Днепропетровский национальный исторический музей

Загребельний Павло та «місто вишневих обріїв»

Наш видатний земляк Павло Архипович Загребельний народився на Полтавщині, більшу частину життя прожив у Києві, і хоча Дніпропетровськ став для нього лише короткочасним епізодом, та все ж визначальним—навчання, початок роботи, перша стаття в газеті, перше оповідання, перша книжка, кохання, народження дітей.
„Навіть коли ти народився не в місті, а десь у глухому селі, відірваному й відрізаному від світу, якесь місто неодмінно має супроводжувати тебе в житті, стати мовби дороговказом, твоїм символом і натхненням. Дніпропетровськ став для мене саме таким містом” [1] ,- скаже пізніше письменник.
Сьогодні без постаті Загребельного не можна уявити сучасну українську літературу. Він вирізняється в ній як творець з незалежним духом, небуденним талантом, неймовірною працьовитістю. Людина виняткової освіченості, він не приховує своєї переконаності, що міг би стати й математиком або фізиком і надарований великою працездатністю досяг би успіхів і там.
В літературу привів випадок.
„Сорок шостий рік. Я щойно повернувся з війни, люди ще жили у землянках або сяк—так зліплених з глини хатках. Але життя йде, і я навіть знаходжу в батьківській хаті свіжі номери обласної газети „Зоря Полтавщини” і річний комплект журналу „Україна”.
Саме в „Україні” прочитав я тоді новелу Олеся Гончара ”Модри Камінь”, і та новела перевернула моє життя. До того я мріяв про точні науки, мав намір поступати на фізико-математичний факультет університету, а тут щось зламалося в душі, і подав заяву на філологічний, хоч не мав уявлення, що це таке і що я там робитиму.
Документи до університету я надіслав поштою, так само поштою прийшов клаптик задрукованого гектографом паперу, де значилося, що мене зараховано студентом філологічного факультету Дніпропетровського університету.
Легко стати студентом та чи легко студентом бути? Запитання далеко не риторичне, якщо згадати, що саме тоді з’явилася відома постанова про журнали „Звезда” і „Ленінград”, і в кожній республіці запопадливі виконавці вказівок мерщій стали шукати власних порушників літературного спокою. Я тоді ще не читав газетних передовиць і не знав, що київська газета присвятила одну із своїх передовиць новелі О. Гончара „Модри Камінь” (забігаючи наперед, скажу, що через двадцять років ця сама газета витанцьовувала по „Собору” Гончара, а ще через двадцять—вже й по мені самому), звинувачуючи письменника в анти патріотизмі, у підступності, у всіх смертних гріхах.
І ось „посвячення” моє в студенти відбулося не в аудиторії, не на лекції мудрого професора, а в університетському клубі на Шевченківській, на загальних зборах студентів і викладачів, де керівні особи громили університетського випускника Гончара і його новелу.
Я сидів тоді серед першокурсників в задніх рядах, не бачив самого Олеся Терентійовича (не знав його і в обличчя), мені було тяжко й соромно за все що відбувалося, я розумів, що отим людям за далеким столом президії навіщось потрібна жертва і вони вибрали для цього молодого письменника і його прекрасне оповідання, але як же це могло статися і чому?
Літературного досвіду у мене не було ніякого, але вже був страшний досвід життєвий, я знав, що таке добро і зло, благородство і підлість, і тому, сидячи на тому неправедному судилищі, теж почувався мимовільною жертвою. Хоч і пасивною, а все ж— жертвою. Відчуття це переслідує мене й до сьогодні”. [2]
З 1946 по 1951 рік Павло Загребельний навчається в Дніпропетровському університеті. „Вчився дуже добре. Хоча вчитися тоді було непросто: після війни багато бібліотек не вціліло”.
Після закінчення університету з 1951 по 1954 рік працює в газеті „Зоря”. На сторінках цієї газети дебютує своїми першими оповіданнями.
„Ніч була темна, без місяця, й від темряви повітря здавалось густим і душним. Десь, настирливо, кликав перепел: ”Спать ходім! Спать ходім!”, а потім стало тихо, й ми почували над степом такий звук, ніби тисяча крихітних музикантів дули в тисячі малюсіньких дудочок. То співали південні серпневі коники, які починають свої нічні пісні після того, як в полях зберуть хліб і крізь свіжу стерню проростають м’які, запашні трави. Від їх співу, здавалось, дзвенить повітря і плавно гойдається весь степ”. [3]
Образність, поетичність і деталі оповідань Загребельного першим відмітив дніпропетровський письменник Сергій Завгородній. Він же познайомив молодого тоді журналіста Загребельного з Олесем Гончарем, який саме перебував у Ломівці.
Гончар тепло відгукнувся на „Каховські оповідання” Загребельного і радив переходити від оповідань до інших розлогіших форм.
В 1950-х роках в республіканському видавництві „Молодь” виходять перші книги Загребельного „Каховські оповідання” (1953 р., разом з Ю. Пономаренком) та „Дівчина з Придніпров’я” (1954 р., разом з В. Анчишкіним).
Звісно, це був період творчих пошуків. Відкриття Загребельного як самобутнього прозаїка відбулося з появою у 1957 році його повісті „Дума про невмирущого”. Та все ж варто відмітити, що уже в перших його творах, видрукованих на початку 50-х років, критики помітили несподівані компонування сюжету, схильність до точного народного слова, поєднання ліризму з фарсом, репортажності з психологічною деталлю—все те, що вирізняло молодого початківця—прозаїка серед інших.

  • [1] Загребельний П. Місто вишневих обріїв.//г. „Зоря”, 1976, №99.
  • [2] Загребельний П. Небовий ключ. //В кн. „Слово про Олеся Гончара. Київ, 1988, —с.88—89.
  • [3] Загребельний П. В степу. //В газ. „Зоря”, 1952, 21.12.

Автор: Мартинова С. – ст. н. с. відділу «Музей Літературне Придніпров’я»



Hosting Ukraine Проверка тиц