С.21-27.
  21. Манжура І. Трьомсин Богатир. Казка. ( Уривок). У кн.:Веселки ріднокраю. Антологія дитячої літератури Придніпров’я за останні 110 років. – Дніпропетровськ. 1995.

Автор: Наталія Василенко с.н.с. відділу Музей «Літературне Придніпров’я»



Hosting Ukraine Проверка тиц